На рівні офіційних звітів Україна виглядає як активна реформаторка: ухвалює нові закони, бере на озброєння європейські принципи, рапортує про прогрес. Проте варто лише спуститися з урядових кабінетів до звичайного дитсадка — і виявляється, що між гаслами та реальністю лежить велика прірва. Новий Закон «Про дошкільну освіту» мав би стати доказом зрілості системи, проте виявився індикатором її хронічних слабкостей. Його ухвалення викликало більше запитань, ніж дало відповідей: чому реформа, яку так схвалює Єврокомісія, паралізувала роботу вихователів, створила правовий вакуум і залишила місцеві громади без фінансових механізмів? Парадокс полягає в тому, що держава одночасно вимагає якості, якої не фінансує, і реформ, до яких не підготувала ґрунту. В результаті маємо не європейський прорив, а класичну українську інерцію — коли документ є, а системи немає.
Що не так з новим законом «Про дошкільну освіту»
У звіті Єврокомісії новий Закон «Про дошкільну освіту» згадується серед досягнень України поруч з реформою профосвіти, стратегією розвитку культури та створенням національної системи кваліфікацій. Формально це виглядає як впевнений крок до європейських стандартів, але в реальному житті все виявляється набагато складнішим. Похвала з Брюсселя не свідчить про те, що українські дитсадки раптом стали осередками нової якості освіти. Вона означає лише те, що ми правильно оформили наміри, красиво прописали принципи та продемонстрували політичну волю рухатися у напрямку ЄС.
Закон став своєрідною декларацією готовності змінювати систему, однак не гарантією, що ці зміни справді відбуваються. Європейський звіт зафіксував факт ухвалення документа, та головною проблемою лишається те, що ми так і не маємо процесу виконання. І поки на рівні уряду обговорюють підзаконні акти, а педагоги рахують години, які ніхто не оплачує, між ухваленням і впровадженням пролягла відчутна дистанція.
Тож комплімент Євросоюзу варто сприймати не як знак перемоги, а як кредит довіри. Ми задекларували цінності, які звучать по-європейськи, але поки що не змогли забезпечити умови, щоб вони працювали по-українськи.
Швидке набуття чинності Закону «Про дошкільну освіту» мало створити підґрунтя для реформування системи, однак виявилося каталізатором нового витка проблем, які найбільше вдарили по тих, хто щодня забезпечує її роботу. Формально документ діє вже з початку року, але фактично його норми зависли між рядками, не отримавши механізмів реалізації. Педагоги дошкільної освіти опинилися у правовому вакуумі, де їхня праця оцінюється не за змістом, а за технічним залишком від старих норм, які не узгоджуються з новими вимогами.
Освітній омбудсмен Надія Лещик звернулася до Верховної Ради та Міністерства освіти і науки з офіційним листом, в якому наголосила на необхідності якнайшвидше розробити підзаконні акти щодо оплати праці. Саме відсутність цих документів стала причиною хвилі скарг, що надходять від педагогічних працівників із різних регіонів. Лише з 1 січня 2025 року до офісу омбудсмена надійшло понад тридцять звернень, багато з яких колективні, підписані десятками вихователів і методистів. Їхня спільна претензія полягає в тому, що заробітна плата не відповідає реальному навантаженню, яке включає не тільки заняття з дітьми, а й методичну та організаційну роботу.
Проблема має глибше коріння, адже зміна дати введення закону в дію скоротила час на підготовку всіх необхідних нормативних актів. Через це оплата праці нині здійснюється лише за педагогічне навантаження, а решта годин, передбачених новим законом, залишилася поза фінансовим обліком. Так утворилася парадоксальна ситуація, коли формально робочий тиждень вихователя чи психолога триває тридцять годин, але реально оплачуються далеко не всі з них. Для частини працівників це означає відчутне зменшення зарплати, що, своєю чергою, провокує невдоволення та зневіру в обіцяні зміни.
При розробці нормативних документів, які стосуються освіти, необхідно було залучати практиків, моделювати наслідки та забезпечувати відкриту комунікацію з тими, кого ці рішення торкаються. Однак закон набув чинності, але без чітких правил і механізмів він створив для освітян ще більші проблеми. Тож вони продовжують працювати у невизначеності, де між правом і реальністю пролягла тріщина, яка з кожним тижнем лише розширюється.
Паперовий прогрес: чому реформи довкілля буксують
Попри офіційні заяви про успіхи в освітній реформі, новий Закон «Про дошкільну освіту» став очевидним прикладом того, як політична декларація підмінює реальну політику. У своєму звіті, підготовленому в межах програми Polaris за підтримки SIDA, шведський експерт Генрік Лінд різко знімає з України «ореол реформатора» та вказує, що ухвалений закон радше фіксує наміри, ніж працює як дієвий нормативний акт. Його аналіз демонструє, що нормативна база, на яку спирається система освіти, виявилася настільки негнучкою, що фактично блокує виконання положень нового закону, який так охоче похвалила Єврокомісія.
Лінд зазначає, що Україна стикається з комплексом глибоких викликів у забезпеченні доступу до дошкільної освіти, і війна тут лише одна з причин. Висока інфляція, демографічна криза, а також внутрішні прорахунки у державній політиці створили ситуацію, у якій освіта наймолодших громадян перетворюється на другорядне питання. Відсутність чіткої стратегії розвитку, недофінансування, слабке управління та розрізненість експертних груп призводять до того, що навіть добрі наміри губляться у безсистемних рішеннях. Закон, який мав стати кроком до європейської якості, натомість опинився у конфлікті з уже чинними документами, що продовжують діяти за старою логікою.
Експерт звертає увагу, що чимало ключових підзаконних актів для реалізації реформи досі не затверджено, а це фактично паралізує виконання багатьох норм нового закону. Уряд шукає механізми, а вихователі в українських дитсадках тим часом залишаються серед найбідніших педагогів у Європі, і цей факт не прикриє жоден євроіндикатор чи політичний звіт. У підсумку маємо реформу, яку зручно демонструвати на міжнародних форумах, але складно побачити в українських садочках, де вихователі працюють за копійки, а діти часто вчаться у приміщеннях, що ледве відповідають базовим стандартам безпеки.
Щоб зрозуміти, чому система буксує, потрібно розібратися, як саме працює цей «паперовий прогрес». Тож розглянемо всі ці проблеми більш детально — від недоступності дитсадків до хронічної нестачі коштів, від старіння педагогів до надмірного державного контролю, який задушує будь-яку ініціативу на місцях. Саме в цих деталях і криється відповідь на запитання, чому закон, що мав оновити систему, поки лише підсвітив її слабкі місця.
Будемо відверті, адже фактично країна отримала модернізований документ без механізмів, які б забезпечили його виконання. Наприклад, проблема доступності дошкільної освіти вже давно має системний характер. В одних громадах садки переповнені настільки, що черги розтягуються на роки, в інших маємо порожні через відтік населення або відсутність дітей шкільного віку групи. У селах ситуація ще складніша, бо там дитсадок часто існує лише на папері, а батьки не мають змоги возити дітей у сусідні громади. Децентралізація, яка мала забезпечити розвиток на місцях, фактично закріпила нерівність, коли одні громади мають ресурси, щоб створювати сучасні освітні простори, в той час, як інші ледве утримують старі будівлі й виплачують мінімальні зарплати працівникам. У результаті якість освіти дитини залежить не від держави, а поштового індексу її громади.
Держава, оголошуючи дошкільну освіту обов’язковою для дітей п’яти-шести років, фактично зняла з себе відповідальність за її фінансування. В законі немає механізму освітньої субвенції, тому весь тягар витрат перекладено на місцеві бюджети. Рекомендація шведських аналітиків щодо запровадження цільових трансфертів виглядає очевидною, проте уряд досі не визначив навіть стандарту фінансування однієї дитини. Це створює парадокс, оскільки держава вимагає виконання закону, але не забезпечує його матеріальної основи.
Ситуацію ускладнює кадровий дефіцит, який загрожує зруйнувати саму систему. Вихователі старіють, молодь у професію не йде, а кваліфікація не впливає на зарплату, тому жодних стимулів до розвитку немає. Рівень доходів українських вихователів вдвічі нижчий, ніж у колег з Балкан, і в кілька разів менший, ніж у країнах ЄС.
Не менш гострою виглядає проблема управління, адже попри розмови про автономію закладів і децентралізацію, дошкільна освіта залишається зарегульованою до абсурду. Норми, інструкції та методичні рекомендації визначають навіть найдрібніші деталі освітнього процесу. Формально громади мають повноваження, але фактично кожен їхній крок контролюється центром. У звіті слушно підкреслено, що нормативна база часто блокує гнучкість, закладену в новому законі. Це створює ситуацію, коли документ проголошує свободу, а система примушує діяти за шаблоном, що нагадує радянський зразок управління.
У якості освіти залишаються ті ж риси минулого, коли замість дитиноцентричної концепції програми, у практиці переважає дорослокерована модель, де навчання розділено від догляду, а творчість і експериментування дітей зводяться до кількох годин на тиждень. Держава говорить про модернізацію, але не створює умов для педагогічних інновацій. Відсутність національної стратегії розвитку дошкільної освіти, неузгодженість між різними експертними групами, брак єдиної системи планування формують враження хаотичного руху без напряму.
Фактично Україна опинилася у ситуації, коли закон є, а дієвої системи немає. Чиновники не розуміють, що не достатньо лише ухвалення нормативного документа, якщо він не підкріплений фінансами, кадрами та реалістичною політикою. Тож поки країна звітує про європейські кроки, діти в селах залишаються без дитсадків, вихователі не мають гідної оплати, а громади не знають де шукати підтримки. Цей розрив між словом і дією перетворює навіть найкращі наміри на чергову паперову реформу, у якій ніхто не хоче бути відповідальним.
Європейські орієнтири: як роблять дошкільну освіту ефективною
А тепер, як це зазвичай буває у пошуках практичних рішень, звернемося до досвіду зарубіжних країн, щоб побачити, як вони вибудовують систему дошкільної освіти, у якій доступність, фінансування, якість та повага до педагогів не залишаються лише бурхливими фантазіями чиновників. Досвід країн Європи демонструє, що якісна дошкільна освіта є не лише питанням педагогіки, а й результатом системної державної політики, у якій фінансування, кадрова підготовка та управління пов’язані в єдину логіку розвитку. У більшості європейських країн принцип доступності розглядають як базову гарантію рівних можливостей, тому дитсадки фінансуються переважно з державного бюджету, а не залишаються на розсуд місцевих громад, як це відбувається в Україні.
Наприклад, у Франції дошкільна освіта є частиною національної системи освіти, тому діти мають право відвідувати безкоштовні заклади вже з трирічного віку, а держава бере на себе повну відповідальність за інфраструктуру, оплату праці та навчальні програми. Завдяки цьому охоплення дітей дошкільною освітою сягає майже ста відсотків, що суттєво впливає на подальші освітні результати.
У скандинавських країнах принцип доступності поєднаний із високим рівнем довіри до місцевого самоврядування. У Швеції держава забезпечує стабільне базове фінансування, а муніципалітети самі визначають форми організації дитсадків і розподіл ресурсів. Батьки сплачують лише невелику частину витрат, розмір якої не перевищує трьох відсотків сімейного доходу. При цьому всі діти, незалежно від місця проживання, мають гарантований доступ до якісної дошкільної освіти, а контроль держави зосереджений не на кількості звітів, а на результатах та умовах розвитку дитини. Такий підхід дозволяє поєднати гнучкість управління з високими стандартами якості.
У Німеччині фінансування дошкільної освіти має змішану модель. Частину коштів надає федеральний уряд, решту виділяють місцеві громади та громадські організації, зокрема церковні фонди. Ця система створює широку мережу закладів, де батьки можуть обирати між державними, приватними або релігійними дитсадками, не втрачаючи при цьому доступу до субсидій. Завдяки багатоканальному фінансуванню країна змогла уникнути нерівності між регіонами, а рівень охоплення дітей дошкільною освітою перевищує 95%.
Питання педагогічних кадрів у більшості європейських країн розглядається як основа якості освіти. У Фінляндії кожен вихователь має вищу педагогічну освіту, а професія вихователя вважається престижною. Зарплати педагогів суттєво вищі, ніж середній рівень у країні, тому кадровий дефіцит відсутній. Крім того, у Фінляндії діє система постійного професійного розвитку, де підвищення кваліфікації є не формальністю, а умовою кар’єрного зростання. У Данії та Норвегії держава активно підтримує навчання асистентів вихователя, які допомагають у роботі з дітьми з особливими освітніми потребами, що значно підвищує рівень інклюзії.
Управління дошкільною освітою у більшості країн ЄС базується на принципі автономії та довіри. У Нідерландах держава встановлює лише загальні стандарти якості, тоді як конкретні програми та методики розробляють самі заклади. Кожен дитсадок має власну команду фахівців, яка адаптує навчання до потреб громади, а контроль якості здійснюється через регулярні інспекції, орієнтовані не на покарання, а на підтримку. У Великій Британії працює модель незалежних наглядових органів, які оцінюють заклади за чіткими критеріями, зокрема за безпекою, кваліфікацією педагогів і розвитком дитини.
Всі ці країни демонструють, що ефективна дошкільна освіта не може будуватися на ентузіазмі педагогів або фрагментарних ініціативах. Її основою є довгострокова державна стратегія, стабільне фінансування, повага до професії вихователя та довіра до місцевого рівня управління. Саме тому дитина у Швеції, Німеччині чи Фінляндії має рівний доступ до якісної освіти незалежно від того, у якому регіоні вона народилася. Для України цей досвід може стати як орієнтиром, так і нагадуванням, що справжня реформа починається тоді, коли закони підкріплюються реальними механізмами, фінансами та відповідальністю.
Все-таки добре, що шведські експерти нарешті розкрили очі на реальний стан дошкільної освіти в Україні. Їхній звіт став холодним душем для системи, яка роками жила у власних ілюзіях про поступ і модернізацію. Проте досі лишається незрозумілим, чому всі ці проблеми вперто помічають лише сторонні спостерігачі, а не наше Міністерство освіти і науки, яке існує за кошти Державного бюджету. Саме воно мало б аналізувати ситуацію, виявляти слабкі місця, реагувати на виклики й підтримувати тих, хто щодня тримає на собі освітню систему країни. Замість цього ми знову читаємо іноземні звіти про самих себе, зітхаємо й розводимо руками, ніби нам пояснюють очевидне. Виходить, що чужі експерти бачать краще, ніж власне міністерство, і це вже не просто соромно, а небезпечно Країна, яка не аналізує і не вирішує свої проблеми, приречена повторювати їх знову, все більше занурюючись в хаос.
