6 січня відзначається Всесвітній день дітей-сиріт війни — дата, яка з’явилася через трагічну і повторювану реальність. Під час воєн у всі часи діти не тільки страждають фізично, але й залишаються сиротами. Це покоління людей, які на все життя залишаються з психологічними травмами, і вони постійно присутні в дорослому житті — в стосунках, батьківстві та здатності будувати родини. Під час війни в Україні діти втрачають батьків, які гинуть на фронті, під час обстрілів, у тимчасовій окупації або в полоні. Вони зростають у дитячих будинках та інтернатах — середовищі, здатному забезпечити побут, освіту і медичну допомогу, але не надати незамінний досвід батьківської любові.
Сирітство у світі: історія, що повторюється
Проблема дітей, які залишилися без батьків внаслідок воєн, не є новою і не обмежується сучасними конфліктами. Проте точний облік таких дітей з’явився відносно пізно, тому для різних історичних періодів рівень достовірності даних суттєво відрізняється. Після Першої світової війни Європа зіткнулася з масовим сирітством, однак єдиної узагальненої статистики не існує. Демографічні дослідження того часу фіксують різке зростання кількості дітей, які втратили батьків через загибель військових і цивільних, але держави не вели централізованого обліку сиріт війни. У більшості випадків мова йде про мільйони дітей, які втратили батьків, однак ці цифри залишаються оціночними.
Набагато точнішими є дані після Другої світової війни. За повоєнними підрахунками міжнародних гуманітарних структур, в Європі налічувалося близько 13 мільйонів дітей, які втратили одного або обох батьків унаслідок війни. Ця цифра охоплює дітей, які стали сиротами через бойові дії, масові бомбардування, Голокост, депортації та примусові переселення. Досить згадати ядерні удари по Хіросімі та Нагасакі, які залишили після себе покоління дітей, які втратили не лише здоров’я, але й батьків. Саме після Другої світової війни сирітство вперше було визнане окремою соціальною проблемою міжнародного масштабу.
У другій половині ХХ століття масштабні конфлікти продовжували створювати нові покоління дітей-сиріт. Після війни у В’єтнамі оцінки свідчать про понад 2 мільйони дітей, які втратили одного або обох батьків. Значна частина з них зростала в інтернатних закладах або на вулиці, що було прямим наслідком тривалих бойових дій і масових втрат серед цивільного населення.
Під час геноциду в Руанді 1994 року, який тривав лише кілька місяців, понад 90 тисяч дітей втратили обох батьків, а сотні тисяч — одного з них. Ці дані вважаються одними з найточніших для конфліктів кінця ХХ століття, оскільки збір інформації здійснювався вже після стабілізації ситуації.
У XXI столітті війна в Сирії призвела до того, що кілька мільйонів дітей втратили одного або обох батьків. Частина з них стала повними сиротами, інші залишилися без батьківського піклування через загибель або зникнення батьків. Точна кількість повних сиріт залишається невідомою через триваючий конфлікт і масову міграцію.
Історичні дані показують, що незалежно від часу, географії чи масштабу, війни неминуче призводять до масового сирітства.
Сирітство в Україні: наслідки війни
Для України це явище є особливо актуальним і болючим, оскільки війна формує ціле покоління дітей, які втратили батьків через бойові дії, обстріли, окупацію, тортури, депортації та мінну небезпеку. За час повномасштабного вторгнення в Україні понад 13 000 дітей втратили батьківське піклування, з них приблизно 1700-2000 дітей стали сиротами через бойові дії, а решта отримали статус дитини, позбавленої батьківського піклування, через те, що їх батьки або у полоні, на окупованій території, загинули або зникли безвісти. Точну кількість кількість дітей-сиріт офіційно не надається, що пов’язано з відсутністю інформації на окупованих територіях, але очевидно одне – кількість дітей-сиріт динамічно зростає.
Частина цих дітей перебуває під опікою державних закладів, родичів або прийомних сімей, інші лишаються у процесі пошуку постійної форми захисту. Однак окремої уваги заслуговують діти, які фактично залишилися без турботи дорослих, але юридично не мають відповідного статусу. Чинна система дозволяє батькам зберігати права, формально відвідуючи дитину раз на пів року в інтернатному закладі. У таких випадках державні рішення часто ухвалюються на користь біологічних батьків, навіть якщо це не відповідає інтересам дитини. Водночас багато родин змушені віддавати дітей в інтернати не з небажання, а через війну, коли обоє батьків служать у війську, самотня мати не має з ким залишити дітей, а родинна підтримка відсутня.
Варто зазначити, що інтернатна модель не розв’язує проблеми сирітства, а лише консервує її. Колективне проживання без особистого простору, стабільної прив’язаності та рідних дорослих не створює умов для нормального розвитку дитини. Саме тому держава декларує пріоритет сімейних форм виховання, але на практиці вони не завжди доступні або достатньо підтримані.
За всі ці важкі роки повномасштабного вторгнення рівень усиновлення в Україні пережив помітні зміни, які добре ілюструють цифри. Якщо порівнювати статистику до і під час війни, бачимо чітку динаміку, яка відображає як складнощі, так і адаптацію системи до нових реалій.
На початку повномасштабного вторгнення в 2022 році кількість усиновлених дітей знизилася до 752 дітей, тоді як ще у 2021 році цей показник був 1354. Таке падіння було очевидним наслідком початкового хаосу, адже багато процедур були тимчасово призупинені, а міжнародне усиновлення практично зупинилося під час дії режиму воєнного стану.
У 2023 році система почала відновлюватися, і 927 дітей знайшли нові родини, що є значно більшим показником, ніж у 2022-му році, але все ще меншим, ніж до війни. Це стало своєрідною точкою відліку нового періоду, коли незважаючи на велику кількість викликів, попит серед потенційних усиновлювачів не зник.
У 2024 році тенденція продовжилася, і 1270 дітей були усиновлені, майже сягнувши рівня, характерного для передвоєнних років. Варто зазначити, що більшість цих усиновлень здійснили власне громадяни України.
З початком 2025 року 589 дітей були усиновлені громадянами України. Одночасно у перший квартал 2025-го року 290 дітей вже отримали нові родини, а на обліку залишилося майже 14 946 дітей, які ще чекають усиновлення.
Такі цифри розповідають про українську реальність без патетики, коли система, яка пережила шок початку війни, пристосовується й працює, частково повертаючи показники до доконфліктного рівня. Водночас велика кількість дітей, що все ще стоять на обліку, і нерівномірність за віковими групами, коли значну частину становлять діти старшого віку та групи братів і сестер, свідчать про те, що попри зростання усиновлення, попит і пропозиція у системі сімейних форм виховання залишаються у нерівновазі.
Проте варто не забувати, що мова йде не лише про цифри, бо за кожною з них стоїть дитина, у якої війна відібрала безпеку, звичний ритм життя та рідну сім’ю. І в цих цифрах криється дуже чіткий сигнал, коли соціальні механізми адаптуються, але потребують підтримки, щоб звільнити шлях до більшої кількості щасливих історій у майбутньому.
За показниками очевидно, що попит на усиновлення залишається високим, але структура цього попиту майже не змінюється. Адже перевагу віддають маленьким дітям, особливо тим, у кого батьки загинули. Підлітки та діти з неблагополучних сімей і далі залишаються найменш бажаними, що суттєво зменшує їхні шанси на сімейне середовище.
Міжнародне усиновлення наразі зупинене й може бути відновлене лише через три місяці після завершення війни. Усиновлювати мають право лише громадяни України, які перебувають на відносно безпечній території та пройшли обов’язкове навчання. При цьому навіть усиновлення не гарантує стабільності, бо відомі дані ще до повномасштабного вторгнення, коли приблизно 20–25 відсотків випадків завершувалися відмовою від дитини, часто вже у підлітковому віці. Саме тому підготовка майбутніх батьків має зосереджуватися в першу чергу не на формальних процедурах, а на усвідомленні реальної складності виховання травмованої дитини.
В Україні діє кілька сімейних форм виховання у вигляді патронату, опіки та піклування, усиновлення, прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Найпоширенішою залишається опіка, і до повномасштабної війни таких сімей було близько 50 тисяч, а нині налічується приблизно 40 тисяч. Патронат задумувався як тимчасовий механізм повернення дитини в біологічну родину, але на практиці часто стає проміжним етапом перед передачею в прийомну сім’ю.
Діти між юрисдикціями: коли захист стає проблемою
Війна в Україні також змінила географію життя значної частини дітей, які виховувалися в дитячих будинках чи закладах інтернатного типу. Те, що колись було системою стаціонарних закладів у межах країни, перетворилося на розгалужену мережу тимчасових домівок у кількох державах Європи та світу. Так, 94 заклади в межах України були переміщені з районів бойових дій або з окупованих територій у більш безпечні регіони. Ще 196 закладів, де вихователі, педагоги та адміністрація супроводжували дітей під час евакуації, було вивезено за кордон. Такий підхід забезпечив збереження українськомовного середовища і мінімізував травмуючі розриви звичних зв’язків.
Серед іноземних країн, де зараз проживає найбільше українських дітей із інтернатів, до трійки лідерів увійшли Польща з близько 2 тис дітей, Німеччина з менше ніж 1 тис та Туреччина з приблизно 300 дітей.
Ці діти живуть у розміщених групах, тобто у готелях, санаторіях, орендованих будинках, де для них створюють атмосферу наближену до сімейної. У Польщі, наприклад, орендують будинки, де одночасно може жити до двадцяти дітей, а умови їхнього життя частково забезпечують уряд і місцеві служби країни перебування. Це важливо, бо інституційні заклади за кордоном давно відійшли в минуле, а політика деінституалізації передбачає, що дитина має зростати у сімейному чи максимально наближеному до сімейного середовищі.
Моніторинг умов перебування і життя цих дітей ведеться систематично. Українські соцслужби разом із Міністерством соціальної політики відвідують заклади, оцінюють побут, дотримання прав дитини, доступ до освіти та мовної ідентичності. Особлива увага приділяється дітям, які ще не ходять до школи, бо їм важливо зберегти українську мову спілкування хоча б у побуті чи з вихователями. Там, де вихователів-українців недостатньо, є домовленості з партнерами про додатковий найм українських педагогів, що одночасно виступає як допомога й робота для українських громадян за кордоном.
Контроль за дотриманням прав дітей здійснюють не лише українці, а й соціальні служби країн перебування, де захист прав дитини має дуже жорсткі стандарти. Українські служби, відвідуючи заклади, у першу чергу перевіряють умови проживання, а потім спілкуються з дітьми без присутності персоналу, щоб отримати об’єктивну картину. Такий формат дає змогу фіксувати проблеми не лише «на словах», а й у реальних щоденних обставинах.
Водночас не все ідеально навіть у системі, яка має підтримку й увагу з обох боків кордону. За офіційними даними зафіксовано 340 випадків, коли за кордоном українським батькам чи опікунам вилучали дітей. Частина з них уже вирішена: у 83 випадках щодо 185 дітей вдалося повернути дитину в Україну під опіку близьких родичів або до сім’ї. При цьому процес повернення дітей, особливо тих, що були вилучені, залишається складним і тривалим, бо кожна справа має свої юридичні нюанси, відмінні вимоги законодавства приймаючої країни та особливості ситуації самої дитини.
Наприклад, у кількох випадках у Італії дітей тимчасово позбавили опіки, що породжує питання співпраці українських служб із іноземними соціальними службами і судами. Та навіть у таких складних ситуаціях є успішні кейси повернення, коли, наприклад з Мілана вже повернули майже сорок дітей.
Упродовж 2025 року один із найбільш резонансних соціальних скандалів, пов’язаних з війною в Україні, розгорнувся навколо долі українських дітей-сиріт, евакуйованих до Туреччини на початку повномасштабного вторгнення. Про ситуацію стало відомо не з офіційних пресрелізів, а з журналістських розслідувань та незалежних перевірок, які показали, що гуманітарна операція мала серйозні прорахунки та призвела до порушень прав дітей.
Суть скандалу полягає не лише в тому, що сотні дітей опинилися далеко від дому, а й у характері того, що трапилося з ними під час тривалого проживання в Туреччині. Діти з інтернатів Дніпропетровщини, яких у 2022 році вивезли в рамках проєкту «Дитинство без війни», перебували в готелях узбережжя Анталії роками. Там, за офіційною інформацією та даними журналістських розслідувань, вони зазнавали не лише нестачі нормальної освіти та медичного обслуговування, а також фізичного й психологічного тиску з боку супроводжуючих. Їх змушували зніматися в промо-роликах, обмежували у доступі до базових речей і створювали ситуації, що суперечать стандартам захисту дітей. Найгучнішим епізодом стало те, що дві неповнолітні дівчини, які перебували під опікою проєкту, повернулися в Україну вагітними, після того як вступили у стосунки з працівниками готелю.
Історія отримала широкий резонанс саме тому, що мова йде про дітей без захисту батьків і сформованої родинної опіки. Те, що мало бути гуманітарною евакуацією, перетворилося на кількарічне проживання у готелях із мінімальним контролем, де українські діти залежали від приватної організації й місцевих служб. Сам проєкт позиціонувався як найбільша подібна операція з евакуації дітей із зони бойових дій з часів Другої світової війни, але виявився системно непрозорим і непідконтрольним навіть частково тим, хто мав би опікуватися дітьми.
Фактичні порушення прав дітей призвели до того, що в грудні 2025 року прокуратура України скасувала попереднє закриття кримінального провадження щодо справи і доручила розслідування головному слідчому управлінню. У документах, які зараз перевіряються, фігурують серйозні претензії до тих, хто організовував і супроводжував перебування дітей у Туреччині: від фізичного та психологічного тиску до недбалого ставлення, що сприяло епізодам сексуального насильства.
Цей скандал варто сприймати не лише як привід для суспільного обурення, а й сигнал про те, як складно поєднувати швидке реагування на гуманітарну катастрофу з дотриманням базових стандартів прав дитини. За умов, коли навіть моніторинг і регулярні перевірки не гарантують безпеки, головне питання щодо побудови механізмів захисту для найвразливіших у ситуаціях, коли держава і суспільство опиняються під тиском надзвичайних обставин лишається відкритим.
Порушення прав дітей-сиріт
На жаль, проблеми можуть виникати не десь далеко, а навіть у стінах українських дитячих будинків. Так, у наступній історії сходяться одразу кілька ліній, які зазвичай існують окремо: великі бюджетні цифри, мовчазна інституційна рутина і конкретна дитина, яка одного вечора вирішила не мовчати. У 2024 році держава витратила майже 11,4 мільярда гривень на понад 700 дитячих інтернатів. У перерахунку це понад 37 тисяч гривень на одну дитину щомісяця. Така сума, напевно, мала б гарантувати безпеку й турботу, але реальність цих закладів демонструє, що близько 90 відсотків коштів ідуть не на потреби дітей, а на утримання самих інституцій — комунальні платежі, зарплати, підтримку системи, яка роками відтворює себе.
Скандал у Великому Любіні на Львівщині оголив не лише жорстокі зловживання, а й логіку цієї системи. Навчально-реабілітаційний центр формально існував для захисту дітей-сиріт, дітей без батьківського піклування, дітей з порушеннями розвитку. Фактично ж він став простором тотального контролю, де залежність дітей від дорослих перетворювалася на інструмент тиску. Свідчення про сексуальні домагання, приниження, побиття й погрози психіатричною лікарнею стали демонстраційним прикладом того, що виникає в закритих інституціях без реального нагляду.
Показово, що поштовхом до змін стало не планове державне інспектування, а відео, записане самою дитиною, і реакція волонтерів. Лише після цього в заклад без попередження приїхала моніторингова група. Те, що вони побачили, виявилося симптоматичним: обмеження доступу до базових речей, як-от туалетний папір, систематичні образи, нестача їжі. Все це співіснувало з багатомільйонним фінансуванням і статусом «спеціалізованого» закладу.
Найбільш промовистий момент цієї історії криється у її фіналі. Семеро дітей того ж дня вивезли з інтернату, а за кілька тижнів п’ятеро з них уже опинилися в сімейних формах виховання. Фактично це поставило під сумнів ключовий аргумент існування інтернатів, про те, що для цих дітей «немає альтернатив». Альтернативи знайшлися одразу, щойно система втратила над ними контроль.
Ця ситуація свідчить про те, що проблема не лише в окремих злочинах чи «поганих керівниках». Йдеться про модель, у якій гроші вкладені в стіни й штатні одиниці, а не в добробут і безпеку дитини. Інтернат, який отримує стабільне фінансування за кількість вихованців, об’єктивно не зацікавлений у тому, щоб діти швидко йшли в сім’ї. Натомість закритість і підпорядкованість створюють умови, де порушення можуть тривати роками.
Історія дванадцятирічної дівчинки на ім’я Віра, яка знайшла сили записати відео-звернення та розповіла про знущання у стінах закладу, стала публічною саме завдяки сміливості дитини й уважності сторонніх дорослих.
Скільки подібних історій залишилися всередині державної системи без відео й без волонтерів, не знає ніхто. Порушення прав дітей-сиріт у державних закладах України показує, що система не забезпечує їхню безпеку і належний догляд. Багато дітей стикаються з насильством, відсутністю уваги до індивідуальних потреб і нестачею психологічної підтримки. Це ганьба для державних органів, які так ставляться до дітей-сиріт!
Для виправлення ситуації потрібно забезпечити суворий контроль за дотриманням прав дитини в закладах, збільшити кількість кваліфікованих вихователів і психологів, створити індивідуальні програми підтримки та навчання для дітей, а також посилити роботу соціальних служб з контролю і супроводу. Якщо цього не робити, то травми дітей залишаться невиліковними на все життя.
