Кулінарне шоу під куполами Києво-Печерської Лаври: різдвяна традиція чи наруга над святинею

Епізод кулінарного шоу про різдвяні традиційні страви, який зняли у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври, мав на меті стати способом популяризації культури. Але він призвів до чергового розколу українського суспільства, його зйомки викликали справжній шквал емоцій. Для одних — це сміливий крок до популяризації українських традицій, а для інших — недоречне використання святині. Кулінар Євген Клопотенко та автор “Реальної історії” Акім Галімов підняли на тарілку не лише автентичні рецепти, а й гострі питання: чи доречно перетворювати святі місця на знімальний майданчик для шоу? Водночас, критика звучить не лише на адресу авторів, але й щодо самої ідеї — чи це справді про культуру, чи про хайп, замаскований під любов до традицій? У час, коли суспільство в сучасних умовах болісно чутливе до символів і традицій, такі дії викликають більше запитань, ніж відповідей.

Відродження кулінарних традицій в Лаврі від Клопотенка

Євген Клопотенко, “розкручений” кулінар, відомий своїм новаторським шкільним меню і популяризацією української гастрономічної культури, разом з автором історичного проєкту “Реальна історія” Акімом Галімовим записали епізод кулінарного шоу, присвячений автентичним різдвяним стравам. Для зйомок вони обрали місце, сповнене глибокого історичного та духовного значення — Трапезний храм Києво-Печерської лаври. Цей випуск став їх спробою відновити втрачену культурну спадщину через призму гастрономії та розкрити багатство українських традицій.

Головна ідея проєкту полягала у відтворенні святкового столу, який міг би прикрашати трапезу українців на Святвечір у давнину. В основу епізоду лягли 12 традиційних різдвяних страв, рецепти яких Євген Клопотенко знайшов в архівах Києво-Печерської лаври. Серед цих страв є справжні гастрономічні скарби, які нині мало кому відомі. Наприклад, пиріжки з ікрою карася, цибулею та пшоном або гороховий кисіль. Такі рецепти, за словами автора, відкривають нову сторінку в розумінні української кулінарної культури та її зв’язку з історичними традиціями.

Клопотенко пояснив, що натхнення до створення цього випуску виникло з його прагнення зберегти та популяризувати українську культуру, особливо в часи, коли це є життєво важливим для національної єдності. Він наголосив, що значна частина українських традицій була цілеспрямовано знищена радянською владою, а тому відновлення цих знань стало для нього особистою місією.

“Напередодні Різдва я прагну, щоб якомога більше людей дізналося про справжні традиції цього світлого свята. Відроджені страви є не лише кулінарними рецептами, але й символами української ідентичності”, — зазначив Клопотенко.

Особливістю зйомок, за його словами, стало те, що вони відбувалися в місці, яке органічно вписується в контекст різдвяної тематики. Саме в архівах Києво-Печерської лаври вдалося знайти унікальні згадки про страви, які свого часу могли бути частиною святкового столу. Трапезна палата Києво-Печерської лаври, побудована як трапезна для духовенства, створила автентичну атмосферу для відтворення традиційного різдвяного столу. Клопотенко підкреслив, що зйомки проводилися з дотриманням усіх правил і після консультацій зі святими отцями та працівниками лаврського заповідника. Учасники проєкту не готували їжу на місці, а лише відтворили вигляд святкового столу, щоб максимально повно показати традиції українців.

Різдвяний скандал у Лаврі: схвалення і підтримка

Перформанс у Києво-Печерській лаврі, організований Євгеном Клопотенком та Іваном Галимовим, викликав бурхливі реакції в українському суспільстві. Частина громадян схвалює такий крок, вбачаючи в ньому культурне оновлення та популяризацію українських традицій, тоді як інші вважають його недоречним, навіть образливим. У такій ситуації яскраво простежуються протилежні позиції сучасного використання сакральних місць, тобто черговий розкол ще й в цьому питанні.

У відповідь на резонанс в суспільстві Національний заповідник “Києво-Печерська лавра” оприлюднив офіційну заяву щодо зйомок епізоду про традиційні різдвяні страви. У тексті заяви уточнюється, що захід відбувся у Трапезній палаті — історичному приміщенні, яке завжди слугувало місцем для трапез, культурних і освітніх подій. Представники заповідника наголосили, що Трапезна палата є частиною архітектурного комплексу Києво-Печерської лаври, але не має статусу храму. Від моменту свого створення наприкінці XIX століття це приміщення використовувалося для спільних трапез духовенства, а також для проведення урочистостей, культурних заходів та освітніх подій. У заяві підкреслено, що такі використання простору повністю відповідають чинному законодавству та правилам експлуатації історичних пам’яток. Також зазначено, що жодної шкоди унікальному живопису XX століття в процесі зйомок не завдано.

Генеральний директор заповідника Максим Остапенко висловив жаль щодо того, що подія могла викликати суперечності або зачепити релігійні почуття окремих вірян. За його словами, Києво-Печерська лавра є не лише сакральним місцем, але й важливим осередком культурної спадщини. Тому її адміністрація прагне досягти балансу між збереженням духовної цінності комплексу та його популяризацією серед українців і світу.

“Ми розуміємо важливість Лаври як сакрального символу для кожного українця, тому всі заходи, що проводяться тут, ретельно плануються з урахуванням історичної та духовної значущості місця”, — зазначив Остапенко.

Частина суспільства, яка підтримує зйомки кулінарного шоу в Лаврі, вбачає у цьому спробу осучаснити уявлення про святині та зробити їх більш відкритими. Для цієї групи українців використання сакральних просторів для культурних чи освітніх проєктів є прогресивним кроком, який допомагає популяризувати нашу національну спадщину в світі. Для них це виглядає як позитивний сигнал: мистецтво і кухня можуть гармонійно переплітатися з історією та духовністю.

З іншого боку, критика православних вірян, особливо представників УПЦ МП, є досить гострою. Наприклад, отець Олександр Клименко, відомий як переможець шоу “Голос країни”, засудив зйомки у трапезній, назвавши це “блюзнірством”. На його думку, святині мають зберігати виключно релігійну функцію – молитву та духовне зосередження. Він підкреслив, що традиційно трапезна є місцем молитовного споживання їжі, під час якого монахи слухають читання Святого Письма чи духовну літературу. Висвітлення кулінарної тематики в цьому місці він вважає зневаженням святині. Однак на думку певної частини українців, критика з боку УПЦ МП цієї події має політичний підтекст, оскільки ця церква історично асоціюється з Росією, тому її думки часто викликають недовіру та бурхливу реакцію.

Водночас перфоманс Клопотенка гнівно критикує більшість українських вірян, які наголошують на недоречності подібних дій. Фрази на кшталт “Що ви робите? Це святиня!” або “Який сором!” стали типовими реакціями у соціальних мережах. Ці коментарі вказують на сильне неприйняття будь-яких спроб “модернізації” церковного простору, яке сприймається як вторгнення у святе. Для православних християн це виглядає як образа і наруга, вони переконані, що святі місця повинні залишатися простором для молитви, а не майданчиком для будь-яких світських заходів. Віряни вважають це оскверненням святині, яке підриває її духовну сутність.

Ця полеміка демонструє глибокий розкол у підходах до використання сакральних об’єктів в Україні. Для одних Києво-Печерська лавра – це винятково релігійний простір, недоторканний і святий. Для інших – це водночас історична пам’ятка, яка має потенціал стати майданчиком для культурного розвитку. У центрі цього конфлікту стоїть питання: чи можна і, чи потрібно адаптувати традиції до сучасних реалій, і якщо так, то якими мають бути межі такої адаптації?

Слід зазначити, що подібні дискусії не є унікальними для України. У багатьох країнах світу дебатують про баланс між збереженням сакральності історичних місць та їхньою інтеграцією в культурний чи туристичний контекст. Наприклад, у Європі багато соборів і церков виконують не лише релігійну, а й культурну функцію, приймаючи концерти, виставки чи навіть кінозйомки. При цьому в цих випадках, як правило, обговорюється контекст і дотримуються певних правил, щоб уникнути образи почуттів вірян.

Однак у багатьох культурах та релігіях святині завжди залишаються недоторканними. Наприклад, навіть неможливо уявити, щоб у Храмі Гробу Господнього в Єрусалимі могли би відбуватися подібні заходи, оскільки це місце є безумовно сакральним і глибоко шанованим усіма християнами світу. Сикстинська капела у Ватикані — ще один приклад того, як святині бережуть свою духовну цінність. У цьому просторі навіть гучний голос вважається порушенням. Відвідувачам постійно нагадують про дотримання тиші через оголошення “silenzio” (італійською — тиша). Жодних сторонніх активностей, окрім молитви чи церемоніальних заходів, там не дозволяється. Також складно уявити концерт чи світський захід у таких місцях, як Собор Паризької Богоматері або мечеть Аль-Акса.

Ці приклади показують, як шанобливе ставлення до духовних просторів підсилює їхню значимість навіть у секуляризованому світі. Водночас в Україні спостерігається поступова трансформація святинь у частину світського культурного контексту. Це може створити ризик втрати не лише релігійної ідентичності, але й глибокої духовності, яку ці місця символізують.

Ситуація із використанням святинь для світських цілей викликає глибокі роздуми про межі між духовним і світським у сучасному суспільстві. Києво-Печерська лавра, як символ тисячолітньої духовної спадщини, перетворюється на майданчик для подій, які далеко не завжди відповідають її сакральному характеру. Це ставить під сумнів здатність церковних інституцій зберігати та підтримувати духовне наповнення таких місць.

Відродження святинь не може зводитися лише до їхнього фізичного повернення чи популяризації через світські формати. Лаврські печери закриті, монастирське життя занепадає, а духовна тиша, яка завжди була серцем таких місць, замінюється шумом заходів та зйомок. Це вказує на глибший кризовий стан, де святість поступається місцем прагненню до адаптації та сучасності.

Історичні уроки

Слід пам’ятати, що блюзнірство і наруга над святинями завжди були найкоротшим шляхом до конфліктів і навіть війн. Коли святині стають об’єктом насмішок, зневаги чи комерційних маніпуляцій, це не лише ображає почуття вірян, але й підриває основи суспільного миру. Особливо небезпечно, коли релігія перетворюється на частину державної ідеології, тим більше зараз, під час війни в Україні, адже це загрожує перетворенням духовних цінностей на інструмент політичного впливу і джерело маніпуляцій. Проте це ризикований крок, який може обернутися катастрофою, якщо до релігії почнуть ставитися як до політичного інструмента, а не джерела духовного натхнення.

Історія знає чимало прикладів, коли подібні дії ставали тригером до трагічних подій. Одним із найбільш показових прикладів є Французька революція кінця XVIII століття. Прагнучи створити “новий порядок”, революціонери проголосили боротьбу з релігійними установами. Церкви закривали, їхні багатства конфісковували, а храми перетворювали на “храми розуму”. Така зневага до віри призвела до масових заворушень, спротиву віруючих і серйозної соціальної дестабілізації.

Іншим прикладом є радянський період, коли релігія оголошувалася “опіумом для народу”. Храми руйнували, ікони знищували, монастирі закривали, а священників переслідували. Це спричинило глибокий розкол у суспільстві, який і досі дає про себе знати у вигляді конфліктів між світськими та релігійними групами.

Ще один приклад стосується Османської імперії, де перетворення Собору Святої Софії на мечеть, а згодом – на музей, викликало хвилю обурення і протестів серед християнського світу. Це підкреслює, наскільки небезпечно втручатися у святині, що мають величезне значення для різних спільнот.

У XX столітті нацистська Німеччина намагалася інтегрувати християнство в ідеологію “арійського расизму”, що спричинило розкол у церковному середовищі та поглибило напруження між державою і релігійними громадами. Подібна політика часто мала непередбачувані наслідки, коли духовні лідери стають заручниками політичних інтересів.

Організатори зйомок в Лаврі наголосили, що метою заходу є відродження української культури. В даному випадку слід згадати нашу козацьку культуру – важливо пам’ятати, що козаки завжди глибоко віруючими людьми, вони виступали палкими захисниками віри та святинь. Уявімо, що в часи козацтва в одному з українських монастирів організували би таку розважальну програму. Реакція козаків була б негайною і безжальною: вони б розглядали це як образу віри та культури. Подібні дії могли б закінчитися суворим покаранням (стратою) для порушників, адже святині завжди вважалися недоторканними. Крім того, козаки були не лише військовими захисниками, але й моральними авторитетами. Вони вбачали свою місію в охороні духовних і культурних цінностей. Тому будь-яка спроба використати святині у спосіб, що принижує їхнє сакральне значення, зустрічала жорсткий спротив.

У такому випадку заяви організаторів шоу про відродження української культури йде в розріз з нашим історичним минулим. Святині – це не лише історичні пам’ятки чи об’єкти культурної спадщини. Вони є місцем зустрічі людини з вічним, а тому вимагають особливої шанобливості й уваги. Невміння церкви чи суспільства знайти баланс між традицією та сучасністю може призвести до духовної порожнечі, яка ніколи не заміниться світськими інноваціями. Попри те, що Трапезна палата не є храмом, а частиною історичного комплексу Лаври, використання цього простору для зйомок кулінарного шоу викликало у вірян справедливе обурення.

Отже, постає питання: чи можна знайти компроміс між популяризацією української культури та збереженням релігійних традицій, не порушуючи меж допустимого? Звичайно, можна, якщо до цього підходити з розумом. Святині та духовні символи повинні використовуватися для консолідації суспільства, а не його розколу, тим біль в сучасних складних для країни умовах. Повага до святинь є не лише релігійною вимогою, вона повинна бути основою суспільної злагоди. Історія свідчить, що зневага до святинь завжди має руйнівні наслідки для держави. Якщо сучасне суспільство прагне зберегти мир і культуру, необхідно ставитися до духовної спадщини з належною пошаною. Використання релігійних об’єктів у розважальних цілях чи як частину політичної пропаганди є шляхом до ще більших суспільних конфліктів, яких можна і треба уникнути.

Оксана Іщенко