Луганщина: від східної брами до східної діри (розмова з автором книги “Пост-Луганщина” Андрієм Зайцевим)
На початку листопада побачила світ книга “Пост-Луганщина. Цикли регіональної історії” Андрія Зайцева – праця, яка аналізує історію Луганщини, зосереджуючись на подіях останніх десятиліть. Автор досліджує причини, які призвели до окупації регіону, і прагне показати, як із “східної брами” Луганщина перетворилася на “східну діру”.
Андрій Зайцев — уродженець Луганщини, випускник Східноукраїнського університету імені Даля. Він понад 15 років працював у Луганській обласній адміністрації. Тісно пов’язаний із політичним життям регіону, тож знає політичні процеси краю зсередини. У липні 2014 року, через військові дії, Зайцев залишив Луганськ, переїхавши спочатку у Сватове, потім у Сіверськодонецьк, а згодом — до Києва, де й видав свою книгу.
Які процеси відбувалися в Луганщині напередодні 2014 року? З якими стереотипними мірками підходять історики до Луганського краю? З якого моменту Луганщина перетворилася на пост-Луганщину, тобто потрапила у період постісторії? Про це наша розмова з автором книги. Сьогодні публікуємо першу її частину.
Всі ці процеси відбувалися у мене на очах
Значна частина суспільно-політичних процесів на Луганщині відбувалася на моїх очах. Я не можу сказати, що погоджувався з усіма подіями, які там траплялися, але вони залишили свій слід і стали об’єктом моїх роздумів. Результатом цих роздумів і стала книга “Пост-Луганщина”.
Ідея написати цю книгу виникла ще у 2020 році, однак можливість видати її з’явилася лише в 2024 році. Видавництво здійснили у Дніпрі, а розповсюджується книга через електронний магазин Запорізького видавництва “РВВ”.
Моє життя як посадовця, на перший погляд, було досить рутинним. Але події, які розгорталися на Луганщині, змусили мене замислитися над тим, що відбувалося починаючи з 2014 року та навіть раніше. Це були неоднозначні процеси, і я намагався зрозуміти їхню природу: як вони виникли, до чого призвели, хто намагався ними керувати і який зиск з того отримав. У книзі я досліджую, хто зрештою виграв від цих подій і чому Луганщина стала тим, чим вона є зараз. Якщо ви хочете отримати більш детальну картину, я раджу звернутися до самої книги. Як письменник я, можливо, впорався краще, ніж як оповідач.
Дві книги – фантастична і документальна
Андрій Зайцев — автор двох книг, які по-різному досліджують історію та реалії Луганщини. Його перша книга, “Північний схід”, видана у 2013 році в Луганську, є художнім футурологічним описом. У ній автор уявляє, як би виглядало життя регіону, якби сепаратистські настрої перемогли ще до 2014 року. Написана з 2007 по 2013 рік, книга моделює сценарії, у яких Луганщина виходить з-під контролю української влади, розглядає можливі відносини між Луганською та Донецькою областями, а також роль зовнішніх держав у розвитку таких подій.
Моя книга “Північний Схід” — це спроба в художній формі дослідити, як би могли розвиватися події, якби сепаратистські настрої тоді насправді взяли гору на Луганщині. У книзі я моделюю, яким могло б бути життя в умовах такого сценарію, як могли б складатися відносини між Луганщиною та Донеччиною, і як на це впливали б інші держави.
Вихід книги співпав із початком Євромайдану, а саме з січнем 2014 року. У той час, зізнаюся, я навіть мав зустріч із Глібом Бобровим, автором відомої на той момент книги, яка також торкалася теми сепаратизму, хоча з іншої перспективи. Чесно кажучи, тоді це був мейнстрим: апокаліптичні сценарії, що досліджували можливі наслідки регіональних конфліктів, користувалися чималим попитом.
Ідеї про окремішність регіонів Луганщини й Донеччини, що з’явилися після подій 2004 року, виявилися ґрунтом для багатьох книг із подібною спрямованістю. Однак я можу сказати, що мою книгу, на відміну від деяких інших, писав не «агент ФСБ» чи прихильник розколу, а людина, яка намагалася зрозуміти можливий розвиток подій і осмислити їх наслідки.
Моя книга побачила світ у 2013 році завдяки власним зусиллям і фінансуванню. У ній я не лише змалював можливу реальність, але й зробив спробу проаналізувати, як сепаратистські ідеї могли вплинути на життя регіону та його мешканців. Цей досвід допоміг мені краще усвідомити, наскільки важливо було запобігати реальному втіленню таких сценаріїв.
Чи справдилися пророцтва Вашої першої книги?
Ми розуміємо, що сепаратистські настрої на Луганщині були вже доволі давно, вони з’явилися не в 2004-му і навіть, імовірно, не в 1991 році. Певні спекулювання на цій темі з боку московського режиму вже доволі довгий час існують. Я пророкував, що Луганськ залишиться без опалення, електрики і стане місцем, де правитимуть банди. Частково ці припущення стали реальністю після 2014 року. На жаль, весь тираж першої книги залишився в Луганську, за винятком кількох примірників, перевезених у Сіверськодонецьк, де вони були втрачені під час війни.
А як з’явилася ідея для написання другої книги?
Друга книга, “Пост-Луганщина”, є публіцистичною працею. Ідея її написання виникла у 2020 році, а остаточну версію завершено та видано у 2024 році. Ця робота зосереджується на аналізі суспільно-політичних процесів, які призвели до окупації Луганщини. На відміну від першої книги, “Пост-Луганщина” — це серйозне аналітичне дослідження, що намагається зрозуміти витоки та наслідки подій, які змінили життя регіону.
Перша книга була своєрідним футурологічним експериментом, а друга — глибоким дослідженням реальності. У них є зв’язок, адже ідеї, що формувалися десятиліттями, зрештою проявилися у драматичних подіях 2014 року.
Що спонукало Вас “узятися за перо”?
Луганщина – регіон зі складною, багатогранною історією, яку, на жаль, досліджено недостатньо. Особливо це стосується новітнього періоду, умовно кажучи, з 1900 до сьогодення. Історичних матеріалів про Луганську область дуже мало, зокрема аналітичних праць, які намагалися б глибоко опанувати проблеми регіону. Видання, які є, мають надзвичайно обмежені тиражі, неспівставні, наприклад, із масштабністю краєзнавчих книг, виданих у Харківській чи Донецькій областях. Що там вже казати про Дніпропетровщину, де центральний проспект міста Дніпро носить ім’я відомого історика й дослідника цього краю Дмитра Яворницького.
Відсутність глибоких досліджень спонукала мене до спроби поглянути на історію Луганщини по-новому, проаналізувати процеси, які відбувалися в регіоні, та зробити висновки, що можуть стати корисними для майбутніх поколінь дослідників. Фактично історія Луганщини відтворює формат “маленького у великому”. Відношення до Луганської області в Україні дуже схоже на те, як сприймають Україну у світі. З одного боку, регіон переживає трагедії – йде війна, гинуть люди. З іншого боку, є люди, які називають це “громадянською війною” або намагаються створити неоднозначне враження про події. Це ускладнює зовнішнє сприйняття і формування цілісної картини.
Моя книга, з-поміж іншого, має на меті продемонструвати, що Луганщина існує як невід’ємна частина України. Це українська Луганщина, і це реальність, яку неможливо ігнорувати. Дуже важливо осмислити, які процеси формували цей регіон, які вони мали наслідки, і як це може вплинути на майбутнє. Для мене це не просто роздуми чи аналіз. Це прагнення зробити внесок у розуміння історії й сучасності Луганщини, яка залишається невіддільною частиною українського світу.
Документи, блоги, усні історії
Якими джерелами Ви користувалися, працюючи над книгою?
Джерел, на які можна було спиратися під час роботи над книгою, було дуже мало. Як працівник Луганської обласної адміністрації, я переважно користувався офіційними статистичними даними державних органів статистики та Центральної виборчої комісії.
Серед літературних джерел, що стали в нагоді, варто згадати книгу Віталія Курила «Історія Луганського краю», створену за участі великого колективу авторів. Хоча вона була написана в контексті тогочасної політики, її матеріали залишаються цінними для розуміння минулого регіону. Ще одним важливим джерелом стала книга Ігоря Орла «Історія одного батальйону», яка розповідає про зародження батальйону “Айдар” у 2014 році. У ній містяться доволі цікаві й унікальні матеріали.
Окрім того, я звертався до особистих блогів і публікацій, але навіть з урахуванням цих джерел інформації бракувало. Саме через це я поставив собі за мету заповнити прогалину й залишити письмовий слід, який допоможе майбутнім дослідникам краще зрозуміти історію та сучасність Луганщини.
Чи складно писати історію?
Писати книжки про сучасну історію набагато складніше, ніж про давнину, ніж про неоліт і стоянки – контекст, де я нікого не засуджую. Сучасну історію важко описувати, тому що багато з тих, про кого пишеш, живі. Вони можуть, дивлячись тобі в очі, сказати, що на ті події, які відбуваються, є і якийсь інший погляд. І це нормально. Тут немає одного абсолютного розуміння, є множинність думок, кожна з яких має право на існування.
Існує також жива усна історія, яку не можна ігнорувати. Ці свідчення, ці голоси людей, які пережили або стали свідками тих подій, — це не просто факти, це емоції, переживання, трагедії, іноді навіть сповнені гіркоти спогади. В таких дослідженнях потрібно бути максимально об’єктивним і відкритим. Це не означає уникати власної точки зору, але означає сміливість дивитися людям в очі і захищати її.
Спроба переосмислення
Чи відомо Вам про існування книги “Як Україна втрачала Донбас”? Чи користувалися Ви цією працею?
Так, знаю про її існування. Її авторами є Денис Казанський, журналіст із Донецька, і Марина Воротинцева, журналістка з Луганська. Проте ці імена “нелуганчанам” можуть нічого не сказати. Тим не менш, книга дійсно заслуговує на увагу, хоч і має свої особливості.
Казанський пише багато про Донеччину — мабуть, 75% книги присвячено саме їй, тоді як про Луганщину згадується значно менше, можливо, 25%. Чому так? Мені складно судити. Але помітно, що автор намагається підкреслити проблемність Донеччини, часто порівнюючи її з Луганщиною, як із місцем, де ситуація була ще гіршою. Наприклад, колишній голова Луганської обладміністрації Олександр Єфремов у книзі згадується лише на двох-трьох сторінках.
З одного боку, це відображає загальне ставлення до Луганщини в Україні: її історію, проблеми та суспільні процеси часто сприймають як щось другорядне. Але я переконаний, що Луганщина має свою специфіку, свою логіку розвитку, яку важливо зрозуміти. І саме цим я займаюся у своїй книзі.
Луганщина, як і Донеччина, перебувала у центрі процесів, які бачилися зовсім по-різному з Москви і на місцях. Наприклад, історія про те, як Путін дзвонив Галенку з вимогою вивести облраду і проголосувати за незалежність, показує, що навіть місцева еліта намагалася уникнути прямих зіткнень. Вони шукали способів зберегти свої позиції та капітал, не наражаючись на відкриту конфронтацію. Але це не врятувало.
Обвинувачувати Луганщину в тому, що вона привела війну в Україну, некоректно. Згадаємо, що в лютому 2022 року наступ йшов на Київщину, Чернігівщину, Сумщину, а також на Херсонщину, яка була наполовину окупована вже 24 лютого. Це був масштабний план, і зводити його лише до подій у Луганську — неправильно.
Луганська еліта не винна у тому, що відбулося?
Часто можна почути, ніби я намагаюся виправдати якусь еліту, яка керувала областю з 2014 року чи навіть раніше. Але це не так. Тінь підозр і упереджень, яка лягла на тих політиків, на жаль, кидає негативне світло на всю Луганщину і на всіх її вихідців. Це проявляється навіть у побутових моментах, наприклад, коли внутрішньо переміщеним особам відмовляють у здачі квартир або завищують ціну втричі.
У цьому контексті важливо розуміти, що несвідомі дії керівників призводять до того, що за їхні помилки розплачуються сотні тисяч простих людей. І мені хочеться показати, що Луганщина — це не «проблемний регіон», як її часто намагаються змалювати. Це край із власною логікою розвитку, яка жодним чином не суперечить українській державній ідеї. У Луганщини є своя специфіка, свій погляд на суспільні процеси, але це зовсім не означає конфлікт із загальноукраїнською ідентичністю.
Про продовження нашої розмови читайте в наступному матеріалі.
