Війна змінює всіх, але найжорстокіше зачіпає дітей. Вона позбавляє їх безтурботного дитинства, залишає глибокі та невиліковні шрами на серці, змушує швидше дорослішати. Але є те, чого війна не змогла відібрати — здатність діяти. Сьогодні діти України є не просто спостерігачами цієї війни, вони діють на передовій тилу, воюють так, як можуть: збирають кошти на армію, плетуть маскувальні сітки, передають бійцям необхідні речі, підтримують їх, перемагають на міжнародних змаганнях, доводячи, що Україна сильна, навіть коли їй болить. Маленькі люди, які, здавалося б, лише вчаться пізнавати цей світ, а вже мають силу, здатну змінити все навколо. Вони не ставлять пафосних запитань, не ведуть політичних дебатів і не жонглюють великими словами. Та саме в їхніх серцях ховаються величезні пориви, здатні потрясти навіть найміцніші основи цього світу.
Діти, які творять майбутнє
Ми можемо захоплюватися героїчними вчинками дорослих – військових, медиків, волонтерів. Але не варто забувати, що є серед нас і діти, котрі теж змінюють хід історії. Навіть якщо вони не тримають зброю, їхні серця, їхня підтримка і їхнє бажання жити в мирі виявляються могутніми інструментами боротьби. Наприклад, історії про маленьких волонтерів, які збирають гроші на потреби армії, або про школярів, що шлють малюнки військовим – це реальний прояв підтримки, навіть якщо їхні руки ще не можуть міцно тримати зброю. Вони знають, що їхня участь важлива, і тому кожен вчинок стає частиною великої боротьби.
Одним з яскравих прикладів таких дитячих ініціатив є історія п’ятикласника зі Львова Романа Терлича. Хлопець переміг на олімпіаді та отримав 50 тис грн. Проте замість того, щоб витратити ці гроші на себе, він вирішив купити квадрокоптер Mavic для 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Роман зрозумів, що військовим потрібні дрони більше, ніж йому особисті забаганки, і не сумнівався у своєму рішенні. Це був його власний вибір, і він не роздумував, чи буде це “модний подарунок” чи “яскравий жест”.
У селі Липини Луцького району шестеро дітей вирішили, що колядки можуть бути не просто дитячою забавою, а приносити користь. Вони зібрали кошти, щоб допомогти захисникам, а їх підтримали дві дівчини-волонтерки з Луцька та Львова. Такі ініціативи, коли діти самі обирають, як допомогти країні, насправді стали звичним явищем в Україні. Вони не чекають на дорослих, а самі активно шукають способи долучитися.
У Стрийському районі учні гімназії ім. Василя Стасюка організували фестиваль борщу, під час якого вдалося зібрати 60 тис грн на підтримку військових. А в Золочеві, під час благодійного заходу “Донать світу любов”, діти зібрали понад 93 тис грн для закупівлі FPV-дронів для 53-ї окремої механізованої бригади. Це не просто цифри для стрічки новин, а реальна допомога, яку діти намагаються принести своїм захисникам.
Серед інших прикладів є Максим Бровченко з Бердянська, який малює картини й усі гроші, отримані від продажу, надсилає на потреби ЗСУ. Іринка Васильєва з Рівного втратила на війні тата і дядька, але сама не впала в розпач, а виготовляє віночки й продає їх. Зароблені гроші направляє на придбання тепловізорів і автомобілів для ЗСУ.
Андрій Покраса з Київщини разом із батьком використовував дрон, щоб відстежувати рух окупантів і передавати координати нашим військовим. А Данило Сергєєв з Маріуполя з перших днів війни піклувався про старших людей, допомагав їм в укриттях і навіть надавав першу медичну допомогу. Він навіть вивів людей із зруйнованих будинків, ризикуючи власним життям.
Ці випадки не просто про допомогу, а історії про те, як навіть діти, яких ми зазвичай вважаємо безтурботними і неповнолітніми, розуміють, що їхні вчинки можуть змінити багато. Вони не чекають моменту, коли стануть дорослими, щоб робити великі справи, а вже зараз, своїми маленькими руками, допомагають будувати майбутнє для України.
Варто зауважити, що мова йде не лише про активну допомогу. Погляньмо на дітей, які, навіть перебуваючи в укриттях або евакуйованих районах, продовжують вчитися. Вони чують вибухи, але не дозволяють страху зламати їхню жагу до знань. Наші школярі розуміють, що їхнє майбутнє залежить від того, якими вони будуть завтра. Маленькі українці стали живим свідчення того, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло, якщо прагнути до нього.
Дорослі подвиги дітей у роки війни
Війна не питає про вік. Вона не робить винятків для тих, хто ще вчора грався в пісочниці чи вчив таблицю множення. Війна просто приходить і змушує виживати. А іноді – боротися. Так було і в роки Другої світової війни. Діти, яких ніхто не готував до героїзму, ставали зв’язковими, диверсантами, рятували поранених, працювали на заводах і в полях. Їм не було й шістнадцяти, але їхні вчинки важили не менше, ніж подвиги дорослих.
Юні підпільники вміло передавали інформацію про пересування німецьких військ, ховали зброю, зривали рейки та мости. Вони були невидимими бійцями, яким доводилося діяти швидко, розумно й без права на другий шанс. Одним з них був Валентин Котик – хлопчик із Шепетівки, який уже в 12 років знищував ворожі об’єкти разом із партизанами. Він не встиг подорослішати, але став Героєм Радянського Союзу посмертно.
Юні розвідники проникали в тил ворога, добували секретні документи, допомагали партизанам. Іноді їх видавали, і тоді вони гинули в жорстоких тортурах, але не здавали своїх. На окупованих територіях та в тилу діти працювали нарівні з дорослими. Вони виготовляли снаряди, ремонтували танки, збирали зброю з уламків розбитої техніки. Маленькі руки збирали колоски на полях, бо кожен грам зерна був на вагу життя. Таня Маркус, наприклад, у свої 16 років стала частиною Київського підпілля. Вона не просто передавала повідомлення чи допомагала партизанам. Таня ліквідовувала німецьких офіцерів, перевдягаючись у радянську ученицю, яка загубилася.
Ще одна категорія юних героїв – діти-санітари. Вони виносили поранених з-під обстрілів, перев’язували рани в умовах, коли дорослі боялися навіть наблизитися. 13-річна Ніна Куковерова витягла з поля бою десятки солдатів, її руки були постійно в крові, але вона не зупинялася, поки хоч хтось ще міг вижити.
У кожного такого хлопчика чи дівчинки було своє ім’я, своя історія і своє майбутнє, яке у більшості відібрала війна. Вони не просили бути героями, не шукали подвигів, а просто не могли інакше. І хоча їхні імена не завжди згадують у підручниках, їхні вчинки були не менш важливими, ніж битви на фронті. Це були діти, яких змусили стати дорослими. Історія не знає іншого варіанту – в будь-яку епоху, у будь-якій війні, коли приходить ворог, навіть маленькі серця починають битися сильніше.
Спортивні перемоги гучніші за вибухи
Війна ламає долі, але не у всіх вона може зламати непереборну силу волі. Сотні українських дітей отримали поранення від обстрілів, втратили кінцівки, зір чи слух. Ці діти пережили біль, операції, реабілітацію, але не погодилися на роль жертв. Вони виходять на бігові доріжки, стають на лижі, беруть у руки тенісні ракетки, кидають виклик не лише суперникам, а й власним травмам.
Олександра Паскаль, восьмирічна гімнастка з Чорноморська, є яскравим прикладом того, як трагедія може перетворитися на потужний поштовх до великих перемог. Її історія почалася у травні 2022 року, коли російська ракета влучила в дачу сім’ї Паскаль у Затоці на Одещині. Цей вибух забрав у дівчинки дитинство і коштував їй ноги, але не зміг зламати її духу. Після важкого поранення, 15 днів у комі та ампутації, Саша повернулася до своєї великої пристрасті — художньої гімнастики. Ще до трагедії Олександра була захоплена гімнастикою, і після реабілітації вона не просто повернулася до тренувань, а й знову почала змагатися, доводячи собі і світу, що навіть найскладніші випробування не зможуть зупинити її мрії.
За три місяці після ампутації дівчинка продовжила тренування, а згодом, у листопаді 2024 року, виступила на міжнародному турнірі “Rizatdinova Cup”. Її номер з протезом справив враження на глядачів і викликав овації, а сама Олександра отримала титул “Міс Незламність”. Цей момент став символом перемоги над обставинами.
Подібні історії надихають і підтримують багатьох, і одна з таких – це історія Яни Степаненко. 13-річна дівчина з Донецької області втратила обидві ноги під час обстрілу Краматорського вокзалу, коли приїхала разом з родиною на евакуацію. Трагедія назавжди змінила її життя, але це не стало кінцем її шляху. Яна почала важкий процес реабілітації, знову вчилася ходити, а потім і бігати, отримавши сучасні протези від центру Unbroken.
Її перший марафон із спортивної перемоги перетворився на символ того, як можна перемогти болісні обмеження та рухатися далі. Яна не зупинилася на досягнутому і взяла на себе роль амбасадорки Unbroken, допомагаючи збирати гроші на біопротез для українських військових. Це приклад того, як людина, яка сама пережила трагедію, може ділитися своєю силою і надією з іншими.
Ще одна неймовірна історія – це історія 8-річної Маринки з Херсонщини, яка після втрати ноги через російський обстріл стала національним рекордсменом. Дівчинку запросили стати учасницею Бостонського марафону. Маринка подолала 5 км і стала ще одним прикладом незламної волі. Згодом, Маринка стала першою дитиною в Україні з протезом вище коліна, яка здійснила спуск з гірськолижної траси, і це також увійшло до Книги світових рекордів як національний рекорд.
Звісно, що дітям, які змушені зростати в умовах війни, нелегко. Їм важко не тільки через фізичні чи психологічні травми, але й через те, що світ, який вони знали, руйнується на очах. Проте вони мають одне – надію. І коли ми говоримо про надію, ми маємо на увазі не просто абстрактне бажання, а реальну віру в краще майбутнє.
Поруч із великими болями, переживаннями, втратами й травмами, героїчні українські діти навчають нас, дорослих, йти вперед, навіть коли темрява здається непереборною, навчають нас не здаватися, навіть якщо здається, що ми вже вичерпали всі сили. Їхня сміливість не має меж, вона може слугувати прикладом для багатьох дорослих.
