У розпал літа, коли сонце гріє не лише плечі, а й бажання вирватися на відпочинок, пляжі стрімко перетворюються на магніт. Люди їдуть до води, шукають місце під парасолькою, ковток свіжого повітря й трохи спокою у ці тривожні часи. Однак відпочинок в умовах війни є дуже небезпечним питанням, безпечних пляжів небагато, та і взагалі в кожну мить вони наражаються на обстріли. Втомлені обмеженнями, війною і щоденними новинами, люди рушають до “заборонених” берегів, всіяних мінною загрозою. Прагнення до відпочинку є цілком зрозумілим, але воно штовхає людей в смертельну пастку. І хоча на перший погляд ризик здається далеким, такий відпочинок може призвести до трагічних наслідків або взагалі залишитися останнім в житті.
Трагедія на узбережжі Одещини: сумна ціна порушення заборон
10 серпня між населеними пунктами Затока та Кароліно-Бугаз у Білгород-Дністровському районі на Одещині трапилася трагедія: троє людей загинули внаслідок вибухів мін у морі. Один чоловік підірвався під час купання на глибині, ще двоє (чоловік і жінка) загинули у воді поблизу заборонених пляжів. Попри офіційну заборону, ці курортні зони залишаються популярними серед туристів. Місцеві жителі охоче здають житло відпочиваючим, тож багато хто обирає саме цей напрям через доступність і звичність.
Водночас, за словами голови ОДА Олега Кіпера, в Одеській області діють 32 дозволені зони для купання: 30 з них розташовані в Одесі, ще по одній знаходиться у Чорноморську та селищі Приморське Ізмаїльського району. Всі ці локації були ретельно перевірені: фахівці оцінили не лише безпечність води та берегової лінії, а й наявність укриттів, а також відсутність мін або інших вибухонебезпечних предметів. Однак значна частина відпочивальників все одно ігнорує офіційні рекомендації, наражаючи себе і своїх дітей на серйозну небезпеку.
Цей випадок свідчить про актуальність проблеми порушення заборон у прифронтових регіонах, де ризик зустрітися з вибухонебезпечними предметами залишається високим навіть у мирних на вигляд локаціях.
Життя на мінному курорті
Попри всі заборони, мінну небезпеку та регулярні повітряні тривоги, на узбережжі Затоки та Кароліно-Бугаза влітку все одно з’являються туристи. Місцеві жителі відкрили приватні садиби, бази відпочинку й готелі, пропонують житло на будь-який бюджет — від 200 гривень за ліжко до кількох тисяч за номер на першій лінії. Сюди приїжджають не лише постійні дачники, а й сім’ї з дітьми з різних регіонів країни.
Хоча офіційно ці пляжі зачинені й перебування там заборонене, частина узбережжя нагадує повільно розгойданий курорт. Люди прогулюються біля моря, засмагають, заходять у воду по коліна. Дехто лише милується морем, інші шукають тишу після тривалого перебування в містах із постійними тривогами.
Водночас саме ця частина Чорного моря залишається потенційно небезпечною. З 2022 року щонайменше десятеро людей загинули або були поранені внаслідок підриву на мінах біля берега. Частина підходів до пляжів досі замінована, на стежках трапляються червоні таблички з написами про мінну небезпеку й характерними знаками: череп, кістки, застереження не йти далі, але людей це не зупиняє. Показово, що навіть не всі місцеві наважуються купатися. Вода чиста, море виглядає спокійним, але ризик залишається, бо міни можуть бути як у воді, так і на піску. З огляду на це, чимало баз облаштували басейни. Там безпечніше, хоча й дорожче: разове відвідування коштує до 250 гривень, у деяких випадках за дитину також потрібно платити.
Регіон живе під щоденними загрозами, адже в Одеській області в середньому звучить 2–4 повітряні тривоги на день, але бувають і значно частіші. За кількістю вибухів область опинилася на восьмому місці серед небезпечних регіонів України. Загроза надходить як з повітря, так і з моря, бо через близькість до Криму, від сигналу тривоги до удару минає дуже мало часу.
У прибережних районах, як-от Будацька коса, важко облаштувати навіть тимчасові укриття: близькість ґрунтових вод робить неможливим існування глибоких сховищ там. Це ще один аргумент, чому ці території не призначені для безпечного відпочинку. Втім, це не зупиняє охочих вирватися з міста й побути біля моря. І хоча масштаби туризму в регіоні нині не зрівняються з довоєнними, курортний рух триває.
І все ж таки, при всій серйозності небезпеки та офіційних заборонах люди, немов метелики на світло, злітаються на небезпечні пляжі. За роки повномасштабної війни багато українців навчилися жити з постійними ризиками. Вони адаптуються, будують нову реальність, де навіть море під мінами стає частиною звичного пейзажу. Частина місцевих бачить у туристах можливість заробити, тому й відкриває сезон, попри заборони. У курортних селищах можна орендувати номер за кількасот гривень або ж винайняти віллу від 8 тисяч за добу. Попит є і тримається, незважаючи на нещасні випадки.
Перші вибухи на мінах сталися ще навесні 2022 року. З того часу мінна загроза залишилася частиною щоденної реальності українців. Частину снарядів знищили контрольовано, але були й неконтрольовані підриви з жертвами та пошкодженими будинками. Наприклад, у 2023 році, один вибух пошкодив одразу 27 приватних осель у передмісті Одеси. Та, навіть за наявності заборон і маркувань у вигляді табличок, загороджень, червоних попереджувальних знаків, люди продовжують йти до води. Хтось обходить позначені ділянки, хтось просто ігнорує попередження. А іноді знаки просто зникають, бо їх забирають, знищують або змінюють зміст.
Починаючи з липня 2022 року, відвідування пляжів в області офіційно заборонено. Але повністю обмежити доступ до узбережжя не вийшло. У перший рік повномасштабного вторгнення це намагалася контролювати поліція, та щойно патрулі залишали територію, відпочивальники поверталися. Тож у травні 2023 року влада взяла курс на відкриття обмежених безпечних зон. Ідея була проста: якщо повністю заборонити не працює, варто запропонувати перевірені й контрольовані альтернативи. Так з’явилися офіційно дозволені пляжі, що пройшли перевірку на відсутність мін, обстрілюваних ділянок і наявність укриттів.
У серпні 2023 року в Одесі відкрили шість таких локацій. Станом на 2025 рік їх уже 32 в межах області. Але таких місць усе ще замало. В умовах масового попиту на відпочинок знайти вільне місце на офіційно дозволеному пляжі складно. Через це частина людей свідомо обирає “дикі” зони. Там більше простору, менше контролю, але й значно більше небезпеки.
Варто розуміти, що мінна загроза на узбережжі залишиться на довгі роки, адже, на превеликий жаль, зараз Україна лишається однією з найбільш замінованих країн у світі, і розмінування територій триватиме роками. Вже зараз відомо, що значна частина берегової лінії Чорного та Азовського морів, а також річкові зони є потенційно небезпечними через наявність вибухонебезпечних предметів.
І поки це триває, частина суспільства приймає ризики як частину нового побуту. Так само, як ми не перестали їздити на авто через аварії, багато хто не готовий відмовитися від моря, навіть, якщо воно небезпечне. І тут виникає головне завдання: не забороняти відпочинок загалом, а зробити його максимально безпечним там, де це можливо, і водночас зберігати чесність у комунікації з людьми про ризики, які залишаються.
Сезон відпочинку під знаком обережності
Літо 2025 року в Україні знову проходить під знаком обережності. Вже не перший сезон поспіль пляжний відпочинок на Чорному морі не є чимось звичним і безтурботним. Узбережжя, яке раніше приваблювало мільйони туристів, нині поділене на зони з чіткими умовами доступу: деякі пляжі відкриті, інші залишаються забороненими, а десь навіть підходити до води смертельно небезпечно.
Війна перетворила море з курортної локації на потенційно небезпечну зону. Мінна загроза, яка виникла ще на початку повномасштабного вторгнення, досі залишається актуальною. Частина узбережжя була замінована для стримування ворожих десантів, а штормова активність регулярно викидає вибухонебезпечні предмети ближче до берега. Офіційно відомо, що значна частина чорноморського та азовського узбережжя, а також дельти річок забруднена боєприпасами. Конкретна кількість мін лишається засекреченою.
Попри це, в Одесі ситуація дещо інша, ніж, скажімо, на Миколаївщині. Обласна адміністрація, за погодженням з військовими, поступово відкриває окремі ділянки узбережжя, які пройшли перевірку. На цих локаціях проведено роботи з розмінування, встановлено захисні сітки у воді та організовано доступ до укриттів у разі повітряної тривоги.
Водночас ситуація в Миколаївській області залишається складною. Через постійну загрозу обстрілів та мінне забруднення, пляжний сезон там офіційно не відкрито. Заборона діє як у самому Миколаєві, так і в курортних селищах Коблевому, Очакові, Рибаківці. Всі морські зони відпочинку закриті для відвідувачів. Альтернативою виступають річкові або лиманні береги, але й там ризики зберігаються.
Наприклад, Коблеве, яке донедавна вважали одним з найпопулярніших курортів Миколаївщини, сьогодні перебуває у стані затяжної кризи. Війна забрала у села головний ресурс — безпечний доступ до моря. Узбережжя заміноване, а пляжі закриті: там, де раніше лунали голоси відпочивальників, тепер тиша, колючий дріт і попереджувальні знаки.
Попри це, підприємці не залишаються осторонь. Готелі працюють без пляжів з басейнами як головною розвагою. Вартість проживання знизилася, але навіть така модель лишається важливою для підтримки локальної економіки та робочих місць. Податковий тиск у перші роки війни був фактично незмінним, однак у 2025 році з’явилися перші пільги, які хоч трохи полегшують становище бізнесу. Місцеві жителі підкреслюють, що відпочинок у Коблевому нині має вигляд символічної можливості подихати морським повітрям, на відміну від класичного пляжного відпочинку. Туристи приїжджають не за купанням, а за ностальгією, бажанням відчути літо, хоч і на відстані від моря.
Зруйнована інфраструктура, порожні вулиці, забуті ринки й покинуті кафе свідчать про те, наскільки сильно постраждала туристична галузь регіону. Лише аквапарк, один з небагатьох робочих об’єктів, тримає невеликий потік відвідувачів. Зараз Коблеве сприймається як історія про курорт, який не здався війні, але змушений виживати в нових реаліях. Поки узбережжя залишається небезпечним, бізнес і місцеві жителі шукають можливості залишатися на плаву. І хоча відпочинок тут вже не той, що раніше, прагнення людей до моря та спокою лишається незмінним.
Це породжує ситуації, коли в зоні з забороною виявляють відпочивальників з дітьми, а місцеві жителі здають там житло, не попереджаючи про потенційну небезпеку. Саме тому випадки травмувань і загибелі людей від мін на узбережжі лишаються не поодинокими. Частину з них супроводжували гучні обговорення в медіа, частина лишилася на рівні статистики, але загроза існує реальна. Трагедії відбувалися не лише під час купання, а й на пляжах, де люди прогулювалися чи намагалися з’їхати автомобілем ближче до води.
Наразі відпочинок на Чорному морі в Україні залишається справою вибірковою, обмеженою і залежною від дотримання правил безпеки. Можна знайти місце біля моря, можна навіть скупатися, але лише там, де це дозволено. І лише тоді, коли це не суперечить здоровому глузду.
Фатальна легковажність влади та туристів
Якщо відкинути всю лірику про ностальгію та вміння адаптуватися, те, що відбувається сьогодні на закритих пляжах півдня України є не просто проявом легковажності, а системною проблемою, в якій відповідальність несуть і люди, і держава, і місцева влада. А головне, наслідки цієї байдужості щоліта вимірюються життями.
Почнемо з очевидного: у 2025 році фізичний доступ до замінованих пляжів усе ще залишається відкритим. Території, які офіційно вважаються небезпечними, часто обмежуються лише табличками або символічною огорожею, що не зупиняє відпочивальників. Реальної ізоляції небезпечних зон досі немає. Якщо територія небезпечна, вона має бути не просто обгороджена, а перекрита. Сигнальні таблички не можуть слугувати бар’єром. Колючий дріт у деяких місцях є лише умовною перепоною, яку легко подолати. На пляжах, де загинули люди, не було жодної серйозної інженерної чи силової інфраструктури, яка б реально не допустила туди відпочивальників.
Контроль з боку держави залишається вкрай слабким і лише формальним. Попри офіційні заборони, у курортних селищах, де купання заборонене, приватні садиби, готелі та бази відпочинку продовжують приймати гостей. Ні масові поїздки до узбережжя у спеку, ні активна пропозиція оренди житла не викликають належної реакції з боку органів влади. Фактично, система покарання за порушення або взагалі не працює або існує лише на папері.
Влада регулярно закликає “бути обачними”, але цього замало. Якщо вже держава не може зачинити територію, принаймні має бути організовано реальне патрулювання, штрафи, арешти підприємців, які здають житло в небезпечних зонах, інакше заборони перетворюються на порожні слова.
Та найбільше бентежить той факт, що самі українці ідуть туди, де може вбити і ведуть з собою дітей, нехтуючи не лише правилами, а й здоровим глуздом. І в такій поведінці криється психологічна причина. Багато хто звик жити з небезпекою і вже почав її ігнорувати. Психологи зазначають, що тривале перебування у стані стресу змінює поведінкові реакції людини. Коли загроза стає повсякденністю, інстинкт самозбереження може не посилюватися, а навпаки, притуплятися. Це не про безвідповідальність, а радше про виснаження.
Постійна тривога, сирени, новини про загиблих, нестача безпечного простору поступово знижують чутливість до ризиків. Людина адаптується до ненормального, починає сприймати небезпеку як “звичний фон” і припиняє на неї реагувати. Саме тому в зоні, де табличка “міни” мала б викликати страх і зупинити, дехто проходить повз неї байдуже, мов повз чергову вибоїну на дорозі. Багато хто починає сподіватися, що їх лихо мине. Проте війну навряд чи можна сприймати як лотерею. Міну в піску не цікавить, що “ви просто хотіли трохи моря”.
Водночас не може не обурювати поведінка місцевих жителів. У багатьох селищах, попри заборони, туристів не лише не відлякують, а навпаки, заманюють. Вивішують оголошення, рекламують номери з видом на море, не попереджаючи про загрозу, бо гроші важливіші за правду. Зрозуміло, що у регіонах, де туризм був основним джерелом доходу, люди виживають як можуть. Однак виживання не може слугувати виправданням, коли на кону життя гостей. Якщо українці здають житло біля замінованого пляжу, вони автоматично стають співучасником можливого злочину проти своїх же співгромадян.
Мінну небезпеку на узбережжі не можна сприймати як тимчасову проблему, від якої можна просто відмахнутися, вона залишиться з нами на роки. І якщо держава не вибудує системи контролю, а суспільство не навчиться поважати хоча б власне життя і берегти своїх дітей, то трагедії продовжаться.
