Сьогодні, говорячи про війну в Україні, світ усе частіше вдається до пошуку відповідних дипломатичних підходів, які б забезпечили стійкий мир в нашій країні. В сучасній дипломатії виник навіть окремий термін “медіація в миротворчості” — загальне поняття, яке охоплює різноманітні інструменти для вирішення внутрішньо- та міждержавних конфліктів. До них належать медіація як така, підходи з підтримки медіації та діалогові процеси, пов’язані з медіацією. Медіаційні зусилля зазвичай здійснюються зовнішніми акторами, які мають відповідні мандати та інструменти медіації. Ключову роль у цьому відіграють держави, які можуть зробити значний внесок у досягнення миру як у формальних, так і в неформальних, непублічних умовах. Водночас в успішних медіаційних кейсах, окрім держав, діалог зі сторонами конфлікту ведуть також не інституалізовані актори, які мають достатню авторитетність, експертні знання і високий рівень довіри обох сторін.
Підтримка мирних процесів третіми сторонами
Мирні процеси можуть відбуватися на різних суспільних рівнях і бути підтриманими зовнішніми акторами — третіми сторонами. Вирізняють чотири рівні:
Перший рівень (Track 1) охоплює політичне та/або військове керівництво певної країни. Рівень передбачає проведення переговорів на найвищому рівні. Процеси і персони медіаторів є прозорими для широкого загалу.
Другий рівень (Track 2) включає лідерів суспільства, таких як релігійні діячі, інтелектуали або регіональні владні фігури – можновладці, які мають високий статус у певній референтній групі чи локальній спільноті. На цьому рівні застосовують різні заходи (семінари, комісії миру), що сприятимуть порозумінню між учасниками конфлікту.
Третій рівень (Track 3) стосується представників громадянського суспільства.
Як тут не згадати двоступеневу модель комунікації Поля Лазарсфельда, згідно з якою основна маса людей отримує інформацію не безпосередньо від джерела, а через лідерів думок. Вони відбирають контент, інтерпретують його, оцінюють і передають далі широкому загалу. Тут спрацьовує теорія критичної маси, запозиченої з ядерної фізики, де вона вказує на кількість речовини, необхідну для підтримки ланцюгової реакції. В подібний спосіб суспільстві ця концепція відображає мінімальну кількість людей або підтримки, необхідної для того, щоб певна ідея, рух або зміни почали активно розвиватися і мати реальний вплив. Це орієнтовно 10-20% населення. Коли досягається ця критична маса, зміни можуть розповсюджуватися швидше і набувати характеру самостійних рішень, залучаючи все більше людей і стимулюючи нові ініціативи. Навіть миротворчу ініціативу необхідно просувати у суспільстві, належним чином розтлумачувати її, аби певні суспільні прошарки не чинили опір. Суспільство різноманітне, тому на третьому рівні потрібно працювати із негативними стереотипами, забобонами, пересторогами, обумовленими різними ідентифікаційними орієнтирами людей.
Показово, що частка постраждалого населення впливає на охоплення акторів, залучених до медіації. Коли конфлікт торкається всього населення, участь звичайних громадян у процесах медіації може стати вирішальним фактором для досягнення стійкого миру. Громадяни можуть висловити свої побоювання, надії та вимоги, що допоможе формувати більш повну картину конфлікту та знайти шляхи до порозуміння. Для успішної медіації важливо враховувати не лише політичні та військові аспекти, але й соціокультурні, економічні та екологічні. Слід також не лише залучати людей до медіаційних процесів, але й забезпечити їх відповідними знаннями та навичками. Проведення тренінгів та воркшопів для громадян, які бажають долучитися до медіації, може суттєво підвищити ефективність їх участі.
На практиці виявилося, що доцільно доповнити цю трирівневу схему ще одним компонентом – рівнем Track 1.5. На ньому впливові представники політичних та суспільних інстанцій зустрічаються у неформальній обстановці. Як правило, це взаємодія, спрямована на підготовку та оцінку можливостей для переговорів рівня Track 1. Разом з тим свій повний потенціал медіація в миротворчості розкриває лише за умови скоординованої взаємодії між усіма рівнями. Тож для стійкого мирного процесу необхідний багаторівневий підхід.
Загалом робота третіх сторін у конфліктних ситуаціях може набувати різних форм на різних рівнях, починаючи з Good Offices (надання місця для переговорів), Shuttle-Diplomacy (човникової дипломатії), супроводу діалогу та медіації, аж до арбітражу.
Прикладом Good Offices може слугувати роль ООН у Кіпрському конфлікті.
Тут ООН виступала як посередник, надаючи місце для переговорів між грецькими та турецькими кіпріотами. Під контролем миротворців ООН було здійснено взаємне переселення греко-кіпріотів та турко-кіпріотів. Сторони конфлікту були поділені так званою, “зеленою лінією” — буферною зоною ООН. Країна була пронизана кордоном, що створив фізичний та соціальний бар’єр між грецькою та турецькою громадами.
Приклад класичної човникової дипломатії надає президент Туреччини Ердоган, який прагне виступити медіатором між Україною та Росією з метою схилити нас до відновлення мирного процесу. Політексперти вважають, що глобальна мета Туреччини – це показати, що вони є єдиним незамінним посередником, а відповідно ключовою державою в регіоні і замкнути на собі важливі теми, які стануть автоматично частиною будь-яких післявоєнних мирних домовленостей між Україною та Росією.
Супровід діалогу – тут можна згадати роль Швейцарії в процесі щодо Сирії. У швейцарському місті Женева неодноразово проводилися переговори між урядом Сирії та опозиційними групами за участі міжнародних посередників. Швейцарія надавала майданчик для діалогу, забезпечувала фасилітацію процесу, підтримуючи нейтральний простір для обміну думками.
Згідно з принципами ООН, медіація — це добровільний процес, у якому третя сторона допомагає конфліктуючим сторонам запобігти, вирішити або впоратися з конфліктом, сприяючи досягненню взаємоприйнятних угод. Миротворча медіація охоплює всі етапи переговорів, починаючи від перших контактів між медіаторами та сторонами конфлікту і досягнення угод про припинення вогню, аж до реалізації цих домовленостей. Медіація є важливим інструментом як для запобігання конфліктам, так і для зміцнення миру, особливо під час виконання мирних угод.
Щоб чітко зрозуміти, що таке медіація, її варто порівняти з іншими процесами, такими як переговори та арбітраж. Медіація, як і переговори, має на меті досягти угоди між сторонами. Однак у медіації залучається третя сторона, яка відповідає за управління та підтримку комунікаційного процесу. На відміну від арбітражу, третя сторона не пропонує власне рішення, а підтримує сторони у пошуку автономного вирішення, таким чином, особливо визнаючи суверенітет та експертність сторін конфлікту.
Як приклад, варто згадати арбітражний суд щодо прикордонного спору між Словенією та Хорватією. Ці дві країни Балканського регіону мали територіальні суперечки після розпаду Югославії. У 2009 році вони погодилися передати свої претензії на розгляд міжнародного арбітражного суду. У 2017 році було винесено рішення, яке частково врегулювало цей конфлікт.
Медіація схожа на дипломатію тим, що обидва підходи спрямовані на мирне вирішення конфліктів. Важливою спільною рисою є ненасильницький характер обох процесів. Проте ключова різниця полягає в тому, що дипломатія служить для досягнення зовнішньополітичних цілей країни, тоді як медіація націлена на знаходження спільного рішення, яке задовольняє всі сторони конфлікту. Через це ролі дипломатів і медіаторів відрізняються, як і їхні методи роботи.
Також дипломати часто мають обмеження в роботі з певними сторонами конфлікту, зокрема з недержавними акторами. Медіатори ж у відповідних умовах можуть залучати такі сторони до переговорів. Взаємодія дипломатії та медіації може значно підвищити ефективність миротворчих процесів і допомогти швидше вирішити конфлікти.
Зокрема, Норвегія виступала медіатором під час таємних переговорів між представниками Ізраїлю та Організації визволення Палестини, що завершилося підписанням угод в Осло. Цей процес став прикладом успішної медіації, в результаті якої було досягнуто важливих домовленостей щодо подальших переговорів.
Успішним прикладом використання експертної команди вважається медіація команди на чолі з Кофі Аннаном в Кенії навесні 2008 року. Колишнього Генерального секретаря ООН було запрошено посередником у конфлікті між двома основними політичними таборами, що спалахнув після президентських виборів 2007 року. У ході заворушень відбулося масове виселення людей, і щонайменше 1,500 осіб загинули.
Щоб пом’якшити конфлікт, Команда національного діалогу та примирення Кенії, до складу якої входила Група видатних діячів Африки, намагалася досягти урядової співпраці та розподілу влади між двома сторонами конфлікту. У пошуках експертизи в галузі урядового співробітництва між різними політичними фракціями Німеччину було запрошено поділитися досвідом створення великої коаліції. Єдиним представником неафриканської країни на переговорах був тодішній державний міністр у Міністерстві закордонних справ, доктор Гернот Ерлер.
Після кількох місяців переговорів 14 квітня 2008 року була приведена до присяги перша Велика коаліція в Африці. Це сприяло як короткостроковій, так і середньостроковій стабілізації ситуації. Реформована конституція, ухвалена у 2010 році, стала основою для мирних виборів 2013 року.
Випадок Кенії показує, що медіаційні команди — як професійні медіатори, так і видатні особистості — можуть суттєво впливати на успіх мирних ініціатив. Крім того, знаходженню рішень та вирішенню конфлікту значно посприяла спеціалізована експертиза Німеччини.
Підходи до медіації
Як у теорії, так і на практиці існують різні погляди на те, які цілі має переслідувати процес медіації, які техніки є найбільш прийнятними і яку роль відіграє медіатор. Можна виділити чотири основні підходи: трансформаційну медіацію, фасилітуючу медіацію, формуючу медіацію та медіацію, засновану на владі.
Трансформаційний підхід розглядає медіацію як довгостроковий процес, який контролюється і керується самими сторонами конфлікту. Основна увага приділяється зміні відносин між сторонами, визнанню їхніх різних інтересів і потреб, а також зміні сприйняття себе та опонентів.
Фасилітуюча медіація фокусується на побудові довіри між сторонами та виявленні основних інтересів без надання конкретних рекомендацій або рішень.
Формуюча медіація передбачає, що медіатор структурує процес, збирає пропозиції щодо рішень і пропонує різні варіанти. Основною метою тут є знаходження творчих способів вирішення конфлікту.
Медіація, заснована на владі, спрямована на досягнення угоди за допомогою сильного медіатора, який використовує свою владу та стратегічні, іноді навіть маніпулятивні, методи. Наприклад, застосовується метод «батога і пряника», коли сторонам обіцяють винагороди або погрожують санкціями, щоб стимулювати їх досягти угоди.
На практиці ці підходи часто переплітаються, і медіатори можуть використовувати різні підходи на різних етапах процесу медіації. Незважаючи на концептуальні відмінності, всі чотири підходи розглядають медіацію як добровільний процес, у якому всі сторони беруть участь на рівних умовах, а медіатор виступає нейтральним посередником. Основними принципами медіації є добровільність, рівноправна участь та неупередженість.
У контексті повномасштабної війни Росії проти України медіація має значний потенціал не лише як інструмент припинення бойових дій, але й як засіб підготовки суспільства до мирного співіснування після завершення війни. Критично важливим є те, що медіація не лише сприяє досягненню угод на політичному рівні, а й допомагає подолати суспільні травми та зменшити поляризацію в соціумі.
В Україні, де війна зачіпає все населення, роль громадянського суспільства та неформальних медіаторів (Track 3) стає вирішальною. Це створює нове розуміння медіації як процесу, який діє не лише у вузькому колі політичних еліт, але й має масовий вплив, що сприяє стабільності та відновленню країни після війни.
