Щороку 29 травня світ урочисто згадує про тих, хто носить блакитний шолом. У Міжнародний день миротворців ООН звучать офіційні промови, розвіваються прапори, згадуються загиблі. Цей день покликаний віддати шану тим, хто, згідно з ідеалом, стоїть між сторонами конфлікту, стримуючи насильство й відкриваючи шлях до миру. Однак чимало голосів, особливо в країнах, які пережили миротворчі місії на власному ґрунті, сьогодні ставлять під сумнів їх ефективність. Миротворці часто опиняються між молотом політичної паралізації в Радбезі та ковадлом безсилля на місцях. І чим більше світ заглиблюється в гібридні війни та асиметричні конфлікти, тим гучніше лунає питання: чи залишаються ці місії актуальними, чи вже перетворилися на символ дипломатичної втоми? Розглянемо історію створення миротворчих місій, логіку їх функціонування, критичні провали, а також скепсис, який супроводжує миротворчі сили у XXI столітті.
Миротворчі сили ООН: історія створення, структура і першочергові цілі
Миротворчі операції Організації Об’єднаних Націй виникли як відповідь на потребу забезпечення міжнародної стабільності в період після Другої світової війни. Хоча Статут ООН 1945 року прямо не містив поняття «миротворчість», на практиці ця діяльність стала важливим інструментом для реалізації головного завдання ООН — підтримання міжнародного миру та безпеки.
Першим прецедентом, який поклав початок миротворчій практиці ООН, було створення у 1948 році Організації ООН з нагляду за виконанням умов перемир’я (UNTSO), яка спостерігала за дотриманням перемир’я між Ізраїлем і його арабськими сусідами після Арабо-ізраїльської війни 1948 року. Крім того, завданням місії було запобігання ескалації бойових дій. Це була перша спроба створити міжнародний буфер на лінії зіткнення, яка стала основою для всіх наступних миротворчих місій. Місія діяла без застосування сили, була озброєна лише спостережними повноваженнями та розглядалася як тимчасовий механізм. У 1949 році до неї приєдналася Група військових спостерігачів ООН в Індії та Пакистані (UNMOGIP), яка мала аналогічні функції на лінії контролю в Кашмірі.
Суттєва еволюція концепції миротворчості відбулася в 1956 році після Суецької кризи. За ініціативою Генерального секретаря ООН Даґа Гаммаршельда та міністра закордонних справ Канади Лестера Пірсона була створена Перша надзвичайна миротворча сила ООН (UNEF I), яка розміщувалась на Синайському півострові між єгипетськими та ізраїльськими військами. Ця місія стала першим випадком введення збройних миротворчих сил, які діяли за згодою сторін, не мали права застосовувати силу, окрім самооборони, і виконували функції розмежування та стабілізації.
Хоча Статут ООН не містить окремої глави про миротворчість, юридичним підґрунтям для створення таких місій слугували поєднання положень Глави VI (мирне врегулювання спорів) і Глави VII (дії у відповідь на загрозу миру). У практиці Ради Безпеки це призвело до формування гібридної моделі, яку інколи називають «Глава VI з половиною» — формулювання, яка підкреслює проміжний характер миротворчих операцій між класичною дипломатією і примусовими діями, між гуманітарною місією й військовою присутністю. У 1960-х роках місії з’являються в Конго (ONUC), на Кіпрі (UNFICYP), у Середземномор’ї, але щоразу — з жорстким обмеженням: лише за згодою уряду, без втручання в суть конфлікту. Статут не змінювався, але практика творила нову модель. І ця модель залишалася обережною, уникаючи втручання в глибину політичних причин війни.
Ситуація радикально змінилася після закінчення Холодної війни. Колапс старої двополюсної системи призвів до сплеску внутрішніх конфліктів — громадянських воєн, розпаду держав, етнічних чисток. І в нових умовах з’ясувалося, що традиційна миротворчість не працює. У 1990-х роках з’являються так звані комплексні місії: у Намібії, Сальвадорі, Камбоджі, Мозамбіку. Вони вже не просто фіксують перемир’я, а займаються організацією виборів, роззброєнням, поверненням біженців, відновленням правосуддя. Це не лише збройна присутність, а інституційна реконструкція. Але саме в цей період ООН пережила і найглибші свої моральні кризи. У 1994 році в Руанді миротворчий контингент не втрутився в геноцид тутсі, обмежившись спостереженням. У 1995 році в Сребрениці голландські «блакитні шоломи» не змогли захистити тисячі боснійців, попри офіційний статус «зони безпеки». Ці провали змусили світ поставити питання: чи здатні миротворчі місії захищати цивільних, чи вони існують лише для підтримки видимості стабільності?
У відповідь на ці події на рубежі 2000-х років ООН змінює підхід. З’являється концепція «захисту цивільного населення» як частини мандату. Вперше — у Сьєрра-Леоне, потім у Південному Судані, Центральноафриканській Республіці, Демократичній Республіці Конго. Контингенти отримують право застосовувати силу не лише для самооборони, а й для недопущення насильства проти мирного населення. Але зростання повноважень не супроводжується зростанням ресурсів і політичної волі. На практиці це часто означає, що кілька тисяч миротворців з обмеженим оснащенням мають зупиняти хаос у зонах, де зруйновані інститути державності.
Організації ООН з нагляду за виконанням умов перемир’я діє і донині, залишаючись найдовшою за тривалістю операцією ООН. Станом на 2025 рік до її складу входять 380 осіб, з них 232 — цивільні та 148 — військові експерти. Починаючи з 1948 року було розгорнуто 71 миротворчу операцію ООН. Участь у цих місіях взяли понад два мільйони осіб з різних країн світу. Загалом, за всю історію миротворчих операцій ООН загинуло понад 4000 миротворців. У 2008 році було зафіксовано найбільшу кількість загиблих за один рік – 132 миротворці. Слід зазначити, що річний бюджет миротворців ООН зазвичай становить близько 6-7 мільярдів доларів США. Станом на 2025 рік ООН проводить 12 активних операцій з підтримки миру на трьох континентах, в яких задіяні близько 87 тисяч осіб у формі «блакитних касок» з 125 держав.
У Європі наразі діють дві миротворчі місії. UNFICYP — місія на Кіпрі, яка діє з 1964 року. Її було введено після міжетнічних сутичок між греками-кіпріотами та турками-кіпріотами. Завданням місії є забезпечення буферної зони між сторонами конфлікту та контроль за дотриманням перемир’я. За десятиліття існування місії загинуло 183 миротворці. Друга європейська місія — UNMIK у Косово — була створена у 1999 році після збройного конфлікту між сербськими силами та косовськими албанцями. Вона виконує переважно адміністративні функції, забезпечуючи стабільність і координацію між органами місцевої влади та міжнародною спільнотою. За час операції в Косові загинули 56 миротворців.
Україна є активним учасником миротворчих місій ООН з 1993 року. За цей час українські військовослужбовці взяли участь у 25 миротворчих операціях у різних частинах світу. До 2025 року участь зберігається у трьох місіях. Загальна кількість загиблих українських миротворців станом на 2021 рік становить 58 осіб, ця цифра зберігається незмінною на 2025 рік. Українські миротворці діяли в таких складних регіонах, як Балкани, Близький Схід, Африка, де неодноразово потрапляли в зони бойових дій, виконуючи завдання у межах мандатів ООН. Їхня участь розглядається не лише як внесок у міжнародну безпеку, а й як засіб зміцнення міжнародного авторитету України як держави, що підтримує принципи миру та колективної відповідальності.
Чи потрібні Україні «блакитні шоломи»: реальність миротворчих місій ООН без ілюзій
Дискусії про розміщення миротворчої місії ООН в Україні точаться ще з 2015 року, однак жодного разу ця ініціатива не наблизилася до реальної імплементації. Причина полягає не лише у складній політичній конфігурації, а й у глибокій недовірі до ефективності самих миротворчих контингентів. Історичний досвід місій ООН у десятках країн світу засвідчив: там, де мир не влаштовує хоча б одну зі сторін, миротворці перетворюються з гаранта безпеки на свідка катастрофи. Україна, яка веде повномасштабну війну з регулярною армією ядерної держави, має право не повторювати чужі помилки.
У багатьох випадках «блакитні шоломи» не лише не запобігали насильству, а й опинялися осторонь подій, які ставали символами міжнародної ганьби. Найгучнішим прикладом цього є різанина в Сребрениці 1995 року, коли нідерландський миротворчий контингент не зміг (а фактично — не захотів) зупинити етнічну чистку, внаслідок якої загинули понад вісім тисяч боснійських мусульман. На очах у миротворців, які мали охороняти «зону безпеки», місто було взяте сербськими військами.
Командир нідерландців вів переговори з генералом Младичем, поки його підлеглих принижували й виводили під прицілом. Це була не перешкода агресору, а відкрита капітуляція. І навіть тоді, коли стало відомо про розстріли, жодних активних дій миротворці не вчинили. Тим часом у сусідньому місті Жепа 79 українських військовослужбовців з 240-го батальйону затримали напад бойовиків на два тижні, ризикуючи життям і не маючи важкого озброєння. Вони не дозволили повторити Сребреницю.
Слід зазначити, що проблема полягає не лише в окремих епізодах, а самій природі миротворчих місій ООН. Більшість з них — це політичні компроміси з обмеженим мандатом, без права застосування сили, з недостатнім оснащенням і слабким бойовим досвідом. У більшості випадків військові контингенти надсилають країни, для яких участь у місіях є джерелом прибутку. ООН щедро платить за кожного солдата, і для таких країн, як Руанда, Бангладеш чи Пакистан, ці кошти мають вирішальне значення для оборонного бюджету. Але вигода не дорівнює боєздатності. Для більшості цих країн війна в Україні — не своя війна. Вони не мають мотивації ризикувати, не мають засобів протидії дронам, ракетам і гіперзвуковій артилерії. Отже, утримувати лінію зіткнення з регулярними військами Росії є завданням, яке «блакитним шоломам» просто не під силу.
Про це свідчать й події 2024 року в Лівані, де понад 10 000 миротворців UNIFIL з різних країн фактично нічого не зробили, коли ізраїльська армія зайшла через пункти їхнього розташування й витіснила їх з позицій. Війська пройшли повз спостережні пости, а іноді й просто фізично виштовхували миротворців з доріг. Ізраїль діяв відкрито, «Хезболла» діяла роками паралельно, а ООН знову фіксувала, але не втручалася. Подібна ситуація — з миротворцями на Голанських висотах: коли армія Ізраїлю взяла під контроль додаткову територію у грудні 2024 року, миротворці UNDOF не чинили жодного опору. Їхня присутність — лише формальність, яка поглинає понад 65 мільйонів доларів щорічно.
Уявімо, що миротворчі сили з таким функціоналом будуть розміщені в Україні. Чи зможуть вони зупинити колону російських танків? Чи стримають вони обстріли енергетичної інфраструктури? Чи вийдуть на перехоплення дронів-камікадзе? І головне — чи мають політичну волю діяти в момент, коли це потрібно? Відповідь очевидна: ні. Миротворці не стануть на заваді військовим злочинам, якщо не матимуть права застосовувати силу. Не стримають російські частини, якщо не матимуть чітких гарантій прикриття з боку великих держав. А якщо місія діятиме на підставі консенсусу з Росією, це означає, що вона діятиме лише там і так, як дозволить Кремль.
Саме тому головна загроза миротворчої місії для України полягає не в бездіяльності, а її політичних наслідках. Під прикриттям «зони деескалації» може бути реалізовано сценарій фактичної легітимізації окупації. Особливий статус для ОРДЛО, вибори під дулами автоматів, амністія для бойовиків, зняття санкцій із Росії — все це легко може бути подано як «мирний компроміс», якщо світ отримає зручну формулу. Для Заходу це буде підстава згорнути військову допомогу, для ООН — нагода закрити звіт про стабілізацію, для Кремля — чергова перемога без єдиного пострілу.
Крім того, розміщення миротворчої місії лише на лінії фронту без відновлення контролю над кордоном позбавить Україну навіть теоретичної можливості деокупації. Будь-яка спроба провести військову операцію буде порушенням мандату. Українська армія втратить ініціативу, натомість отримає ще одного суб’єкта в зоні конфлікту — миротворчий контингент, який не підпорядковується Києву, але впливає на ситуацію на землі. У найгіршому випадку він стане заручником ситуації: його присутність перешкоджатиме діям ЗСУ, а з боку РФ він не матиме жодного стримувального ефекту.
З юридичного погляду введення миротворців у зону, яку Україна не контролює, без попередньої деокупації, означатиме визнання того, що суверенітет держави частково обмежений. Це стане прецедентом, на який Росія спиратиметься в міжнародних судах. А будь-який контроль, переданий ООН, без згоди українського парламенту, порушуватиме Конституцію. І хоча дипломатична мова про це не говорить прямо, такий сценарій стане основою для заморожування конфлікту на умовах Москви.
Україні не потрібні символічні місії, їй потрібні гарантії. Єдиним прийнятним варіантом є розміщення контингенту на державному кордоні з Росією з повним мандатом на блокування незаконного переміщення зброї та особового складу. Однак цей сценарій ніколи не буде схвалено в Раді Безпеки ООН — Росія має право вето. А отже, шансів на створення ефективної місії майже немає.
Можна назвати успішним лише той формат, де міжнародні сили виступають не буфером, а гарантом припинення вогню. Всі інші сценарії є відкладеною катастрофою, тому Україна не має право допустити, щоби нова Сребрениця з’явилась на її карті. І вона має пам’ятати: жоден мандат ООН не зупинить війну, якщо на це не буде рішучої волі політичних лідерів. Жоден «миротворець» не захистить життя, якщо в його руках є лише рація й блокнот.
Загалом історія миротворчих сил ООН є історією суперечностей. Ідея глобальної присутності задля миру виникла з післявоєнної віри у колективну безпеку, але щоразу стикається з реальністю — політичною нерішучістю, обмеженням мандату, браком техніки, фінансів і єдності в Раді Безпеки. Миротворці рідко мають змогу змінити саму суть конфлікту, їхня роль часто обмежується буферною зоною, стабілізацією або хоча б запобіганням найгіршому. Проте вони лишаються єдиною формалізованою міжнародною силою, яка діє в кризових регіонах під легітимним мандатом ООН. І ця легітимність, попри всі слабкості, досі є важливим символом того, що світ не відмовився від спроб утримати війну під контролем.
