Мобілізаційна криза четвертого року війни: від добровольчого підйому до масового розшуку, дезертирства і виїзду за кордон

Україна в 2025 році стоїть перед парадоксом, який важко ігнорувати навіть у найжорсткіших умовах війни: чим довше тривають бойові дії, тим більше суспільство демонструє ознаки виснаження, недовіри й відчуження від державної мобілізаційної машини. Те, що починалося як небачений сплеск добровольчого руху і готовності до самопожертви, тепер дедалі частіше виявляється в статистиці розшуків, протоколів, кримінальних проваджень та масштабного виїзду чоловіків за кордон. Масовий розшук військовозобов’язаних, стрімке зростання справ про самовільне залишення частини і хвиля виїзду за межі країни — це взаємопов’язані симптоми однієї й тієї ж хвороби, ім’я якій — криза довіри між суспільством і державою.

Масовий розшук військовозобов’язаних у 2025 році

В умовах продовження воєнного стану та посилення мобілізаційних заходів у 2025 році в Україні дедалі гостріше постає проблема розшуку військовозобов’язаних територіальними центрами комплектування. Те, що ще кілька років тому здавалося локальним інструментом для впливу на поодиноких «ухилянтів», тепер перетворилося на явище національного масштабу, яке стосується мільйонів чоловіків призовного віку. За даними військових адвокатів, лише протягом останнього року кількість звернень щодо розшуку зросла втричі у порівнянні з 2024 роком, і ця статистика демонструє не лише тенденцію до зростання, а й ознаки масового перетворення адміністративного контролю на форму правової пастки.

В основі проблеми лежить цілий комплекс причин, серед яких найчастіше фігурує неявка за повістками, що становить майже 70% всіх випадків розшуку. Значно меншу, але все ж суттєву частку становить несвоєчасне оновлення військово-облікових даних — близько 15%, а також відмова або ухилення від проходження ВЛК, що складає 12%. При цьому додатковими підставами стають зміна місця проживання без повідомлення ТЦК, неявка на ВЛК чи уточнення облікових даних, а також ситуація, коли повістка просто не дійшла до адресата через зміну місця проживання, і в такому випадку військовозобов’язаний автоматично стає порушником.

У 2025 році законодавством було подовжено строк оновлення військово-облікових даних для чоловіків, яких раніше визнали обмежено придатними до військової служби, до 5 червня. Невиконання цього обов’язку стало підставою для масового розшуку, і саме цей момент відкрив нову хвилю адміністративних проваджень.

У «Резерв+» в графі «причина розшуку» нерідко зазначається саме «непроходження або відмова від проходження ВЛК». Це означає, що значна кількість чоловіків, які були визнані обмежено придатними, після 5 червня 2025 року автоматично опинилися у статусі розшукуваних. Закон № 4235-IX прямо вимагав від таких осіб самостійно з’явитися для повторного медичного огляду, і невиконання цієї вимоги стало підставою для адміністративної відповідальності.

Однак розшук у цьому випадку не є кримінальним, однак його юридична сутність полягає у зверненні до поліції для затримання і доставлення особи до ТЦК, після чого вона підлягає адміністративному покаранню. В результаті виникають абсурдні ситуації, коли чоловік сплачує штраф за неявку, а вже за кілька днів знову опиняється у розшуку — цього разу через непройдену ВЛК. Крім того, трапляються випадки, коли після сплати штрафу в додатку «Резерв+» одразу з’являлася нова вимога. Це пояснюється технічними особливостями системи: у базі даних могла бути незаповнена графа «ВЛК», і саме вона автоматично формувала підставу для нового розшуку.

До цього додається ще одна проблема: навіть заброньовані працівники або ті, хто мав офіційну відстрочку, нерідко отримували вимогу сплатити половину штрафу через формальні помилки в анкетах. Це пов’язано з автоматичним пошуком «порожніх» полів системними ботами. Хоча надалі ситуацію частково виправили, наслідки залишилися: велика кількість чоловіків фактично стала жертвами електронного алгоритму.

Не менш гостро постає питання законності самого розшуку без винесення постанови. Судові рішення, ухвалені у 2025 році, підтвердили, що значна частина випадків була незаконною: люди оголошувалися у розшук без притягнення до відповідальності й складеного протоколу. Близько 95% оголошених у розшук не мали жодного формального рішення про їхню провину.

Міністерство оборони надало статистику, яка демонструє, наскільки масштабним стало явище масового розшуку військовозобов’язаних. Від початку повномасштабного вторгнення ТЦК склали 180 тисяч адміністративних протоколів на порушників військового обліку і подали більш як 400 тисяч повідомлень про розшук. При чому, якщо у 2022 році кількість протоколів становила майже 56 тисяч, а загальна сума штрафів сягала 49 мільйонів гривень, то у 2023–2024 роках було вже понад 130 тисяч протоколів, а штрафи зросли до 150 мільйонів. Лідерами за кількістю протоколів стали Львівська, Закарпатська та Дніпропетровська області, тоді як за кримінальними заявами найвищий показник припав на Львівщину.

Слід зазначити, що не менш промовистими виглядають цифри щодо розшуку «ухилянтів». У 2022 році було подано понад 100 тисяч повідомлень, найбільше у Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській областях. Втім, вже у 2023 році та першій половині 2024 року кількість таких повідомлень зросла втричі, сягнувши понад 316 тисяч, з концентрацією у західних областях — Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій. При цьому тенденція до зростання у 2025 році не лише зберігається, а й посилюється.

Як заявила народна депутатка Галина Янченко, на даний час загальна кількість чоловіків, які перебувають у розшуку через невчасне оновлення даних у ТЦК, перевищила півтора мільйона осіб. Водночас вона наголосила, що навіть ті, хто прагнув офіційно працювати на оборонних підприємствах, не мали змоги працевлаштуватися через відсутність оновлених військово-облікових документів та проходження ВЛК.

Варто відзначити, що законодавці намагаються знайти певний компроміс. Так, 9 жовтня 2025 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 13335, який передбачає можливість бронювання військовозобов’язаних навіть у випадку, якщо вони не стоять на військовому обліку або перебувають у розшуку ТЦК. Передбачено, що працівників критично важливих і оборонних підприємств можна забронювати на 45 календарних днів із моменту укладення трудового договору. Однак таке бронювання надається лише раз на рік і не звільняє від відповідальності за порушення. Більше того, перед остаточним голосуванням із законопроєкту була вилучена згадка про критично важливі підприємства, що значно звужує сферу його дії лише до оборонного сектору.

У підсумку постає вкрай суперечлива картина. З одного боку, держава прагне зміцнити мобілізаційний ресурс у час війни і не допустити масового ухилення від служби. З іншого боку, масовий розшук без належної юридичної процедури, подвійні штрафи, технічні збої в електронних сервісах і невизначеність законодавчих змін створюють атмосферу недовіри й правового хаосу. Люди опиняються у ситуації, коли навіть формально виконуючи свій обов’язок, вони можуть стати порушниками через помилку системи або бюрократичний недогляд.

Становище, що склалося у 2025 році, засвідчує не лише жорсткість державної політики, але й її вразливість: механізм розшуку, який мав би слугувати дисциплінарним інструментом, поступово перетворюється на чинник соціальної дестабілізації. Якщо система не буде реформована — від вдосконалення електронних сервісів і юридичних процедур до запровадження чітких гарантій прав військовозобов’язаних — масштабна криза лише поглиблюватиметься, а довіра суспільства до державних інституцій падатиме ще швидше, ніж зростають цифри у статистиці ТЦК.

Масштаби самовільного залишення частини та кількість чоловіків за кордоном

Поглиблення мобілізаційної кризи в Україні у 2025 році проявляється не лише в адміністративних провадженнях і масовому розшуку військовозобов’язаних з боку ТЦК, а й стрімкому зростанні кількості кримінальних справ, пов’язаних із самовільним залишенням частини та дезертирством. Те, що ще донедавна виглядало як поодинокі випадки дисциплінарних порушень, зараз перетворилося на явище, яке державні правоохоронні органи вже змушені кваліфікувати як системну загрозу обороноздатності країни.

За офіційною інформацією, яку надав Офіс Генерального прокурора, з початку повномасштабного вторгнення і до вересня 2025 року було зареєстровано понад 289 тисяч кримінальних проваджень за статтями Кримінального кодексу, що стосуються самовільного залишення військової частини та дезертирства. З цієї кількості абсолютну більшість — 235 646  — складають справи саме за статтею про самовільне залишення частини, тоді як дезертирство фігурує у майже 54 тисячах проваджень.

Порівняння з попередніми роками демонструє масштабність стрибка — якщо з січня 2022-го по вересень 2024-го правоохоронці фіксували близько 60 тисяч справ за фактом СЗЧ і майже 30 тисяч — за фактом дезертирства, то лише за дев’ять місяців 2025-го ці показники перевищено у кілька разів. Така різниця не може пояснюватися лише зростанням інтенсивності бойових дій або розширенням складу Збройних сил, адже вона свідчить про глибоку демотивацію частини особового складу, втому від затяжної війни і водночас про серйозні проблеми у системі внутрішньої військової дисципліни.

Ще у липні 2025 року Офіс Генпрокурора повідомляв, що від початку війни зафіксовано 202 997 проваджень щодо самовільного залишення частини, з яких у понад 15,5 тисяч випадків громадянам уже було вручено підозри. Стосовно дезертирства статистика виглядала так: понад 50 тисяч зареєстрованих проваджень і 1248 офіційно повідомлених підозр. Проте у вересні дані суттєво оновилися, і вони продемонстрували катастрофічну динаміку зростання, яка вивела проблему на перший план суспільного обговорення.

На цю картину накладається ще один важливий фактор: за різними оцінками, від початку повномасштабної війни за кордоном опинилося близько 1,7 мільйона чоловіків. Частина з них виїхала легально на навчання, інші використали різні механізми виїзду в умовах воєнного стану. Значний відсоток цих людей тепер не може повернутися до країни через обмеження повторного виїзду, але водночас вони не інтегровані у військову систему обліку, що створює відчуття додаткової несправедливості у тих, хто залишився всередині країни й несе на собі тягар мобілізаційних рішень.

Розшук, дезертирство і масовий виїзд: дзеркало довіри суспільства до держави

Поєднання трьох процесів — стрімкого зростання кількості чоловіків у розшуку за порушення правил військового обліку, лавиноподібного збільшення справ про самовільне залишення частини та дезертирство і масового виїзду молодих українців за кордон — утворює цілісну картину, яка виходить далеко за межі сухої статистики. Йдеться про симптоми суспільної втоми, кризу довіри до держави, а також поступове руйнування тієї мобілізаційної єдності, яка на початку повномасштабного вторгнення стала фундаментом українського спротиву.

На старті війни добровільні лави оборонців налічували сотні тисяч людей, які залишали роботу, сім’ї, навчання й без вагань прямували до пунктів збору, часто ще до того, як їх офіційно викликали. Тоді переважали мотиви морального обов’язку, глибокого шоку від початку війни та внутрішнього переконання, що саме від їхнього рішення залежить виживання країни. Станом на 2025 рік ми бачимо кардинально іншу картину: добровільні черги зникли, натомість з’явилися черги адміністративних протоколів, кримінальних проваджень, насильна бусифікація і масовий виїзд чоловіків, які або вже покинули країну, або намагаються уникати будь-яких контактів з системою військового обліку.

Ця трансформація пояснюється не лише виснаженням війною, яка триває понад чотири роки, хоча фактор фізичної й психологічної втоми очевидний і його не можна ігнорувати. Важливішим є те, що держава, замість того щоб формувати систему підтримки, соціальних гарантій та прозорих правил, зосередилася на механічному посиленні каральних заходів. Коли мобілізаційна політика зводиться до штрафів, подвійних протоколів, розшуків без постанов, автоматичних санкцій електронних систем і кримінальних справ за демотиваційні вчинки, а також несправедливість мобілізації, то суспільство перестає відчувати справедливість. А без нього навіть патріотичні почуття втрачають силу.

Варто враховувати й економічний аспект, який для багатьох чоловіків виявився вирішальним. Люди, які залишаються в Україні, часто стикаються з неможливістю офіційного працевлаштування без оновлених військово-облікових документів, відсутністю гарантій підтримки для їхніх родин у разі мобілізації та ризиком втратити будь-які соціальні перспективи у разі поранення. Загиблі і зниклі без вісти та виплати їх рідним – це взагалі окрема болюча тема. У той же час ті, хто виїхав за кордон на навчання чи роботу, тепер розуміють, що повернення практично закрите через заборону повторного виїзду, і ця ситуація формує відчуття нерівності: одні змушені залишатися у країні під постійним тиском ТЦК, інші ж, рятуючись від невизначеності, інтегруються у нові суспільства поза межами України.

Водночас не можна недооцінювати і психологічний чинник. Люди бачать приклади, коли мобілізаційна система працює як каральна машина, яка ловить помилки у документах чи «прочерки» у графах електронних анкет, але не забезпечує реального відчуття турботи про солдатів на передовій. Вони спостерігають, що навіть заброньовані працівники оборонних підприємств стають заручниками формальних помилок, що самовільне залишення частини трактується виключно як злочин, без спроби зрозуміти, чому військові наважуються на такі кроки після місяців у важких умовах. І замість системної підтримки держава демонструє нові форми примусу.

Крім того, сюди слід додати фактор «мобілізації для бідних» на тлі безхмарного життя тих, хто зміг від неї відкупитися. Також важливим фактором є відношення до людей як в ТЦК, так і військових частинах, яке дуже часто пов’язано з агресією, жорстокістю і приниженням.

Тому питання «чому українці не хочуть воювати» не можна зводити до відсутності патріотизму чи страху перед фронтом. Насправді йдеться про комплексну проблему: люди бояться не стільки ворога, скільки власної державної машини.

Органи державної влади у цій ситуації мали б замислитися не над тим, як ще більше посилити каральні механізми, а над тим, як створити систему підтримки, яка поверне людям довіру. Йдеться про забезпечення прозорих і зрозумілих правил мобілізації, соціальних гарантій для родин військових, справедливого та поважного ставлення до тих, хто ризикує життям, і формування мотиваційної політики, що робить службу не лише обов’язком, а й почесною місією з чітко окресленими компенсаціями. Лише тоді можна буде повернути ту самовідданість, які українське суспільство продемонструвало на початку війни, і уникнути перетворення кризи мобілізації на внутрішню катастрофу держави.

Без зміни цієї парадигми будь-які нові закони залишаться мертвими літерами, а війська будуть поповнюватися не мотивованими оборонцями, а невмотивованими, зневіреними людьми. Якщо Україна прагне вистояти, держава мусить повернутися обличчям до народу.