Ватикан зламав монополію власного банку на інвестиції – і це значно більше, ніж внутрішня перестановка. Указ Папи Лева XIV від 7 жовтня переводить фінанси Святого престолу від жорсткої централізації до керованої децентралізації: кілька провайдерів – однакові правила ризику, етики та нагляду.
Для України, що одночасно живе у високих ставках, оперує рекордними обсягами донорських коштів і готує довгу відбудову, цей крок може стати практичним уроком. Він показує, як поєднати прозорість і ефективність: тримати політики та контроль у центрі, а сервіси – у конкуренції. Такий підхід може стати робочим шаблоном для наших міністерств, церковних структур і великих неурядових організацій.
Від монополії до конкуренції: що тепер можуть “міністерства” Святого Престолу
Указ Лева XIV скасував норму 2022 року, яка робила Інститут релігійних справ ексклюзивним оператором інвестицій усіх підрозділів Святого престолу. Тепер дикастерії – свого роду “міністерства” Святого Престолу – можуть користуватися зовнішніми фінустановами, якщо це “ефективніше чи зручніше”.
IOR, неофіційно знаний як “Банк Ватикану”, лишається банком “за замовчуванням”, а попередню інструкцію 2022-го формально скасовано. Водночас централізовані інвестиційної політики, етичні обмеження та нагляд, вибудовані у 2022-му, зберігаються без змін: змінено оператора, а не правила гри. Таке рішення пояснюють необхідністю зняти “вузькі місця” централізації й повернути гнучкість підрозділам без ослаблення рамок доброчесності.
Три роки тому Ватикан спершу зробив “конституцію” для інвестицій: одну спільну політику з чіткими правилами ризику, етики й звітності для всіх підрозділів. Паралельно створили незалежний інвестиційний комітет із зовнішніх фахівців під головуванням кардинала Кевіна Фаррелла. Тепер правила лишаються в центрі, а виконання – у конкуренції між кількома провайдерами.
До складу інвесткомітету увійшли чотири незалежні професіонали з Британії, Німеччини, Норвегії та США з бекграундом регулювання, публічних ринків, сталих інвестицій і ендаумент-менеджменту. Очікується, що незалежність і мультиюрисдикційний досвід комітету знижують ризик “внутрішнього групового мислення”.
Уявімо “фінансову систему” Ватикану як велику організацію з чітким поділом ролей. Є центральні правила (що можна інвестувати, які ризики дозволені, як звітувати): їх ухвалює Рада з економіки. Є команда експертів (інвестиційний комітет), яка перекладає ці правила на практику: складає технічні критерії, створює “білий список” надійних банків і фінансових інструментів та перевіряє, чи кожен окремий інвест-мандат цим правилам відповідає.
Далі робочі підрозділи (дикaстерії) вже можуть обирати, через кого саме провести операцію: або через “рідний” банк IOR, або через дозволений зовнішній банк, але суто в межах тих самих правил. APSA – “скарбниця або бухгалтерія” – все зводить докупи: збирає звіти, контролює облік і дивиться, щоб цифри по всіх підрозділах складалися правильно.
Скажімо, департаменту треба тимчасово розмістити кошти на 3–6 місяців. Він запускає простий тендер серед банків зі “списку дозволених”, отримує пропозиції й обирає там, де ставка краща та сервіс зручніший. Але водночас він не може обійти етичні фільтри (про них йтиметься нижче), не може виходити за ліміти ризику (наприклад, надто довга дюрація чи слабкий рейтинг контрагента) і мусить подавати звіт за єдиним стандартом, щоб APSA змогла все коректно консолідувати. Тобто свобода полягає у виборі виконавця та ціни, а “правила гри” для всіх однакові.
Етика без компромісів і все ж з прибутком: як “червоні лінії” не заважають результатам
Такий “технічний” процес важливий не сам по собі, а тим, що працює під жорсткими етичними обмеженнями. Йдеться про дві речі, які зазвичай вважають несумісними: жорстку етику і хорошу дохідність. У ватиканській політиці 2022 року прописано етичні “червоні лінії”: гроші не йдуть у порно або проституцію, азарт, зброю, клініки та фармацевтичні проєкти, пов’язані з абортами, контрацепцією чи ембріональними клітинами.
Це звужує інвест-всесвіт і, здавалось би, має знижувати результат. Але минулий рік показав інше: у IOR 79% інвест-ліній обігнали свої бенчмарки, і зовнішній аудитор дав “чисту” думку. Тобто етичні фільтри не знижують дохідність, якщо правильно побудована решта системи.
Як це працює практично? Бенчмарк – як “лінійка” для порівняння. Так, портфель єврооблігацій міряють проти спеціального індексу єврооблігацій. Якщо керуючий показав результат вищий за індекс, значить він заробив понад ринок (це й називають альфою): не просто плив за течією, а приймав кращі рішення в межах дозволених інструментів.
Навіть із жорсткими етичними заборонами вибір усе одно великий: можна інвестувати в надійні державні та корпоративні облігації, фонди “грошового ринку”, “зелені” облігації, інфраструктурні проєкти тощо. Далі працює “техніка виконання”, яка додає дрібні, але відчутні відсоткові частки: коли кілька банків конкурують між собою, комісії й курсові різниці нижчі; окремо керовані рахунки дають повну прозорість по кожній позиції; керуючі вчасно змінюють “довжину” паперів і тримають потрібну ліквідність під поточні ставки; валютні операції робляться за найкращими доступними котируваннями.
У сумі це додає близько 0,10–0,30% на рік до чистого результату без жодних поступок етиці. А щоб не було сумнівів у цифрах, є зовнішній аудит і єдині стандарти звітності: незалежні перевірки підтверджують, що результат отримано чесно.
Сенс у тому, що етика визначає “де не можна”, а професійне управління витискає максимум з того, “де можна”: вибір якісних емітентів, правильна довжина паперів, своєчасна фіксація прибутку і контроль витрат. Коли ці шестерні зчіплюються, виходить саме та комбінація, яку показали цифри “Банку Ватикану”: строгі табу + робоча інфраструктура = нормальна ринкова ефективність.
€62,2 млн від скарбниці, €32,8 млн від Банку Ватикану – і чому кожні 0,01% мають значення
Подивімося на цифри як на “здоров’я” фінансової системи Ватикану. Торік папська “скарбниця” заробила €62,2 млн і з цієї суми €46,1 млн переказала на щоденні потреби Святого престолу. Тобто інвестиції й оренда нерухомості (портфель – понад 5,4 тис. об’єктів, головним чином, в Італії) справді фінансують місію.
У “скарбниці” Ватикану активів приблизно на €2,6 млрд: це той масштаб, яким вони щодня керують. Банк IOR за рік заробив €32,8 млн чистого прибутку і має дуже великий запас міцності (показник капіталу Tier-1 = 69,43% свідчить про безпеку банку). До того ж у більшості інвест-портфелів IOR результат вийшов кращий за ринкові орієнтири: тобто менеджери не просто “пливли за ринком”, а додали власну надбавку майстерності завдяки кращим рішенням.
І все ж загальна картина не безхмарна: у Святого престолу хронічний дефіцит бюджету (орієнтовно €50–80 млн на рік) і довгостроковий тиск на пенсійні зобов’язання. Що це означає практично? Кожен базисний пункт (0,01%) економії на комісіях чи додаткової дохідності від кращого виконання має реальну вагу у живих грошах.
Якщо портфель великий, навіть крихітні покращення варті мільйонів євро на рік. Коли кілька провайдерів змагаються, зберігання активів обходиться дешевше, курсові та процентні “надбавки” в угодах вужчі, а перекласти портфель під нові ставки можна швидше. Разом ці дрібні виграші складаються в додаткові мільйони, які йдуть на утримання структур і соціальні проєкти Церкви.
Скандали стали правилами: як минулі помилки перетворилися на запобіжники
Саме з цієї практичної арифметики виростає логіка реформи: чому перейти до “спільної відповідальності” було потрібно саме зараз? Ця ідея означає, що є одна “конституція” правил (етика, ризики, звітність), але виконувати їх можуть кілька банків і менеджерів, які конкурують між собою. Це розвантажує систему: коли все робив лише Банк Ватикану, утворювалися “черги” рішень і втрата гнучкості – як у місті з одним-єдиним мостом.
Додаємо інші “мости” (зовнішніх провайдерів) – і трафік розсмоктується, поїздки швидшають, а ціни за проїзд (комісії або спреди) стають нижчими завдяки конкуренції. Водночас “правила руху” лишаються однакові для всіх: їх стежать дотримуватися інвестиційний комітет і фінансові служби Ватикану.
Чому медіа говорять про “зменшення концентрації” влади Банку Ватикану? Після 2022 року банк мав фактично повний контроль над інвестиційним “краном”. Це зручно для порядку, але небезпечно як єдина точка відмови: якщо десь збій – страждає весь потік; якщо десь помилка, її важче виявити й виправити.
Що саме пішло не так раніше та підштовхнуло реформування системи? Ось кілька гучних кейсів. Секретаріат у справах економіки інвестував через приватні фонди в лондонську будівлю на 60 Sloane Avenue. Спочатку угоду структурували з інвестором та керуючим Раффаеле Мінчіоне: Ватикан увійшов у складну інвестиційну схему, потім у 2018-му змінили партнера: з’явився посередник Джанлуїджі Торці, який заволодів контрольним пакетом голосуючих акцій у холдингу будівлі. Щоби повернути контроль, Ватикану довелося доплачувати, а врешті актив продали зі значними втратами (сума втрат оцінювалася до мільйонів євро).
Сюжет включав підозри у шантажі, конфлікти інтересів і відсутність прозорості на кожному етапі: від відбору посередників до структурування прав голосу. Кульмінацією став судовий процес у Ватикані з вироками окремим фігурантам і висновком про те, що система допускала непрозорі рішення й надмірну залежність від посередників.
Паралельно спливали кейси інвестувань у фонди зі слабкою прозорістю чи високою спекулятивністю та співпраця з посередниками, які погано відповідали місії Церкви. Результатом стали фінансові втрати та репутаційний удар: навіть коли прибуток був, виникали питання “якою ціною” і “чи відповідає це етиці”.
Ще до глибоких реформ Франциска до Банку Ватикану були питання щодо якості перевірок клієнтів і грошей, закритості й контролю ризиків. Згодом банк зачистив тисячі “сплячих” чи проблемних рахунків, перебудував комплаєнс і почав регулярний зовнішній аудит, але осад публічних історій залишився.
Саме цей досвід привів до “жорсткого ядра” правил у 2014–2022 роках: запустили фінансовий нагляд Управління з нагляду та фінансової інформації Ватикану, затвердили єдину інвестиційну політику (коли етика, ризики, звітність однакові для всіх) і створили незалежний інвестиційний комітет із зовнішніх професіоналів. Тепер, спираючись на це ядро, Папа Лев XIV дозволив кількох провайдерів замість монополії одного.
Тобто скандали минулого стали не просто “жовтими історіями”, а уроками, що матеріалізувалися у конкретних запобіжниках. Саме завдяки їм сьогоднішня децентралізація керована, із “жорсткою конституцією” в центрі й конкуренцією на периферії.
Тетяна Вікторова
