Мовна політика між насильством та ідентичністю: чому заява Богдана Бенюка є тривожним сигналом

Мовне питання з моменту здобуття Україною незалежності залишається одним з найчутливіших і водночас найконфліктніших. Від початку повномасштабної війни ця дискусія набрала ще більшої гостроти. Багато політиків, експертів і діячів культури висловлюють думку про те, що російську мову необхідно не просто витіснити з публічного простору, а й повністю заборонити, вдаючись до жорстких санкцій проти тих, хто її вживає. Однак чи здатні такі методи змусити відмовитися від мови тих, для кого вона була природною з народження? Чи можуть радикальні заходи змінити мовну ідентичність суспільства, і чи не породять вони нові травми замість зцілення?

На ці питання доводиться шукати відповіді й у контексті висловлювань українського актора Богдана Бенюка, який запропонував методи насильницького впливу на дітей задля викорінення вживання російської мови. Саме його слова, а також ширше питання допустимості сили у мовній політиці, потребують сьогодні уважного аналізу.

Коли прут стає аргументом: Богдан Бенюк і мовне питання

Коли заклики до насильства лунають з вуст політиків або експертів, суспільство вміє на це реагувати насторожено й обережно. Але коли такі ідеї просуває український актор театру й кіно, екснардеп, народний артист України, директор і художній керівник одного з провідних драматичних театрів країни – Київського академічного драматичного театру на Подолі, ситуація набуває принципово іншого виміру. Богдан Бенюк є публічною фігурою, представником української культури, людиною, яка має формувати цінності й уявлення для тисяч глядачів і слухачів. І саме тому його слова про те, що дітей треба бити прутом, а російськомовних — обливати презирством й плювати їм в обличчя, не можуть залишитися поза серйозною аналітичною оцінкою.

Бенюк висловився про мовне питання з позиції насильницького викорінення.

«Береш прут. І по сраці прутом, щоб він забув навіки вічні про те, що є російська мова… Воюй з ними, бийся з ними, прутом бий, пляшкою з-під води по голові бий старших» — ось його рецепт боротьби за українську мову серед дітей, який він висловив в інтерв’ю.

З контексту видно: йдеться не про гіперболу чи емоційну метафору, а цілком реальну пропозицію застосування фізичного покарання дітей як інструменту виховання мовної лояльності. І в цьому — перша небезпека. Бенюк, наділений статусом авторитетного культурного діяча, легалізує насильство не лише як інструмент боротьби з інакодумством, а як норму виховання дітей. У країні, де діти четвертий рік поспіль переживають травми війни, втрати, бомбардування, евакуації й розриви родинних зв’язків, насильство стає для багатьох не теоретичною погрозою, а щоденною реальністю. У цих умовах заклик бити дитину за її мову є не просто жорстокістю, а намаганням поглибити травми, закріпити через страх і приниження уявлення про мовну ідентичність.

Ще більш тривожним є те, що заява Бенюка не є випадковою чи вирваною з контексту. Вона ідеально лягає у ширшу тенденцію, яка набирає обертів у частині українського суспільства: радикальне нав’язування мовної одноманітності будь-якою ціною. Стигматизація тих, хто з дитинства говорить російською, перетворюється на суспільно санкціоноване цькування. Актор радить плювати в обличчя тим, хто насмілиться звернутися російською мовою. Він пропонує бойкотувати їх, демонструвати публічну зневагу, силувати до мовної ідентичності через приниження й агресію. І це вже не проблема окремого інтерв’ю, а дзеркало суспільного розколу, який замість об’єднання працює на розрив.

На цьому тлі особливо лицемірною і показовою є подвійність риторики самого Богдана Бенюка. Він стверджує, що українці мають інфантильне ставлення до війни, і що кожен громадянин має бути готовим до служби в армії.

«Нам треба бути як єврейська держава дуже міцною: кожному вміти зброєю володіти, кожному треба уміти служити у війську, це обов’язок і для жінок, і для чоловіків», — заявляє він.

Водночас його син, Богдан-Гордій, отримав відстрочку, навчаючись в аспірантурі за спеціальністю «організація театральної справи». У листопаді 2024 року Бенюк у інтерв’ю розповів, що його син закінчує аспірантуру й працює у сфері акторства та продюсування. Отже, військова служба не стала для родини Бенюків невідкладним обов’язком, попри цинічну риторику закликів до інших. Виявляється, що це завдання для інших українців. Цей контраст між словами і діями чітко окреслює проблему подвійних стандартів: інші мають бути готові до війни і жертв, але коли мова заходить про власну родину, виявляються варіанти.

Слід згадати, що в 2014 році Богдан Бенюк опинився у центрі кількох гучних скандалів, які відкрили непривабливі сторони його політичної та громадської діяльності. На власному творчому вечорі у квітні 2014 року Бенюка зустріли не аплодисментами, а гнилими помідорами. Глядачі скандували «Ганьба!» і вимагали, щоб він склав мандат народного депутата. Це стало публічною реакцією на епізод, який за кілька тижнів до того викликав широкий суспільний резонанс: силовий тиск групи народних депутатів від ВО «Свобода», серед яких був і Бенюк, на керівника Першого національного телеканалу Олександра Пантелеймонова.

Тоді Бенюк разом з колегами по партії увірвалися до кабінету Пантелеймонова й змусили його написати заяву про звільнення. Цей інцидент, зафіксований на відео, спричинив хвилю обурення в суспільстві. Під стінами Генеральної прокуратури України відбулися акції протесту з вимогою притягнути до відповідальності депутатів-свободівців за самоуправство і фізичний тиск на посадову особу. Серед вимог звучала не тільки критика конкретних дій, а й загальне запитання: чи може людина, яка сама вдається до силових методів, залишатися на державній службі.

На цьому тлі ще одним показовим епізодом стала публічна позиція Бенюка щодо висловлювань лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока. В ефірі каналу «112 Україна» у розмові з журналісткою Алісою Бацман актору нагадали про старий виступ Тягнибока, де той називав «нечистю» «москалів і жидів». На пряме запитання, чи не соромно йому за такі слова, Богдан Бенюк заявив, що абсолютно виправдовує ці висловлювання. Він додав, що у висловленій тоді думці була, за його словами, «частка правди», і що ці речі не слід постійно «педалювати».

Така позиція чітко демонструє послідовність Бенюка: і в питаннях силового тиску, і в оцінках ксенофобської риторики він не тільки не дистанціюється від радикалізму, а й намагається його легітимізувати. Виправдовування публічних образ за національною ознакою і підтримка силових методів політичного тиску формують образ діяча, для якого політична ідентичність має пріоритет над правами особистості та стандартами цивілізованої поведінки. У сукупності всі ці епізоди показують не окремі випадкові помилки, а послідовну логіку дій культурного діяча. І саме ця логіка дозволяє сьогодні Богдану Бенюку без сумнівів закликати бити дітей за мовну ознаку. Для нього силовий тиск, фізичне приниження, виправдання ворожнечі є давно прийнятною практикою.

Показово, що Богдан Бенюк не є пересічним коментатором, він представляє державний театр, отримує визнання і нагороди, має вплив на культурну політику. Саме тому його слова важливо аналізувати не як емоційний зрив актора, а як симптом небезпечної суспільної тенденції: пошуку простих рішень через насильство там, де потрібна складна робота культури, освіти й громадянської взаємоповаги.

Коли таке говорить публічна особа, відповідальна за виховання смаку й цінностей українського глядача, справа вже не в особистій думці. Це є демонстрацією того, як частина культурного середовища починає пропагувати насильство як спосіб мовної політики. Його заява не одинична ексцесія, такі ідеї поступово розповзаються у публічному просторі. І те, що Міністерство культури досі не дало оцінки висловлюванням Богдана Бенюка, є красномовним свідченням цього. Офіційне мовчання виглядає як згода або відмова визнавати масштаби проблеми.

Національний склад України і мовна політика

Україна завжди була країною, де різні народи співіснували у спільному просторі без жорстких поділів за мовною чи етнічною ознакою. На її території проживають понад 30 національних спільнот, серед яких гагаузи, приазовські греки, австрійці, роми, євреї, чехи, кубинці, нігерійці, кримські татари, кримчаки, караїми, кавказці. При чому українці складають переважну більшість населення в усіх регіонах країни, за винятком Криму (до 2014 року), де частка росіян перевищувала 50%.

Регіони компактного проживання меншин мають свою усталену історію: кримські татари в Криму, румуни та молдовани в Буковині, угорці в Закарпатті, болгари й гагаузи в Одеській області, болгари та греки у Приазов’ї. При цьому на сході та півдні України присутня велика частка росіян, що є результатом історичних процесів міграції в часи Російської імперії та Радянського Союзу. Статистика чітко показує динаміку етнічного складу населення України:

• у 1897 році українців було 72%, росіян — 8,8%, євреїв — 9%, поляків — 4,4%;
• у 1989 році українці складали 72,7%, росіяни — 22,1%;
• у 2001 році українців стало 77,8%, росіян — 17,3%.

Незважаючи на війну, сьогодні українське суспільство залишається поліетнічним і багатомовним. І ця багатоманітність повинна бути не загрозою для держави, а її ресурсом, бо в Україні люди різного етнічного походження  сприймають Україну як свій дім, а не тимчасове місце проживання.

Слід зазначити, що російська мова є реальним і невід’ємним елементом мовної карти України. За даними останнього перепису населення, проведеного у 2001 році, 14,27 мільйона громадян України назвали російську рідною, це 29,6% населення. Причому 44% з цієї кількості були не етнічними росіянами. Зараз ситуація змінилася і в демографічному плані, і у відношенні до російської мови. Однак вона давно перестала бути мовою лише російської меншини, а стала мовою частини українського населення — тих, хто за походженням, родинними традиціями та середовищем зростав змалку у двомовному або російськомовному просторі.

Навіть у 2024 році, після всього пережитого у війні, дані опитування «Рейтингу» свідчать: 59% українців розмовляють вдома українською, 12% — російською, ще 28% — обома мовами. При цьому на заході України українська домінує абсолютно (93% спілкуються лише українською), у центрі — українською розмовляють 67%, але 25% використовують обидві мови. На півдні 22% спілкуються вдома російською, а на сході — 25%. Водночас половина жителів сходу визначають себе як білінгвів. Це дані, які важко ігнорувати чи звести до простого поділу на «своїх» і «чужих».

Більше того, за даними опитування КМІС у квітні 2024 року, 38% українців вважають, що російську мову потрібно вивчати в школах у тій чи іншій формі. І це не статистична похибка, а чіткий сигнал того, що навіть сьогодні значна частина громадян бачить у російській мові не «мову ворога», а частину свого життєвого простору, мову, яка пришла в Україну ще задовго до початку війни.

На цьому тлі заклики «патріотів» бити дітей за використання російської виглядають як пряма агресія проти частини українського суспільства. Діти не обирають, якою мовою розмовляти вдома, вони народжуються у вже сформованому середовищі, де мова є частиною родинної культури. Карати за це — означає карати за обставини народження.

Важливо знати реальні історичні приклади, які демонструють, що насильство в мовній політиці не працює. Так, у Франції XIX–XX століття в школах дітям забороняли говорити бретонською, окситанською, ельзаською. Карали приниженнями, штрафами, іноді тілесними покараннями. В результаті замість любові до французької мови виникла недовіра до держави, паралельні культурні рухи за автономію і збереження рідних мов.

В Ірландії після кількох століть примусу до англійської більшість населення перейшла на англійську в побуті. Але ірландська мова залишилася символом національного спротиву, попри офіційні заборони і репресії.

В Іспанії за часів режиму Франко каталонську мову заборонили. У школах і державних установах можна було використовувати лише кастильську. Політика тривала десятиліттями. Однак після падіння диктатури каталонська ідентичність відновилася з новою силою, а мовна проблема залишилася джерелом глибокого розколу в іспанському суспільстві.

Всі ці приклади доводять: нав’язування не працює. Страх не створює ідентичність, а побої не виховують повагу. Лише навпаки – спроба заборонити мову силою неминуче породжує опір навіть там, де його раніше не існувало. Як відомо, «заборонений плід завжди солодкий».

Саме тому підхід до мовної політики, який пропонує Богдан Бенюк і його однодумці, є руйнівним. Спроби нав’язати мовну одноманітність через насильство не тільки небезпечні, вони несуть пряму загрозу внутрішній стабільності нашої держави. Мовний терор, переслідування за використання тієї чи іншої мови у побуті, дискримінація дітей — все це неминуче призведе до маргіналізації частини громадян, розколу всередині країни і втрати довіри між різними групами населення. Чи потрібне це Україні?

Реальна ситуація на фронті показує, наскільки штучними є спроби роздмухати мовний розкол у тилу. На передовій українські воїни — українськомовні, російськомовні, білінгви — стоять пліч-о-пліч. Там немає мовного питання, а є лише спільний ворог і мета. Українські солдати, незалежно від мови побутового спілкування, однаково захищають державу. Мовна ідентичність не є показником патріотизму на фронті. Сьогодні на лінії зіткнення за Україну воюють люди, для яких українська може бути першою, другою або навіть третьою мовою, але для яких сама Україна є безсумнівною цінністю.

Отже, нав’язування єдиної мовної моделі через примус у мирних регіонах, тоді як на війні цього питання навіть не існує, виглядає як спроба зсередини ослабити суспільство. Замість об’єднання через спільні цінності пропонується відсіювання за мовною ознакою. Це політика короткозорості, яка загрожує новими лініями розколу саме тоді, коли країна має бути максимально консолідованою.

В умовах війни наша країна має унікальну можливість провести природну гуманітарну інтеграцію, і українська мова вже поступово перетворюється на реальний символ державності без необхідності насильства. Саме тому Україні потрібна розумна мовна політика: така, яка стимулює перехід на українську не через страх, а гордість і можливості. Політика, яка захищає права українців будь-якого походження і поглядів, працює не через примус, а повагу. Бо саме повага до багатоманітності народу і є тим фактором, який зробить Україну сильнішою, а не слабшою.