Одна з криз, які сьогодні переживає Україна, ‒ демографічна. Вона не така гучна, як фронтові зведення, не така помітна, як економічні втрати, але саме вона працює повільно й невблаганно, визначаючи контури майбутнього країни, зокрема й економічного, і безпекового. На одного новонародженого в Україні нині припадає троє померлих ‒ така статистика, днями оприлюднена Міністерством юстиції, звучить як вирок.
За підсумками 2025 року в Україні народилося 168,7 тисяч дітей, тоді як кількість зареєстрованих смертей сягнула 485,2 тисячі. Так, порівняно із 2024-м роком смертність дещо знизилася ‒ на 2%, але народжуваність продовжила падіння ‒ мінус 4,5%. Тож баланс залишається катастрофічним.
Демографічні процеси, що шокують
Після провального 2022 року, коли кількість народжень обвалилася одразу на чверть, темпи демографічного падіння справді сповільнилися: у 2024-му ‒ мінус 6%, у 2025-му ‒ вже 4,5%. Але це слабка втіха. Якщо порівнювати з довоєнним 2021 роком, дітей в Україні народжується у півтора раза менше. А якщо згадати довоєнну тенденцію ‒ навіть тоді щороку країна втрачала в середньому 8% народжень. Війна лише різко прискорила процес, який тривав десятиліттями.
Демографічна карта країни дедалі чіткіше повторює карту безпеки. Найглибше падіння народжуваності, що цілком очікувано, ‒ у прифронтових регіонах і на територіях, які зазнали окупації або постійних обстрілів. Херсонщина втратила 16% новонароджених, Запорізька область ‒ 11%. На 9% зменшилась кількість народжень у Дніпропетровській, Сумській, Чернігівській, Харківській областях, а також у віддаленій від фронту Чернівецькій, що свідчить: демографічна криза давно вийшла за межі зони бойових дій.
Втім, навіть у цій загальній картині є винятки. Львівська область стала одним із небагатьох регіонів, де народжуваність зросла ‒ на 1,5% (плюс 230 дітей). Невеликий, фактично символічний приріст зафіксовано і на Волині — +0,6%. Можна припустити, що ці цифри обумовлені внутрішнім переміщенням українців, а не лише кращими умовами проживання в регіонах, де обстріли є рідкісним явищем. Тож ця статистика не змінює загального тренду, але засвідчує: фактор відносної безпеки та міграції всередині країни має значення.
Традиційно найбільше дітей народжується у Києві ‒ 19,4 тисячі немовлят, або понад 11% від загальноукраїнського показника. Столиця втратила лише 1,5% народжень порівняно з 2024 роком. Далі йдуть Львівщина (15,9 тис.) і Дніпропетровщина (12,8 тис.).
Смертність, попри незначне загальне зниження, залишається надзвичайно високою. У 2025 році в Україні зафіксовано 485 296 смертей. Найбільше ‒ у Дніпропетровській області (понад 52,5 тис.), Києві (36,3 тис.) та Харківській області (34,7 тис.).
Картина тут теж нерівномірна. У кількох регіонах смертність зменшилася, зокрема, на Полтавщині та Рівненщині (– 4%). Але в шести областях вона, навпаки, зросла. Найбільше ‒ у Києві (+2%), а також у Чернівецькій, Черкаській, Івано-Франківській, Тернопільській та Львівській областях.
У підсумку маємо демографічну реальність, яку важко ігнорувати: Україна швидко старіє й скорочується. Навіть там, де статистика демонструє “покращення”, йдеться радше про уповільнення падіння, а не про зміну тренду. Демографічна криза ‒ це не про один рік і не лише про війну. Але саме війна зробила її максимально оголеною. І питання тепер не в тому, чи існує проблема, а в тому, чи здатна держава думати про відновлення, якщо їй бракуватиме людей, які це відновлення здійснюватимуть.
Вікова структура та економічний потенціал
Попри втрати населення, Україна має значний демографічний потенціал. 42,4% населення ‒ особи до 25 років, що формує великий молодіжний споживчий ринок і потенціал для розвитку інновацій та підприємництва. 17,8% ‒ молоді дорослі (15–24 роки), які щойно входять у ринок праці, стаючи драйвером економічної продуктивності та технологічного розвитку.
Водночас населення старіє. Частка людей 60+ перевищує 25%, а тих, хто старше 65 років ‒ близько 18–19%. Працездатне населення (15–64 років) становить приблизно 68,4%, однак війна та міграція призвели до втрати майже 40% робочої сили, що створює додаткове навантаження на ринок праці, бюджет та соціальні системи. Країна входить у фазу так званої “демографічної піраміди, перевернутої догори ногами”, коли менше молодих мають утримувати більше літніх і водночас забезпечувати оборону та відновлення держави.
Структура населення визначає й потреби державної політики:
-0–14 років: розширення шкіл та освітньої інфраструктури;
-15–24 років: створення робочих місць та програм професійного навчання;
-25–64 років: підтримка у розвитку кар’єри та підвищенні кваліфікації;
-65+ років: охорона здоров’я та пенсійне забезпечення.
Сумарний коефіцієнт народжуваності: сигнал тривоги
Сумарний коефіцієнт народжуваності показує, скільки дітей у середньому народжує одна жінка протягом життя, якщо поточні вікові показники народжуваності залишаються незмінними. Вважається, що 2,1 дитини на жінку ‒ це рівень простого відтворення населення: при такому показнику чисельність нації в довгостроковій перспективі не скорочується (без урахування міграції).
Інфографіка показує, що Україна давно пройшла точку “безпечного відтворення”. Ще у 1960–1980-х роках сумарний коефіцієнт був близький до рівня простого відтворення, але вже наприкінці 1990-х він різко впав. У 2000–2010-х спостерігалося короткочасне відновлення, проте з 2015 року тренд знову спадний.
Сьогодні коефіцієнт народжуваності в Україні значно нижчий за критичний рівень ‒ менше 1,0, що означає: покоління молодих українців народжується вдвічі менше, ніж необхідно для стабільного відтворення населення. Прогнози свідчать, що низький рівень народжуваності збережеться у найближчі роки, а це означає, що демографічна криза не тимчасова, а системна.
Перспективи 2026 року
За прогнозами ООН (World Population Prospects 2026, липень 2026), демографічні тенденції України продовжать трансформацію: частка молоді буде поступово зменшуватися, але працездатна база залишатиметься достатньою для підтримки економіки та соціальних систем. Ці дані стануть основою для розробки політик у сферах освіти, зайнятості, охорони здоров’я та соціального захисту, перетворюючи демографічну кризу не лише на виклик, а й на можливість для цілеспрямованого розвитку.
