Повномасштабна війна не скасувала потреби в якісних дорогах, більше того, вона підсилила їхнє значення. Те, що у мирний час сприймалося як комфортна інфраструктура, у 2026 році стало частиною оборонної мережі країни. І саме тому тривала дискусія про доцільність витрат на ремонт автошляхів виглядає нині набагато гострішою, ніж просте протиставлення “армія чи дороги”.
Після зими: масштаб проблеми
Зима 2025–2026 років виявилася однією з найсуворіших за останнє десятиліття: тривалі морози, значні снігопади, різкі перепади температур. Навесні такі природні катаклізми зазвичай обертаються пошкодженнями дорожнього покриття. Утім цього року масштаби руйнувань автошляхів особливо відчутні. За оцінками уряду, майже 23 мільйони квадратних метрів доріг по всій країні потребують ремонту.
Фраза “асфальт зійшов зі снігом” перестає бути метафорою і перетворюється на опис реального стану значної частини мережі автошляхів. І це вже не лише питання комфорту водіїв, а й питання швидкості пересування військової техніки, доступу до прифронтових громад і стабільності логістичних маршрутів.
Рішення уряду: пріоритет – не всюди, а там, де потрібно
У 2026 році уряд підходить до ремонту доріг не як до спланованого всеохопного процесу, а як до точкових операцій там, де критично потрібно. Прем’єр-міністерка Юлія Свириденко заявила, що роботи розпочнуться одразу, щойно дозволять погодні умови, але ключовим критерієм стане не географія, а функція дороги.
Йдеться насамперед про маршрути, які забезпечують оборонну логістику, евакуацію, підвезення гуманітарної допомоги та роботу критичної інфраструктури. Фактично формується ієрархія доріг, де першочерговість визначається не інтенсивністю цивільного трафіку, а значенням для війни.
Такий підхід підтверджується також цифрами: у березні 2026 року роботи вже охопили понад 3,5 мільйона квадратних метрів покриття. До них залучено більше 140 бригад і близько тисячі працівників. Ідеться про поточні ремонти – швидкі, локальні, орієнтовані на відновлення проїзної спроможності дороги, а не на довгострокову реконструкцію.
52 мільярди: ціна підтримки проїзності
Президент Володимир Зеленський окреслив загальну потребу у фінансуванні дорожніх робіт на рівні 52 мільярдів гривень. Сума значна навіть для мирного часу, а в умовах війни вона викликає природні питання.
Втім, сама структура витрат показує зміну пріоритетів. За роки повномасштабного вторгнення на поточні ремонти державних доріг спрямували понад 50 мільярдів гривень, тоді як на капітальні роботи і нове будівництво – понад 30 мільярдів. Отже держава фактично відмовилася від масштабного оновлення мережі на користь її підтримки у робочому стані.
Це виразно простежується і в динаміці: якщо у 2022 році поточний ремонт охопив 3,7 млн кв. м, то у 2025-му – вже 5,5 млн кв. м. Водночас обсяги нового будівництва залишаються обмеженими і нерівномірними, залежними від безпекової ситуації.
Джерела фінансування: що стоїть за цифрою 52 мільярди
Озвучена сума у 52 мільярди гривень не означає наявності цих коштів у вільному доступі. Йдеться радше про загальну потребу, яку уряд намагається закрити з кількох джерел одночасно.
Базою залишається державний бюджет, де передбачені видатки на утримання і поточний ремонт доріг. Водночас у воєнних умовах ці кошти обмежені і залежать від загальної доходної частини, яка, своєю чергою, прив’язана до стану економіки та зовнішньої допомоги.
Частину робіт фінансують через резервний фонд, який використовується для оперативних рішень, зокрема, відновлення проїзності на критичних напрямках після руйнувань або сезонних пошкоджень. Це дозволяє швидко реагувати, але не дає можливості планувати роботи на більш тривалий період.
Окремим напрямом залишається залучення міжнародних ресурсів. Йдеться не про масове фінансування дорожнього будівництва, як це було до війни, а про точкову підтримку, передусім там, де дороги пов’язані з гуманітарною логістикою або відновленням постраждалих регіонів.
У підсумку формується фрагментована модель фінансування, де жодне джерело не покриває потребу повністю. Це ще одна причина, чому держава змушена зосереджуватися на пріоритетних ділянках і відкладати системне оновлення дорожньої мережі.
Постанова №590: чому не ремонтують «по-справжньому»
Одним із ключових обмежень, яке визначає нинішню модель дорожніх робіт, є постанова Кабінету Міністрів №590. Вона була ухвалена на початку повномасштабної війни і встановлює жорсткий режим пріоритетності бюджетних видатків.
Фактично цей документ забороняє фінансування більшості капітальних проєктів, включно з повноцінною реконструкцією доріг. У результаті держава може дозволити собі лише поточний ремонт – так званий “ямковий”, який не вирішує проблему системно, але дозволяє підтримувати проїзність.
Це пояснює, чому навіть на ключових маршрутах часто йдеться не про заміну покриття, а про латання пошкоджень. Інша модель у нинішніх фінансових умовах просто неможлива: ресурси концентруються на обороні, а інфраструктура отримує залишкове, але необхідне фінансування.
Дороги як частина оборони країни
У публічній дискусії ремонт доріг часто подається як альтернатива військовим витратам. Але на практиці це хибна дихотомія. У сучасній війні логістика визначає не менше, ніж озброєння, а логістика починається з дороги.
Автошляхи забезпечують швидкість перекидання підрозділів, евакуацію поранених, доставку боєприпасів і пального. Вони ж формують експортні маршрути, від яких залежить валютна виручка і, відповідно, фінансування тієї ж армії.
Паралельно дорожні роботи залишаються одним із небагатьох інструментів підтримки зайнятості. У галузі, де задіяні тисячі працівників і сотні підрядних організацій, повна зупинка означала б додатковий удар по економіці.
Регіональний вимір: між центром і периферією
На рівні регіонів проблема виглядає ще складніше. Наприклад, у Харківській області ще у 2025 році було передбачено майже 450 мільйонів гривень на ремонт місцевих доріг. Це дозволяє відновлювати окремі ділянки, але не змінює загальної картини: ресурсу недостатньо для системного оновлення мережі.
У містах, зокрема в Дніпрі, формується інший підхід – інвентаризація проблемних доріг і визначення черговості робіт. Йдеться не лише про центральні магістралі, а й про околиці, приватний сектор, ділянки, де асфальту фактично немає.
Цей підхід демонструє ще одну реальність війни: рівність доступу до інфраструктури відкладається на майбутнє. У короткостроковій перспективі ремонтують те, що критично необхідне, тоді як інші потреби розтягуються у часі.
Баланс, якого не видно
Дорожня політика воєнного часу – це постійний пошук балансу між обмеженими ресурсами і критичними потребами. Вона не виглядає ефектно: замість нових трас – латання старих, замість масштабних проєктів – точкові втручання.
Але саме ця непомітна робота забезпечує те, що зазвичай залишається поза увагою: безперервність руху – військового, економічного, гуманітарного. І в цьому сенсі дороги під час війни перестають бути символом розвитку. Вони стають умовою виживання.
