На сцені — Україна: як театр у Румунії допомагає дітям зберігати національну ідентичність (відео)

Війна змусила тисячі українських родин залишити свої домівки, вирушаючи у невідомість у пошуках безпеки для себе та своїх дітей. Однією з країн, яка простягнула руку допомоги українським біженцям, стала Румунія. Тут, серед нових обставин, українські громади не лише знаходять притулок, але й активно працюють над збереженням своєї національної ідентичності. Особливу увагу вони приділяють дітям, які є майбутнім України. Їх навчають, розважають, залучають до творчих ініціатив, щоб вони не лише не забували рідну культуру, а й несли її в світ.

ІА “ФАКТ” відвідало одну з таких громад і поспілкувалося з Наталією Лупаштян, дружиною пастора з Росії, яка з перших днів війни зайняла тверду позицію на підтримку України. У румунському місті Орадя вона стала волонтером і керівником української театральної групи, яка діє на базі Української Християнської Церкви BCUO. Її мета – подарувати дітям частинку дому, створити простір, де вони зможуть не лише вчитися мистецтву театру, а й відчувати себе частиною української культури.

Наталія, як ви опинилися в Румунії? Які події чи обставини змусили вас залишити Сибір після початку війни?

Я родом з України, і мій чоловік також. Я народилася і виросла у місті Рівне. В 19 років поїхала на короткострокову місію в Сибір, до міста Чита. Саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який, як і я, родом з України, з міста Чернівці. Незабаром ми одружилися і присвятили своє життя місіонерському служінню в Сибіру.

Ми прожили в Росії 33 роки — переважно в Сибіру, а потім на північному заході, в Псковській області. За роки нашого спільного життя Бог подарував нам семеро дітей — двоє хлопчиків і п’ятеро дівчаток. Мій чоловік є пастором, а я завжди підтримувала його в служінні. Водночас я вивчилася на режисерку, створила християнський театр, де працювала з молоддю. Пізніше я здобула освіту душоопікуна та консультанта.  Обидві ці справи стали важливою частиною мого покликання.

Коли почалася війна, це стало для нас величезним емоційним потрясінням і особистою трагедією, оскільки ми були тісно пов’язані з двома країнами. Ми не могли просто так розірвати ці зв’язки, але зрозуміли, що маємо приймати рішення.

Ми намагалися допомагати українцям, які опинилися в біді. У Пскові, біля кордону з Естонією, було багато біженців, яким потрібна була їжа, теплий одяг, адже вони стояли там по кілька днів. Ми робили все можливе, щоб підтримати їх.

Водночас ми розуміли, що в Росії ставало все небезпечніше. Ситуація швидко змінювалася, пропаганда посилювалася, і ставлення людей також ставало все жорсткішим. Це було дуже важко переживати. Ми боялися за наших дітей і хотіли просто вивезти їх звідти.

Ми вирішили переїхати до Румунії, оскільки мій чоловік — румун за національністю. Він знає мову, народився в румунській сім’ї в румунському селі в Україні, у Чернівецькій області. Це здавалося нам найбільш реальним шляхом — переїхати до Румунії та отримати там громадянство.

Ми залишили все надбане майно і поїхали, тому що більше не могли бачити майбутнє своє і своїх дітей у Росії. Постало питання ідентифікації. Ми розуміємо, що перш за все ми — Божі діти, християни, але водночас таким чином висловили своє ставлення до цієї війни.

Чому ви вирішили присвятити свій час і зусилля роботі з українськими дітьми?

Я ставлю вистави для сімей з дітьми. Присвятити свій час та зусилля українцям – це було логічно, тому що саме для цього ми приїхали — бути з українцями, відчувати себе частиною їхньої спільноти і служити, допомагати чим можемо.

Як ваше театральне минуле вплинуло на вибір цього напрямку діяльності? Чи це була спонтанна ідея?

Як і багато людей, після початку війни я довгий час мовчала. Було важко думати про будь-яку творчість. Коли ми приїхали сюди, я спочатку не планувала займатися жодними постановками. Але побачивши дітей і молодь, зрозуміла, що є з ким працювати, і, наближаючись до Пасхи минулого року, вперше подумала, що можливо варто поставити щось разом з ними. Звісно, я вже мала досвід у такій діяльності, це те, чим я займалася раніше. Це моя стихія, те, що мені цікаво, те, що я вмію, і я знаю, як це може служити на користь іншим. Ось так усе чудово збіглося.

Чи складно було інтегруватися в українську громаду в Румунії? Як вас сприйняли?

Були страхи, особливо за дітей, тому що вони народилися в Росії, завжди говорили російською і не знають української мови. Але ми побачили, що Бог справді підготував цей шлях для нас. Ми швидко влилися в громаду, нас прийняли дуже тепло, і ми відчули себе як у родині, що стало для нас великою радістю. Мої діти знайшли друзів, приєдналися до молоді, почали брати участь у різних заходах, співати та розповідати вірші, в тому числі українською мовою.

Чому ви вирішили поставити виставу українською мовою?

Спочатку вона була на російській, і я замовила переклад у мого друга, який добре володіє українською. Я зробила дві вистави: одну російською (заради усіх російськомовних), а іншу — українською.

Багато хто мені казав, навіщо робити дві вистави, два склади акторів, чому так ускладнювати. Але для мене це було дуже важливо. Коли я була дитиною і росла в Україні, наша мова була дуже змішана з російською, всі ми про це знаємо. Але зараз мова розквітла та все більше і більше очищається.

Чи допомагає ваша робота дітям зберігати зв’язок із рідною культурою та традиціями? Як це проявляється?

Звісно, я не можу відмовитися від російської, бо це та мова, яку я знаю найкраще та якою я думаю. Але українська — це щось особливе для мене. Я вважаю, що українці в Європі обов’язково повинні зберігати мову, вчити її. І, звісно, зараз я думаю про те, щоб більше займатися творчістю українською мовою.

Чим ви керувалися, коли вирішили ставити вистави саме для українських дітей? Чому це важливо для вас?

У дитинстві, чи в підлітковому віці, найкраща допомога — це коли дорослі люди, які поряд, спокійні й ведуть своє звичайне життя, виконують свої обов’язки. Коли є робота, навчання, якась відповідальність, коли є вільний час, і можна дозволити собі якісь розваги… І коли дитина бачить, що життя триває, а дорослі живуть нормально, це заспокоює її і дає відчуття впевненості та надії.

Чи вважаєте ви, що мистецтво здатне лікувати душі? Якщо так, то як саме це проявляється у вашій роботі?

Звісно, особливу роль тут відіграє мистецтво. Театр завжди славився своїми цілющими властивостями, зокрема можливістю дати людині шанс пережити емоції. Це емоції не з реального життя, а ті, що відбуваються на сцені, тут і зараз. І цей процес має терапевтичний ефект. Ще Аристотель сказав, що завдяки співчуттю до героїв на сцені глядач переживає катарсис — психологічне очищення та емоційне відновлення.

У реальному житті ми часто не дозволяємо собі переживати емоції. Ми не вміємо їх виражати, стримуємо їх, і через це вони можуть роз’їдати нас зсередини, породжуючи страхи та тривогу. Але коли ми переживаємо ці емоції через творчість, це зовсім інше. Ми даємо їм вихід і дозволяємо себе очищати.

Це, звісно, ставить великий виклик перед творчістю. Я хочу додати, що в сучасному театрі я часто розчаровуюсь, тому що, на мій погляд, він не завжди спрямований на розвиток людини, на її внутрішнє збагачення, на жаль. Тому я ставлю постанови лише на євангельську тематику. Для мене це найбільший авторитет. Кожна моя вистава — це, по суті, вистава-проповідь. Це те, що точно збагачує.

Що для вас особисто означає ставити вистави на такі важливі свята, як Різдво чи Великдень?

Найскладніше сьогодні в нашому напруженому житті — це знайти час для того, щоб зібрати всіх необхідних людей на репетицію. Бажання є, але можливості не завжди дозволяють зібратися. Тому найбільша складність — це саме час. Однак Різдво та Великдень — це великі християнські свята, на які люди звикли витрачати час на підготовку. Тому саме на ці свята ми зазвичай готуємо якусь святкову програму.

Як ви справляєтеся з тим, що є дружиною священника з Росії? Чи стикалися з упередженим ставленням через своє походження? 

Перші місяці після нашого приїзду до Румунії ми старалися не говорити, що ми з Росії, оскільки не знали, яке буде ставлення до нас. Але з часом ми зрозуміли, що більшість біженців зі Сходу України мають родичів у Росії, близьких людей, і це нікого не дивує. Тому ми перестали відчувати негатив чи страх.

Хочу сказати, що я знаю багато людей в Росії, які допомагають українцям ризикуючи здоров’ям, і свободою, і життям. І, зрештою, не так важливо, хто ти за походженням. Головніше те, що в тебе всередині, чим ти живеш, і яка твоя система цінностей.

Я вважаю, що коли людина потребує допомоги, для неї не має великого значення, хто її надає. Важливіше, щоб була ця людина, яка готова допомогти, незалежно від її походження.

Чи відчуваєте ви підтримку місцевої громади в Румунії? Як вона проявляється?

Ми знайшли тут християнську сім’ю, і це для нас величезна підтримка. Українська спільнота дуже згуртована, і наша церква стала для нас справжнім місцем сили. Хоч нас і небагато, але Бог так усе влаштував, що в нашій команді є всі необхідні таланти та дари для ефективного служіння. Я навіть отримала підтримку в театральному напрямку — у нас є і костюмер, і декоратор, і директор. Це неймовірне благословення бачити, як кожен знаходить своє місце в служінні.

Які настрої ви бачите серед українських дітей та їхніх сімей? Чи відчувають вони надію на повернення додому?

Сьогодні багато людей живуть, не загадуючи далеко наперед, тому що обставини змінюються дуже швидко. Навіть у Біблії сказано: “Не турбуйтеся про завтрашній день, бо завтрашній день турбуватиметься про себе сам. Вистачає дневі своєї турботи” (Матвія 6:34, Сучасний переклад Українського Біблійного Товариства). Цей Божий принцип допомагає зберігати внутрішній спокій, захищаючи нас від зайвих переживань. Це своєрідний інтуїтивний самозахист.

Коли ми спілкуємося з людьми, багато хто згадує про дім, тягне назад. Моя мама кожен день плаче та хоче додому. Дехто, за можливості, їздить до України. Але всі розуміють, що частина людей втратили свої домівки, майно або повернутися просто неможливо. Це створює додаткову нестабільність і тривожність.

Проте надія є. Людина за своєю природою завжди живе надією, і це насправді чудово — мати внутрішню опору й віру в краще. Водночас багато хто вже встиг адаптуватися на новому місці: завести знайомства, створити зв’язки й відчути себе частиною громади. Для нас Румунія стала певною опорою, адже румуни ментально дуже близькі до українців.

Тож поки залишається багато невідомого, проте люди продовжують шукати рівновагу між минулим і новою реальністю, спираючись на надію й підтримку один одного.