Національна стратегія розвитку фінансової грамотності в умовах бідності: відрив політики від соціальної реальності

У країні, де більшість родин рахує кожну гривню й навчається не стільки фінансової грамотності, скільки мистецтву виживання, новина про оновлену Стратегію розвитку фінансової освіти звучить дещо відсторонено. В умовах, коли люди змушені обирати між оплатою комунальних послуг і покупкою найнеобхіднішого, підприємці шукають способи утримання бізнесу на плаву, ініціативи Міністерства освіти й науки видаються спробою розповісти про правила гри тим, у кого немає фішок для участі. На цьому тлі державна стратегія, покликана підвищити фінансову обізнаність громадян, виглядає як відрив чиновників від реальності.

Фінансова обізнаність як національний пріоритет

Українська система фінансової освіти отримує новий імпульс для розвитку, оскільки державні установи, залучені до реалізації Національної стратегії розвитку фінансової грамотності до 2030 року, затвердили оновлену дорожню карту її впровадження. За повідомленням пресслужби Міністерства освіти і науки, оновлення документа стало результатом спільної роботи Національного банку України, Міністерства освіти і науки, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства, Міністерства цифрової трансформації та Державної установи «Офіс з розвитку підприємництва та експорту».

Оновлена Стратегія враховує як трансформаційні процеси у фінансовому секторі, так і нові потреби суспільства, що виникають унаслідок змін у глобальній та внутрішній економічній ситуації. Вона відображає результати попередніх програм, узагальнює міжнародний досвід і водночас адаптує його до українських реалій, що дозволяє сформувати більш практичну й стійку модель підвищення фінансової грамотності населення. Завдяки цьому очікується як зростання рівня базових знань у громадян, так і формування культури свідомого управління особистими фінансами.

Коригування термінів реалізації заходів і уточнення обсягів робіт стали вимушеним, але стратегічно виваженим кроком. Частину завдань довелося перенести через обмеження фінансових ресурсів, які виникли внаслідок зміни пріоритетів донорських програм і перерозподілу коштів на оборонні потреби. Водночас перегляд плану дав можливість переосмислити підходи, розширити коло цільових аудиторій і створити освітні продукти, здатні краще відповідати реаліям воєнного та післявоєнного періодів.

Найпомітніші зміни стосуються стратегічної цілі, що визначає основу всієї політики фінансової освіти, а саме забезпечення якісної базової підготовки громадян. Цей напрям зберігає пріоритетність і доповнюється новими ініціативами, які мають залучити молодь до практичного вивчення фінансових питань, серед яких розглядають національний відбір European Money Quiz, що дозволить українським школярам долучитися до європейської спільноти фінансово обізнаної молоді, а також конкурс бізнес-ідей серед дев’ятикласників, покликаний пробудити інтерес до підприємництва й фінансової відповідальності.

Розроблення та впровадження Стратегії здійснюється в межах міжвідомчої робочої групи, створеної у 2024 році, яка об’єднує представників ключових державних органів і профільних інституцій. Вона координує дії, спрямовані на формування єдиної системи фінансової освіти, яка охоплює дітей, молодь, педагогів, доросле населення та підприємців-початківців. У підсумку передбачається створення сталого середовища, у якому фінансова обізнаність розглядатиметься не як окремий навик, а як необхідна складова економічної культури сучасного громадянина, що відповідає рекомендаціям Ради ОЕСР і стандартам Міжнародної мережі фінансової освіти.

Реальність проти стратегії: дисонанс між політикою і побутом

Попри урочисті заяви про стратегічні кроки в напрямі фінансової просвіти, реальність, у якій живе більшість українців, демонструє зовсім іншу картину. Щоденна боротьба за виживання витісняє абстрактні поняття фінансової грамотності на другий план, адже для значної частини населення питання планування бюджету зводиться не до розподілу заощаджень, а до вибору, на чому сьогодні можна зекономити, щоб дожити до зарплати.

Коли середня родина витрачає понад дві третини доходів на продукти харчування, комунальні послуги та ліки, а будь-яка непередбачувана подія, на кшталт хвороби, підвищення цін чи втрати роботи, стає критичним ударом по стабільності, державні програми з фінансової освіти сприймаються радше як теоретичні лекції з життя, яке не має до них стосунку.

За офіційними оцінками Міністерства соціальної політики, рівень бідності в Україні за останні два роки зріс із приблизно 5% до 24 %, а експерти прогнозують, що фактичний показник може сягати майже 30 %, тобто близько 9 млн людей живуть за межею бідності. У середньому українська сім’я отримує близько 23 тис грн на місяць, але за умов інфляції у понад 14%, реальна купівельна спроможність цих коштів залишається мінімальною. Більшість домогосподарств не має можливості накопичувати гроші, а фінансова подушка безпеки, про яку так часто говорять у навчальних посібниках, для багатьох залишається недосяжною мрією.

Цілком очевидно, що у такій ситуації слова про необхідність формування «фінансової культури» звучать красиво, проте, м’яко кажучи, нелогічно. Адже, поки стратегічні документи описують довгострокові цілі й міжнародні стандарти, українські реалії нагадують постійний тест на витривалість. Для тих, хто рахує копійки наприкінці місяця, знання про диверсифікацію інвестицій чи фінансове планування майбутнього виглядають недосяжною розкішшю. І саме цей контраст між високими політичними деклараціями та побутовими труднощами створює відчуття дисонансу, у якому ініціативи держави втрачають довіру, бо не пропонують відповіді на головне питання, як вижити сьогодні.

Міністерство освіти і науки, просуваючи ідею фінансової грамотності, намагається сформувати культуру свідомого управління коштами, однак ігнорує головну умову будь-якої фінансової поведінки, а саме наявність власне коштів. Освіта у сфері фінансів не може бути ефективною, якщо економічна база суспільства нестійка, а державна політика не створює умов для фінансової безпеки громадян. Фінансова грамотність у такому контексті перетворюється на ідеологічний символ стабільності, якої немає, і замість того, щоб стати інструментом соціальної підтримки, виглядає як спроба перекласти відповідальність за виживання з держави на окрему людину.

Якщо стратегія має шанс стати дієвим інструментом, вона повинна як навчати громадян фінансової поведінки, так і реагувати на економічні виклики, які визначають цю поведінку щодня. Адже фінансова грамотність без фінансової спроможності перетворюється на теоретичний конструкт, який існує паралельно до реальності, не торкаючись її гострих кутів і не пропонуючи реальних способів змінити ситуацію.

Фінансова грамотність без фінансів

Тож фінансова грамотність в Україні дедалі частіше нагадує парадокс, в якому навчають управляти тим, чого в більшості людей просто немає. Коли економічна реальність зводиться до пошуку найнижчих цін у супермаркетах і розстрочок на побутову техніку, освітні програми, що закликають планувати майбутнє, накопичувати та інвестувати, виглядають радше як спроба пояснити правила польоту тим, хто щойно втратив крила. Держава пропонує громадянам знання про фінансові інструменти, ніби забуваючи, що ці інструменти потребують стартового капіталу, якого переважна більшість не має навіть у найскромнішому вигляді.

Навчальні курси з основ інвестування та управління грошима, які зараз впроваджуються в школах і університетах, часто базуються на ідеї економічної стабільності, що залишається недосяжною для мільйонів людей. Вони створюють ілюзію рівних можливостей, тоді як фактична нерівність лише поглиблюється. Для українця, який щомісяця намагається заплатити за житло, утримати родину та відкласти бодай кілька сотень гривень «на чорний день», поради про довгострокове інвестування звучать так само далекими, як обіцянки швидкого економічного зростання. У цьому прихована основна проблема державних ініціатив, коли вони будують освітні програми, що не враховують соціально-економічного контексту, у якому ці знання просто не мають простору для застосування.

Парадокс полягає в тому, що держава говорить про фінансову свідомість, ніби про моральну категорію, якою можна замінити матеріальну стабільність. Проте фінансова культура не виростає на ґрунті бідності, вона формується там, де існує хоча б мінімальний рівень добробуту. Без реальних економічних змін освітні ініціативи перетворюються на красиву риторику, що маскує структурні проблеми, замість того щоб їх вирішувати.

Міжнародний досвід і українські реалії

Порівняння українських ініціатив з міжнародним досвідом фінансової освіти виявляє очевидну прірву між деклараціями і реальними можливостями. У країнах Європейського Союзу, де рівень доходів значно перевищує український, фінансова грамотність розглядається не як засіб виживання, а як інструмент довгострокового планування, що спирається на стабільну економіку та соціальні гарантії. Там, де громадяни мають доступ до інвестиційних інструментів, пенсійних програм і доступного кредитування, знання про фінанси допомагають підвищувати добробут, тоді як в Україні вони часто залишаються теоретичною конструкцією без реального застосування.

Міжнародні програми фінансової освіти, зокрема ініціативи ОЕСР чи Європейської мережі фінансової грамотності, базуються на принципі комплексності, який поєднує навчання з практичними інструментами. Держава створює умови, у яких знання можна відразу застосувати через доступ до пільгових банківських продуктів, прозорі податкові правила, ефективну систему соціального захисту. В Україні ж освітня політика часто обмежується інформаційними кампаніями, що не супроводжуються створенням реальних фінансових можливостей, що перетворює фінансову грамотність на абстрактне гасло, позбавлене практичного сенсу, оскільки навчати управління ресурсами в умовах їхньої хронічної нестачі означає говорити про порядок у порожньому гаманці.

У Фінляндії, наприклад, фінансова грамотність починається з початкових класів і поєднується з практичними вправами, де діти навчаються вести сімейний бюджет і приймати фінансові рішення у змодельованих життєвих ситуаціях, а у Нідерландах програми освіти тісно інтегровані з реальною підтримкою населення через субсидії та доступні кредити, що дозволяє знанням одразу перетворюватися на дії. В США фінансова освіта старшокласників не обмежується лекціями, вона передбачає управління пенсійними накопиченнями, податкове планування і роботу з реальними кейсами, що готують до самостійного життя в економічно стабільному суспільстві.

В Україні ж концепція фінансової грамотності має форму стратегічних документів, що не мають жодного прямого зв’язку з повсякденним життям. Копіювання європейських моделей без забезпечення базових економічних умов створює парадокс, коли державна освіта вчить людей інвестувати і планувати бюджет на майбутнє, а ці люди насправді ледь виживають сьогодні. Декларації МОН про «фінансову культуру» перетворюються на формальність, бо навчання без ресурсів стає марною абстракцією, а знання про диверсифікацію інвестицій виглядає недосяжною розкішшю для тих, хто не може собі дозволити навіть базову страховку чи стабільну зарплату.

Від теорії до дії: як зробити стратегію реальною

Якщо українська стратегія хоче мати сенс, вона повинна виходити з реалій виживання, а не ідеалізованих європейських практик. Фінансова освіта має бути пов’язана з конкретними інструментами підтримки населення, доступом до ресурсів і мінімальною економічною стабільністю, бо інакше всі зусилля залишаться гарною риторикою на тлі кризи, а дисонанс між політикою і побутом лише зміцнюватиме недовіру громадян до держави. В іншому випадку знання перетворюються на порожній звук, а стратегія стане документом, що живе у світі декларацій і не торкається гострих кутів життя українців.

Аби фінансова стратегія перестала існувати як декларація на папері, МОН доведеться нарешті вийти з зони комфорту абстрактних схем і зайнятися тим, що реально турбує українців сьогодні: якісне навчання дітей та забезпечення їх безпеки в умова війни, розвиток вищої освіти, підняття зарплат вчителям тощо. Українське суспільство сьогодні потребує не теоретичних знань про фінансову поведінку, а реальних інструментів забезпечення економічної стабільності, гідних зарплат і адекватних податків під час затяжної кризи.

Українські чиновники настільки відірвані від реальності, що, здається, їхня єдина взаємодія з народом — це створення різних стратегій за чашкою кави. Вони щиро вірять в те, що фінансова грамотність допоможе людям, у яких немає грошей, навчитися грамотно рахувати нулі після коми. Коли ті, хто не знає ціни хліба, починають вчити бідних, як його купувати — це вже не політика, а театр абсурду.