У країні, де кожен день вирішується на вагу крові й поту, є ті, хто примудряється залишатися осторонь. Поки одні хлопці йдуть на фронт із почуттям обов’язку, а інші ховаються за медичними довідками, наркозалежні знаходять собі несподіваний “захист”. Виявляється, що голка в їхній руці не лише дає дозу кайфу, але й стає бронею проти мобілізації. Сьогодні склалася така картина, що тих, хто обирає життя в тіні, держава не лише не змушує до боротьби, а часом навіть береже, мов кришталеву вазу. У наркозалежних, наче з’явився парадоксальний імунітет. Спробуємо розібратися, хто ж створив для них такі привілеї – система, суспільство чи вони самі.
Жахлива залежність в цифрах
Наркоманія – це страшна залежність сучасного світу. Як правило, вона супроводжує різні форми злочинності. Наркозалежні вчиняють злочини, щоб дістати дозу, або під впливом цієї ж самої дози. Взаємозв’язок наркоманії та злочинності також проявляється у вчиненні протиправних дій, пов’язаних із незаконними операціями з наркотиками.
За даними експертів, зараз у світі налічується приблизно 200 млн наркозалежних, що становить 3% всього населення планети або близько 12% населення у віці від 15 до 30 років. За даними МВС, в Україні офіційно налічується близько 600 тис наркозалежних, з них 173,6 тис вживають наркотики регулярно. При цьому близько 6 тис наркозалежних немає ще навіть 18 років. Фахівці наголошують, що, як свідчить досвід інших країн, які переживали війну, слід очікувати зростання кількості людей, що вживають наркотики.
Станом на 2023 рік в Україні під наглядом у диспансерній групі перебувало 62 511 осіб із розладами психіки та поведінки через вживання психоактивних речовин (ПАР). Серед них найбільшу частку (66,5%) складали особи із розладами психіки та поведінки через вживання опіоїдів. Частка таких осіб залишається стабільною із року в рік.
За даними онлайн-опитування, що провів Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України, 63,7% респондентів повідомили, що хоча б раз в житті, а вживали наркотики. Причому чоловіки частіше схильні вживати наркотики, ніж жінки, про що свідчить 81,2% чоловічої статі проти 50,3% – жіночої. Вікова група, що схильна до вживання наркотиків – це в основному люди від 25 до 34 років. Серед причин, що спонукали вжити наркотик, респонденти назвали:
- заради експерименту чи розваги – люди віком від 25 до 34 років(52,5%);
- для зняття стресу – люди віком від 35 до 44 років (48,9%).
Повномасштабне вторгнення в Україну стало на заваді відстеження цих даних в наступні роки. Та й взагалі, відстежити жертв розповсюдження продукції “чорного ринку” майже неможливо. За даними незалежних експертів кількість наркозалежних в Україні — 1,5-2 мільйона осіб, що в десятки разів перевищує різні офіційні цифри. Темпи наркоманії збільшуються щорічно в середньому на 8-10%, стрімко поповнюючи армію наркозалежних.
Очевидно, наскільки небезпечною є наркоманія для суспільства. Водночас, наркозалежних не викликають до військкоматів, не звинувачують у дезертирстві й навіть не вимагають жодного обов’язку перед державою. Вони тримають у руках не зброю, а голку, і на диво, саме ця голка перетворює їх на недоторканих.
Наркозалежні — це табу війни. На папері держава ставить їх у список “хворих”, які потребують лікування, а не мобілізації. Але де закінчується хвороба і починається зручна можливість сховатися від фронту? Поки вулиці міст спустошуються від чоловіків призовного віку, а матері проводжають синів на війну, ці люди залишаються вдома. Одні лікуються, інші шукають нову дозу і в будь-яку хвилину, втративши контроль над собою, можуть стати загрозою для суспільства. Але всі вони — поза військовим обов’язком.
Причина проста і складна водночас. З одного боку, наркозалежність справді визнається хворобою, яка вимагає реабілітації, а не стресу фронтового життя. Та й в окопах такі «вояки» не потрібні, бо від них одні проблеми. З іншого боку, це зручна лазівка для тих, хто шукає шлях уникнути військової служби. Лікарі підтверджують діагнози, адвокати оформлюють необхідні документи, і ось людина вже поза зоною ризику.
Держава, начебто розуміє проблему, але зовсім не намагається вирішити її. У багатьох випадках наркозалежні користуються системою, залишаючись безкарними й захищеними. Більш того, для них передбачені безкоштовні наркотики, за якими стоять великі черги до аптек, і навіть, безкоштовні програми реабілітація за кордоном. Реабілітаційні центри стають для них схованками, а подекуди — новими майданчиками для обміну наркотиками. Звісно є ті, хто дійсно намагається вилікуватися. Але є чимало таких, хто лише шукає спосіб уникнути відповідальності і ще більше занурюється у світ наркотиків.
Це не лише проблема війни, а й суспільства в цілому. Ми звикли закривати очі на те, що зручно і не зачіпає нас безпосередньо. Але навряд чи справедливо, що на передовій гинуть ті, хто був готовий взяти на себе обов’язок, у той час як інші, за ширмою “голки”, живуть без страху мобілізації.
Ставлення до наркозалежних у зарубіжних країнах
У багатьох країнах Європи наркозалежність сприймається як хвороба. Людей з такою залежністю підтримують через програми реабілітації, замісну терапію (метадон або бупренорфін) та соціальні проєкти. У Португалії, наприклад, вживання наркотиків декриміналізоване, і замість покарання людина отримує допомогу.
У Сполучених Штатах діє змішаний підхід. З одного боку, є серйозні програми лікування й підтримки, з іншого — деякі штати досі карають за вживання наркотиків. Залежним пропонують участь у програмах реабілітації замість тюремного ув’язнення. США переглянули свою наркополітику, пройшовши шлях від жорсткого підходу до боротьби з наркотиками через криміналізацію та ув’язнення осіб, пов’язаних з вживанням або розповсюдженням наркотиків до застосування до них лікування та реабілітаційних заходів. Деякі штати США декриміналізували вживання марихуани або навіть повністю легалізували її. Це дозволило знизити навантаження на судову систему та зосередити ресурси на більш небезпечних наркотиках. Федеральний уряд також бере активну участь у боротьбі з наркотиками, фінансуючи різні програми лікування та профілактики, а також підтримуючи дослідження щодо нових методів лікування наркозалежності. Особлива увага приділяється інформуванню підростаючого покоління про ризики наркозалежності. Школи та громадські організації проводять освітні програми, спрямовані на профілактику вживання наркотиків, такі як програма D.A.R.E. (Drug Abuse Resistance Education). Вони зосереджуються на інформуванні молоді про ризики вживання наркотиків та розвиток життєвих навичок, які допомагають уникати наркотиків.
Канада активно впроваджує програми зменшення шкоди: безкоштовний доступ до лікування, безпечні місця для ін’єкцій та легалізація деяких наркотичних речовин у медичних цілях.
Країни на кшталт Норвегії та Данії роблять акцент на інтеграції наркозалежних у суспільство. У Норвегії навіть є програма, яка допомагає залежним знайти роботу й повернутися до нормального життя.
Залежно від країни, наркозалежність може бути перешкодою для служби в армії, оскільки вона вважається медичним станом, який впливає на фізичну й психологічну стабільність.
Військові медичні комісії суворо перевіряють стан здоров’я призовників. Наркозалежність (навіть у минулому) зазвичай є причиною дискваліфікації, оскільки залежність може негативно впливати на виконання завдань. Наприклад, в армії Ізраїлю діє сувора медична перевірка. Людей із залежністю, як правило, не призивають. Однак якщо наркозалежний пройшов успішну реабілітацію, його можуть розглядати як потенційного призовника.
Більшість країн визнають, що наркозалежні не є придатними до військової служби через стан здоров’я, але деякі надають можливість повернутися до нормального життя через реабілітацію. У країнах, де наркозалежність криміналізована або стигматизована, військовий обов’язок часто стає недоступним, водночас це може стати зручним способом уникнути служби.
Боротьба з наркоманією ведеться, в першу чергу, на законодавчому рівні. Практично в усіх країнах передбачені жорсткі кримінальні санкції за виробництво, транспортування та розповсюдження наркотичних засобів. Велике значення має популяризація та утвердження здорового і безпечного способу життя, життя без наркотиків. Дуже важливо усвідомлювати, що наркоманія – скоріше за все, захворювання суспільства, ніж особистості. Тому більшість дослідників проблеми схиляються до думки, що слід створювати в суспільстві такі умови, які б не сприяли зловживанню наркотичними речовинами. Наприклад: популяризація занять фізичною культурою і спортом серед відповідних вікових груп і верств населення, особливо серед дітей та молоді; створення мережі спортивних майданчиків і споруд з необмеженою доступністю до занять фізичною культурою.
Ситуація з наркозалежними — це лакмусовий папірець, який виявляє хвороби не лише окремих людей, а й всієї системи. Війна загострила питання справедливості й обов’язку, але й водночас показала, наскільки легко окремі категорії можуть уникати відповідальності, користуючись прогалинами у законі.
Проблема наркотичної залежності під час війни — це комплексна задача, яка потребує негайних дій. Перш за все, необхідно забезпечити психологічну підтримку для наркозалежних осіб. Створення центрів психологічної допомоги, ліній підтримки і реабілітаційних програм має стати пріоритетом.
Також важливо розвивати програми профілактики та освіти, спрямовані на інформування про ризики наркотичної залежності та способи боротьби зі стресом. Люди мають знати, що є інші шляхи подолання труднощів, окрім наркотиків.
Держава повинна нарешті вирішити, хто ці люди: хворі, яких треба лікувати, чи хитруни, яких треба залучати до спільної боротьби? Бо поки на фронті хтось ризикує життям, дехто ховається за “довідкою” й продовжує своє життя, розважаючись та наражаючи себе та інших на небезпеку, мовби війна — це лише чужий клопіт. Країна, яка свідомо чи несвідомо стає притулком для наркозалежності, приречена на багатогранну кризу – моральну, економічну, соціальну. Коли залежність перетворюється на норму, а боротьба із нею – лише ширма для статистики, це сигналізує про глибоку деградацію суспільства.
Чим більше людей знаходять порятунок у речовинах, тим менше віри у майбутнє. Економіка страждає через втрату трудового потенціалу, бюджети розтягуються на утримання реабілітаційних центрів, а кримінальні угруповання зміцнюють свій вплив, адже торгівля наркотиками – це їхня золота жила.
Соціальна тканина рветься під тягарем злочинності, насильства та розбитих родин. Діти виростають у світі, де “замкнутися від болю” стає звичкою, а не боротьбою. І це вже не проблема окремих індивідів – це вирок суспільству, яке дозволило цьому статися.
Майбутнє такої держави – це загнане у кут покоління з втраченими орієнтирами. Якщо не зупинити цю хвилю, то залишиться лише одна перспектива: повільна, але невблаганна руйнація самої основи суспільного життя. І вихід є – але він потребує не просто законів чи програм, а реальної політичної волі, змін у культурі та освіті й тотальної нетерпимості до самознищення.
