На офіційному порталі «Електронні петиції» Кабінету Міністрів України знову з’явилася петиція з закликом забезпечити гідну оплату праці педагогів. У цивілізованій, європейсько-орієнтованій країні вчителі не мали б просити, а тим більше у формі петицій, те, що їм належить по праву. Проте сьогодні українські освітяни змушені буквально виборювати справедливу зарплату, замість того щоб отримувати її як належне за свою щоденну працю, яка формує майбутнє країни. Чомусь так склалося, що професія, яка є фундаментом будь-якого суспільства, опинилася на соціальному узбіччі. Щоразу, коли Міністерство освіти й науки урочисто обіцяє підвищити зарплати вчителям, здається, що ось нарешті справедливість постукає в двері українських шкіл. Але на практиці замість гідної оплати праці педагоги отримують хіба що чергову «надбавку» у вигляді кількох сотень гривень, які тут же витрачаються на освітні потреби.
Петиція замість поваги: освітяни просять не квітів, а гідної оплати праці
Початок нового навчального року в Україні традиційно супроводжується урочистостями, квітами й промовами про важливість освіти. Однак за межами святкових лінійок залишається тривожна реальність: дедалі більше шкіл і університетів зустрічають вересень з порожніми ставками та дефіцитом кваліфікованих кадрів. Вакансії не закриваються місяцями, бо молоді фахівці не йдуть у професію, а досвідчені масово залишають її. І проблема не в тому, що педагоги вигоріли та не бажають працювати, а в тому, що держава не створила їм належних умов.
Сьогодні середня зарплата педагогів у країні майже на 50% нижча, ніж у представників багатьох інших сфер, на що вказує офіційна статистика. За офіційними даними Держстату за липень 2025 року, середня зарплата в освітній сфері склала 16 029 гривень. Такий показник є одним з найнижчих оплат праці серед всіх секторів економіки. Для порівняння: середня зарплата по країні становить майже 20 000 гривень, а в галузях, пов’язаних з IT, фінансами, правосуддям чи держуправлінням, і поготів за 30, 50, а то й понад 60 тисяч грн.
Наприклад, працівники сфери інформації та телекомунікацій отримують у середньому 67 222 грн. Люди, які займаються фінансовою чи страховою діяльністю мають майже 56 тисяч грн. У держуправлінні зафіксовано 33 896 грн. Навіть продавці та кур’єри мають вищу середню зарплату, ніж вчителі.
Тобто, якщо вірити цифрам, знання – зовсім ніяка не сила, а скоріше хобі. Як бачимо, освітяни стабільно перебувають у нижньому ціновому сегменті українського ринку праці, поступаючись хіба що працівникам бібліотек, музеїв і архівів, та й то лише на кількасот гривень.
Ситуація ще контрастніша, якщо подивитися на розриви в регіонах. У Києві середня зарплата перевищує 40 тис грн, а в Чернівецькій області становить лише 19 тис грн. На цьому тлі 16 тис грн для вчителя виглядають не просто скромно, а, навіть, образливо. І поки держава продовжує обіцяти «реформу оплати праці», освітяни тим часом можуть з легкістю наочно пояснити учням, що таке «диспропорція», просто показавши свою платіжку.
На практиці ж ситуація ще гірша: надбавки нестабільні, оклади лишаються мізерними, а навантаження – надмірне. У таких умовах навіть ті, хто щиро «горів» освітою, опиняються перед вибором: залишитися й виживати або змінити фах і почати нормально жити. Більше того, обіцяні законом гарантії на кшталт прив’язки до прожиткового мінімуму чи встановлених коефіцієнтів посадових окладів давно стали фікцією, яка існує лише на папері.
Ці реалії спонукали освітянську спільноту до чергового кроку — публічної петиції. Її автор Юліан Бек, кандидат юридичних наук і голова профспілки ЛНУ ім. Івана Франка закликає уряд вийти з режиму ігнорування й визнати очевидне: ситуація критична. У документі йдеться не про забаганки, а про базові речі: наблизити оклади педагогів до рівня, передбаченого законом, забезпечити стабільне фінансування освіти і, нарешті, повернути вчителям і викладачам елементарну повагу у вигляді гідної оплати. Бо поки освіта в державі залишається в статусі «залишкового» принципу, говорити про європейський розвиток все рівно, що будувати дім на піску: красиво лише до першого дощу.
Український вчитель постійно лавірує між завищеними очікуваннями суспільства, недофінансованими умовами праці й банальним бажанням вижити на зарплату, яка ледь дозволяє звести кінці з кінцями. А між тим, саме ці люди є основою того, яким буде наше завтра. І поки їхні доходи не відповідають рівню відповідальності, про якість освіти можна лише мріяти.
Реформи у майбутньому часі: МОН знову годує обіцянками освітян
Попри регулярні сигнали з освітянського середовища про критичну ситуацію з оплатою праці, чиновники МОН продовжують жити у світі обіцянок і «поступового» реформування. Ще у листопаді 2024 року міністр освіти і науки Оксен Лісовий заявив про намір запровадити доплати до зарплат вчителям. З січня 2025 року дійсно з’явилася щомісячна доплата, щоправда, символічна: 1000 гривень, яку з вересня обіцяють збільшити до 2000 грн. Ті самі дві тисячі гривень, які вже давно стали символом «турботи» про педагогів. 18 серпня міністр Оксен Лісовий запевнив: у 2026 році ця щомісячна надбавка збережеться. Та навіть більше, у співпраці з Міністерством фінансів ведеться робота над тим, щоб знайти можливості для підвищення зарплат.
Звучить обнадійливо, але знову обіцянки формуються у майбутньому часі. І поки чиновники планують, освітяни продовжують працювати як на моральному, так і фінансовому мінімумі. Попри обіцянки підвищити зарплату, Лісовий під час виступу у Верховній Раді прямо визнав, що в Держбюджеті наразі немає грошей на реалізацію 61 статті Закону «Про освіту», яка передбачає гідну оплату праці для педагогічних і науково-педагогічних працівників. Як бачимо, заяви міністра вкотре не збігаються з реальними діями.
Уряд декларує, що працює над «суттєвим підвищенням» зарплат, якщо знайде додаткові джерела фінансування. Втім саме в цьому і криється головне питання, як довго ще педагоги залежатимуть не від чіткої бюджетної політики, а від того, наскільки вдасться десь знайти гроші. У системі, де заробітна плата вчителя прив’язана не до закону, а до щорічних бюджетних компромісів, реформа виглядає як нескінченне очікування.
Тож маємо надбавку, але перспективи гідної зарплати залишаються примарними. І вчитель, як і раніше, продовжує бути заручником політичних обіцянок, а не партнером держави у формуванні майбутнього. І навіть з урахуванням надбавки, педагоги залишаються серед найменш оплачуваних працівників у публічному секторі.
Ще гірша ситуація склалася у тих, кого взагалі не торкнулися жодні зміни. Педагоги дитсадків, викладачі коледжів і профтехів залишилися за межами ініціативи. Вони фактично викреслені з поточної політики зарплатної підтримки, хоча навантаження у цих категорій не менше, а відповідальність не менш серйозна.
МОН зараз розробляє нову модель оплати праці, яка, за словами заступниці міністра Надії Кузьмичової, має враховувати не лише урочну зайнятість, але й інші функції вчителя такі, як підготовку до занять, комунікацію з батьками, участь у проєктах тощо. Тобто те, що давно мало б оплачуватись, але досі залишається «волонтерською» частиною педагогічної праці.
Сама ідея нової моделі звучить логічно, але проблема полягає в тому, що її впровадження відкладено щонайменше до 2027 року. Водночас міністерство визнає: для повноцінної реалізації навіть чинних законодавчих норм про гідну оплату праці в освіті потрібно близько 200 мільярдів гривень додатково, що є майже фантастикою в умовах, коли гуманітарна сфера залежить від зовнішньої фінансової підтримки, а не внутрішнього ресурсу.
Таким чином, освітяни знову залишаються у підвішеному стані: з новими обіцянками, але без реальних змін. І головне питання, як довго ще фундаментальна для країни професія буде фінансуватись за залишковим принципом, тоді як у публічних заявах її називають ключовою для розвитку України, так і лишається без відповіді.
Понад 24 тисячі гривень, згідно із законом, має становити мінімальна зарплата вчителя в Україні. Це приблизно три мінімальні зарплати, і така норма вже давно прописана в законодавстві. Проте, як пояснив голова парламентського комітету з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак, ця вимога щороку відкладається при ухваленні державного бюджету. Причина проста, але об’єктивна і виникає через те, що в умовах повномасштабної війни бюджет просто не витримує такого навантаження. Але від цього не легше тим, хто щодня тримає систему освіти на плечах і змушений жити на зарплату, яка далека не лише від «європейських стандартів», а й від елементарної фінансової стабільності. За словами Бабака, іншого шляху, окрім поступового підвищення зарплат, немає. Але поки це звучить радше як стратегічне бачення, а не реальний план дій.
Водночас, попри загальну фінансову скруту, деякі зміни таки заплановані. З 1 вересня 2025 року вдвічі зросте надбавка за роботу в несприятливих умовах, наприклад, у прифронтових районах або школах із кадровим дефіцитом. Це, безумовно, крок у правильному напрямку, але він не вирішує системної проблеми у відсутності стабільної, прогнозованої і справедливої моделі оплати праці вчителя. Поки ж норма про «три мінімальні» залишається на папері, освітяни продовжують працювати на фінансовій і професійній межі.
Європейський стандарт: яку зарплату отримують вчителі за кордоном
В той час як українські вчителі з року в рік чують «немає грошей у бюджеті», в інших країнах ця професія вже давно перестала асоціюватися з бідністю та самопожертвою. У багатьох європейських державах до педагога не ставляться як до «ентузіаста на виживанні», а як до повноцінного спеціаліста із гідною оплатою і повагою від суспільства.
У Німеччині, наприклад, зарплата вчителя початкової школи стартує від 3 500 євро, а з досвідом може сягати понад 5 000 євро на місяць. І це не якісь надбавки чи разові премії, а базова ставка, гарантована державою.
У Фінляндії, яку часто ставлять за приклад успішної освітньої моделі, зарплата вчителя варіюється в межах 3 000–4 000 євро, залежно від стажу, освіти й кваліфікації. Але головне, там ніхто не ставить під сумнів, що вчитель має заробляти не менше, ніж інші фахівці з вищою освітою.
Навіть у Польщі, яка ще нещодавно теж стикалась із проблемою низьких зарплат, за останні роки уряд пішов на серйозні поступки. У 2024 році оклад польських вчителів підняли на 30%, і зараз педагог початкової школи може розраховувати на близько 5 000 злотих (понад 40 000 грн) чистими на руки.
У Франції, Іспанії, Чехії, Естонії звісно є свої нюанси, але їх об’єднує те, що в цих країнах держава гарантує, що людина, яка формує наступне покоління громадян, не буде змушена обирати між рахунками за комуналку і продуктами в супермаркеті. Адже країни, де вчитель почувається впевнено, зазвичай мають і сильну економіку, і зріле суспільство.
Арифметика освітньої нерівності
В Україні ж досі звучить риторика «немає коштів», в той час, як у високих кабінетах панує зовсім інша арифметика. Там, немов за помахом чарівної палички, щороку в держбюджеті раптом знаходяться чималі кошти на надбавки, премії, всілякі «стимулювання» до вже й так фантастично солідних зарплат чиновників.
Не дивно, що міністр освіти Оксен Лісовий, маючи офіційний посадовий оклад у розмірі понад 95 тисяч гривень, навряд чи розуміє, яка саме зарплата має бути гідною для вчителя. Як говорять у народі, ситий голодному не товариш. Коли твоя зарплата за місяць більша, ніж чийсь річний дохід, складно відчути, що таке вчительська буденність, коли кожна гривня на рахунку, а щоденна робота має вигляд марафону між уроками, зошитами, батьківськими чатами і зламаним принтером, на ремонт якого ще й сам мусиш скидатися. Адже вчитель не тільки викладає, а ще й виступає постачальником канцелярії, поліграфістом, дизайнером дидактики, а іноді й тіньовим бухгалтером, який із власної кишені фінансує те, що мала б забезпечити держава.
У приватній бесіді вчителі зізнаються, що витрачають власні гроші на підготовку навчальних матеріалів, заправку картриджів та інші потреби школи. І мова йде про десятки, а то й сотні різноманітних дидактичних розробок щороку, в середньому понад 30 на одного педагога. Це ті самі матеріали, які допомагають учням краще засвоювати знання, роблять уроки цікавішими, а навчання ефективнішим. Їхня користь не підлягає сумніву, але є одне «але»: забезпечення всім необхідним чомусь переклали на плечі вчителів, для яких купівля паперу, фарби до принтера чи послуг друку вже давно стали ще одним рядком у щомісячному бюджеті.
Так, у теорії школа має забезпечувати матеріально-технічну базу, і у новій українській школі з’явилися принтери й ресурси для вільного користування. А тепер трохи правди: більшість вчителів поповнюють цю базу або власним коштом, або за домовленістю з батьками. Здавалося б, добре, що існують онлайн-платформи, де можна завантажити дидактичні матеріали безкоштовно. Наприклад, та ж «Всеосвіта». Але не забуваємо, що їх ще треба надрукувати.
Багато вчителів змушені звертатися до батьків із проханням роздрукувати матеріали, і добре, якщо ті йдуть назустріч. Але проблема залишається:вчитель змушений просити, в той час, коли це базова потреба для виконання його професійних обов’язків. Держава роками реформує освіту, але забуває про те, що принтер, виділений для класу, не сам собою заправляється фарбою.
У результаті маємо типову українську картину: вчитель, який має надихати, розвивати і вести за собою, щодня змушений обирати між якісною підготовкою і фінансовим виживанням. І питання вже навіть не в тому, чи мають педагоги високу зарплату, а чому вони мають платити за свою роботу?
А поки що маємо сумну ситуацію, коли освітянин змушений пояснювати, чому він заслуговує на гідну оплату, а чиновники навіть не намагаються почути його голос. Адже там, у теплому офісі з шістьма надбавками, погано чути, що коїться в класах.
Сьогодні ми вже пожинаємо плоди недооцінки освітянської праці: відтік молодих фахівців, хронічний кадровий голод, падіння мотивації та якості навчання. Але якщо ситуація залишиться без змін, наслідки будуть набагато серйознішими. Бо мова йде вже не про незручності, а про загрозу освітній системі як такій.
Коли зарплата вчителя прирівнюється до рівня виживання, а не розвитку, освіта перетворюється з інструменту майбутнього на жертву теперішнього. Молодь не піде в професію, яка не гарантує ані стабільності, ані поваги. Університети готуватимуть менше кадрів, а школи зовсім залишатимуться без фахівців. І якщо сьогодні ще можна говорити про «реформу», то за кілька років доведеться вести мову вже про «відновлення з нуля», от тільки відновлювати ні з ким буде.
Гідна оплата праці не має бути представлена, як якась поблажка, розкіш, чи політичний бонус. Це мінімум, без якого неможливо зберегти систему. Чим раніше це буде усвідомлено на рівні державної політики, то більше шансів ми матимемо не лише на збереження професії вчителя, а й на те, що майбутнє країни взагалі буде кому будувати.
Якщо держава економить на вчителях і науці, то вона фактично інвестує у власну відсталість, у безправне покоління, яке стане тягарем, а не рушієм розвитку. Відмова фінансувати освіту — це політичне самогубство: у майбутньому доведеться витрачати в рази більше на поліцію, суди й в’язниці, бо там, де занепадає школа, завжди процвітає злочинність і корупція.
