В Україні захист дисертацій давно перетворився на добре налагоджений конвеєр, де науковий ступінь став не результатом роками проведених досліджень та творчих пошуків, а атрибутом, потрібним для «статусу». Захищаються всі, хто має гроші й зв’язки — політики й топчиновники, судді та правоохоронці, банкіри й військові генерали, медійні особи і навіть зірки спорту. Захист кандидатських і докторських дисертацій став не винятком, а системною практикою, яка триває роками та лише набирає обертів. Йдеться не просто про «моду» серед людей, зайнятих на посадах, де сам факт наукової діяльності викликає обґрунтовані сумніви. Проблема набагато глибша й небезпечніша: це питання до Міністерства освіти і науки, навчальних закладів, вчених рад, наукових керівників та опонентів, які роками закривають очі на очевидні фальсифікації, фабрикацію результатів і плагіат. Справжня наука відступила на другий план, поступившись місцем формальному «штампуванню» наукових ступенів для амбітних «докторів філософії» чи «докторів наук». Мова йде про девальвацію самої науки, втрату довіри до українських вишів і наукових інституцій як таких.
Захист дисертації Олександром Усиком
Нещодавній захист дисертації відомим боксером, абсолютним чемпіоном світу Олександром Усиком у Харківському національному університеті внутрішніх справ (ХНУВС) і присудження йому наукового ступеня доктора філософії в галузі «право», викликали гучний суспільний резонанс та гостру критику серед науковців і громадськості. Вчена рада закладу ухвалила рішення одноголосно, визнавши успішною дисертаційну роботу Усика на тему «Адміністративно-правове забезпечення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту».
Попри офіційне рішення спецради, реакція наукового середовища і суспільства виявилася вкрай негативною. У соцмережах з’явилося безліч обурених коментарів та звинувачень у повній імітації наукового процесу, профанації науки й академічної доброчесності. Критики зазначають, що справа навіть не в особистості Усика чи його досягненнях у спорті й допомозі армії, а в тому, що сама процедура захисту перетворилася на фарс.
Особливу увагу привернула поведінка Усика під час захисту. Грубі помилки в українській мові, з якими спортсмен читав заготовлений текст з аркуша, стали предметом гострої критики. Усик плутав слова, пропускав склади, перекручував терміни. Зокрема, слово «інтенсифікувати» він спромігся вимовити лише з третьої спроби. Усик демонстрував рівень володіння мовою та матеріалом, який не дозволяє вважати його автором серйозної наукової праці. Примітно, що під новиною про захист на офіційній сторінці ХНУВС у Facebook було відключено коментарі. Але навіть це не вберегло від хвилі сарказму — під дописом зібралося понад 3,2 тисячі смайликів зі сміхом.
Не менш показовим стало й те, хто виступав опонентом Усика. Ним став заслужений тренер України з кікбоксингу ВТКА Олександр Моргунов. Водночас жодних зауважень чи запитань від членів вченої ради під час захисту не пролунало. Крім того, багато критики отримав і науковий керівник Олександра Усика – професор Олександр Музичук. Так, наприклад, ЗМІ поширили допис доцента Сумського державного університету Олега Смірнова з цього приводу:
«Щодо наукового керівника дисертації боксера Усика. Це дуже яскрава особистість. Музичук Олександр Миколайович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України. Науковий керівник 15 дисертацій з плагіатом. Опонент 23 дисертацій з плагіатом».
Олег Смірнов також на своїй сторінці у Facebook відкрито заявив про фальсифікації в дисертації Усика. Він стверджує, що в роботі містяться посилання на невідомі джерела, на які неможливо знайти підтвердження. В якості прикладу він наводить тезу з розділу «Наукова новизна отриманих результатів», де йдеться: «Вперше здійснено класифікацію міжнародних нормативно-правових актів». За словами Смірнова, ця робота є типовим «цитатником» з суцільною підбіркою загальних фраз і плагіату.
Крім того, координаторка антиплагіатної ініціативи «Дисергейт» Світлана Вовк заявила, що вчена рада фактично взяла участь у імітації атестаційного процесу та визнала боксеру ступінь, який він не має права отримати. Вона закликала Національне агентство з забезпечення якості вищої освіти переглянути рішення ХНУВС та скасувати присудження ступеня на підставі порушення принципів академічної доброчесності та факту академічного обману.
«Пане Усик, навіщо імітувати захист дисертації? Навіщо вам потрібно знецінювати українську науку таким вчинком? Ви хочете отримати доплату за фейковий ступінь і долучитися до фейкових науковців, які грабують бюджет України? Враховуючи вашу зайнятість та розклад тренувань і поєдинків, очевидно, що ви не мали часу для того, щоб проводити дослідження, писати статті та дисертацію, брати участь у конференціях», — заявила Вовк.
Вона наголосила, що чемпіон, якщо він гідний своїх перемог, має відмовитися від фейкового диплома та вибачитися перед суспільством. А його науковий керівник та члени спецради повинні бути відсторонені від наукової діяльності.
Різко висловилася з привозу скандального захисту дисертації і в.о. президента Київського авіаційного інституту Ксенія Семенова, яка порівняла ситуацію з отриманням боксерських нагород за участь в боях інших спортсменів:
«Цікаво, що би Усик сказав, якби можна було отримати чемпіонський пояс не тренуючись, не перемагаючи суперника на ринзі — це зробить за тебе інший боксер, бо ти не маєш на це часу об’єктивно. А потім вже ти виступаєш на пресконференції і вже там тобі заслужено дають чемпіонський пояс. При тому самі судді, які на рингу бачили зовсім іншу людину, спокійно пояс віддають тобі. Це ж те саме, ні?».
Колишній український тенісист, чинний військовослужбовець ЗСУ Сергій Стаховський також відреагував на скандал, закликавши оприлюднити склад вченої ради, яка ухвалила рішення про присудження Усику наукового ступеня.
«Що там у професури? Ніде не муляє? Якщо хтось знає склад вченої ради – оголосіть, будь ласка, цих зірок на всю Україну», — написав Стаховський у соцмережах.
Колишній радник міністра молоді та спорту України Павло Булгак теж не стримався у висловлюваннях:
«Якщо Усик доктор філософії в галузі права, тоді я майстер-джедай. При всій повазі до легендарних спортивних досягнень Олександра, його патріотизму та допомоги ЗСУ. Подивіться захист дисертації. Це просто ганебно. Здобувач навіть з листочка читає з граматичними та логічними! помилками, притаманними учням молодшої школи. Пропускає цілі склади в словах або міняє їх місцями. Вибачте, він не може навіть вимовити слово «дисертація», каже «дисертачія», замість «теоретичних» каже «тереотичних». І там багато такого. Ну має ж бути, нарешті, якась повага до науки і наукових ступенів в Україні – до рівня інтелекту та української мови, якими повинен володіти справжній кандидат наук».
Отже, захист Усика став яскравою ілюстрацією того, як глибоко в Україні укорінилася практика конвеєрного присудження наукових ступенів. При цьому питання до наукових керівників, спецрад і системи атестації залишаються без відповіді. Цей скандал став ще одним доказом того, як легко сьогодні можна отримати науковий диплом, знецінюючи працю тих, хто дійсно займається наукою.
Фейкова наука як системний бізнес
Фейкова наука в Україні давно стала системним бізнесом з розгалуженою мережею посередників, домовленостей і чітко вибудуваною схемою заробітку. Йдеться не про молодих науковців чи справжніх дослідників, які роками працюють над темою і захищають результат своєї праці. В Україні є чимало справжніх науковців й не всі кандидати та доктори наук мають стосунок до такого бізнесу. Серед них є дійсно талановиті дослідники та авторитетні наукові діячі й ті, хто завдяки своїм принципам і моральним переконанням здатні чесно та неупереджено оцінювати дисертаційні роботи. Йдеться про продаж наукових ступенів під замовлення тим, хто взагалі не має жодного стосунку до науки, але мають амбіції та купу грошей.
Схема працює так: ректор навчального закладу домовляється з «потрібними та авторитетними» людьми, які хочуть захиститися. Звичайно, не за «спасибі». Домовленість включає «пакет послуг» — повний супровід, написання «наукової» роботи, статей, організацію захисту й видачу диплома. Ректори спускають завдання вниз — кафедрам, науковим відділам і так званим «літературним рабам» — аспірантам, викладачам, які десятками штампують ці «дисертації», статті у фахових виданнях, забезпечують «наукову новизну» та інші формальні вимоги.
Далі в гру вступає голова вченої ради. Він оформлює все необхідне, підбирає зручних опонентів, домовляється з членами вченої ради про позитивне таємне голосування. Під час захисту відбувається типовий спектакль. Члени вченої ради заздалегідь отримують текст виступу здобувача та навіть свої запитання до нього. Сам здобувач читає з аркуша текст своєї доповіді на заздалегідь написані відповіді на запитання. Часто він навіть не розуміє того, що читає, інколи навіть не може правильно вимовити слова з теми своєї «дисертації». Але всіх це влаштовує. Бо головне — провести процедуру і забезпечити позитивне, одноголосне рішення. Завершенням «захисту» є оголошення результатів, «душевні» оплески та урочисте вручення диплома новоспеченому «доктору наук» чи «доктору філософії».
Це ціла індустрія у вищих навчальних закладах. Є спеціальні кафедри, які займаються виключно цим «бізнесом». Там працюють кандидати наук, аспіранти, на яких спускають конкретні завдання — писати чергову «наукову роботу» під замовлення. Крім того, в Україні відкрито діють десятки фірм з послугами «дисертація під ключ», які мають цілий штат і клієнтів. При цьому замовити дисертацію можна напряму або через фірму-посередника. Ціна питання залежить лише від рівня університету та прізвища на дипломі. Ціни формуються від «престижності» закладу. Дорожче за все — Київський університет імені Шевченка чи Харківська академія імені Ярослава Мудрого. Найдешевші — провінційні виші.
Станом на 2025 рік середня вартість кандидатської дисертації стандартного рівня коливається в межах 90 000 – 140 000 гривень. І це доволі скромна сума, є набагато вище. Водночас окремо потрібно платити за організацію захисту, роботу вченої ради, опонентів та цілий перелік супутніх «послуг». Навіть ті, хто пише і захищає дисертацію чесно, не можуть оминути ці витрати. До обов’язкових витрат відносяться:
– друк двох примірників дисертації та прошивка їх у тверду палітурку;
– перевірка роботи на антиплагіат;
– редактура, друк авторефератів та їх розсилка по університетах і наукових закладах.
Але на цьому фінансові побори не закінчуються. Є ще список так званих «необов’язкових витрат», без яких обійтися практично неможливо:
– подяка рецензентам (зазвичай три особи), кожному — від 50 до 200 доларів;
– подяка опонентам — для кандидата наук орієнтовно 300 доларів, для доктора — від 500 до 1000 доларів, залежно від його «апетиту». При цьому сам здобувач з науковим керівником пише за опонента його відгук;
– подяка науковому керівнику — від кількох сотень до кількох тисяч доларів, як пощастить;
– подяка голові вченої ради та вченому секретарю — в середньому 300 доларів голові й 200 доларів секретарю за допуск роботи до захисту.
Окремий пункт витрат — святковий банкет після захисту. Без застілля з дорогим алкоголем і стравами не обходиться жоден «успішний» захист. Вартість таких святкувань може досягати десятків тисяч гривень. Крім того, ще необхідно подарувати пакет з найкращими продуктами тим опонентам та членам вченої ради, які приїхали з інших міст, а також сплатити за їх дорогу та розміщення в готелі.
У підсумку виходить, що вся система вчених рад перетворилася на фікцію. Всі — від голови ради до останнього опонента — удають, що будь-яка нісенітниця є «наукою». Всі бачать, що здобувач не розуміє теми, всі бачать рівень підготовки, бачать і плагіат, але… рішення буде тільки одне — «одноголосно присудити науковий ступінь». Бо головне — заплатили. Так і «штампуються» новоспечені доктори філософії і доктори наук — політики, судді, прокурори, спортсмени, які не вміють ні писати, ні думати, ні вимовити слово «дисертація», але з дипломом, купленим за великі гроші.
Боротися з цією системою практично неможливо. Це налагоджений роками механізм, де кожен знає своє місце й свою ціну. Всі беруть участь у цьому процесі — ректори, голови вчених рад, наукові керівники, рецензенти, опоненти та прості виконавці-співробітники кафедр. Поскаржитися на цю систему фактично нікому, а спроба відкрито виступити проти може закінчитися тим, що людину просто «зламають» морально або звільнять. Особливо важко протестувати там, де захистити дисертацію можна лише в обмеженій кількості вчених рад — наприклад, у спеціалізованих галузях. Вибору немає: або грати за правилами системи, або не отримати науковий ступінь взагалі.
Проблема плагіату в «наукових дослідженнях»
Проблема плагіату в українських дисертаціях давно вийшла за межі окремих гучних скандалів і перетворилася на системне явище, яке підриває довіру до всієї наукової спільноти й освіти загалом. За офіційними даними, з 1993 по 2020 рік в Україні захистили близько 200 тисяч дисертацій — це понад 22 тисячі докторів наук і 156 тисяч кандидатів. Тобто, щороку в середньому по дві тисячі нових науковців поповнювали лави «еліти знань». Але скільки з цих робіт мають справжню наукову цінність — підрахувати вже неможливо. Останні роки лише підтверджують, що кількість давно не означає якість. Міністерство освіти і науки повідомляє: у 2024 році видано 415 дипломів докторів наук і 341 диплом кандидата наук. За даними Вищої атестаційної комісії України, зі 100 тисяч українських докторів і кандидатів наук лише 20 тисяч реально працюють в науці. Решта отримали дипломи й на цьому завершили свою «наукову кар’єру». Але головне питання — хто ці люди, і що стоїть за їхніми «науковими здобутками»?
Станом на 5 березня 2025 року у Верховній Раді України 38 народних депутатів мають ступінь доктора наук, ще 80 — кандидата наук. І поки депутати з трибун розповідають про реформи та нову країну, активісти, журналісти й експерти з академічної доброчесності регулярно знаходять у їхніх дисертаціях звичайнісінький плагіат — копійовані шматки чужих текстів, результати досліджень, які не мають жодного стосунку до «автора». Слід зазначити, що така ситуація не лише серед парламентарів.
Ще більше обурює те, що в плагіаті неодноразово викривали саме тих, хто мав би стояти на сторожі науки й академічної доброчесності. Очільники міністерства освіти і науки, чиновники профільних відомств — ті, хто має власним прикладом демонструвати стандарт чистоти наукової роботи. Показовим став приклад чинного міністра освіти і науки Оксена Лісового. В інтерв’ю Суспільному він сам визнав, що свого часу захистив кандидатську роботу лише формально — не через бажання робити наукову кар’єру. Коли після його призначення на посаду міністра в мережі з’явилися звинувачення у плагіаті, він публічно заявив про намір відмовитися від наукового ступеня. Це стало чи не першим подібним випадком в Україні, коли високопосадовець відмовився від наукового ступеня, але не тому, що вчинив чесно, а тому, що його викрили і пішов суспільний резонанс.
Крім того, у лютому 2024 року Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти офіційно підтвердило наявність плагіату в докторській дисертації ексміністра освіти Сергія Шкарлета. Звіт Комітету з питань етики виявив масові запозичення без посилань на першоджерела. Скандал вийшов у публічну площину, але ніяких реальних наслідків, окрім гучних заголовків, так і не настало.
І це далеко не поодинокі випадки. Подібні історії є постійною реальністю української науки, де академічна доброчесність стала поняттям умовним. Плагіат у дисертаціях — це не виняток, а практика, яка давно вбудована в систему. Історії про те, як десятки сторінок списуються з чужих робіт, не викликають вже й подиву. Це й не дивно, адже більшість дисертацій взагалі не проходять незалежної перевірки. Парадокс складається в тому, що під ударом опиняється не лише репутація окремих політиків чи чиновників. Страждає сама українська наука як інституція. Ступінь кандидата чи доктора наук давно перестала бути показником знань чи рівня інтелекту, це куплений статус також, як купують нагороди, звання, посади тощо.
Академічна доброчесність в Україні сьогодні не є нормою, і поки ситуація не зміниться, дипломи й наукові ступені українських університетів надалі сприйматимуться як порожній папірець, куплений за гроші. А українська наука залишатиметься в глибокій кризі — не через відсутність талановитих людей, а через панування фейкової науки, яку створюють не в наукових лабораторіях, а в бухгалтеріях та сейфах чиновників. Ось і виходить – фальшиві науковці плодяться, обіймають керівні посади, формують політику держави, в тому числі – сфери науки і освіти, а справжні науковці так і залишаються безславно сидіти роками на низових посадах, отримуючи скромну зарплату. Українська наука при цьому остаточно втрачає обличчя. І це — вже навіть не ганьба. Це — катастрофа.
