Навчання дітей під землею: замість нових ліцеїв в Україні збудували понад 200 підземних шкіл

Війна давно змінила уявлення про шкільний простір в Україні: у прифронтових і небезпечних регіонах діти понад чотири роки змушені вчитися під землею, бо лише так можна поєднати очне навчання з  безпекою. Те, що мало би бути тимчасовим винятком, перетворилося на окрему частину освітньої системи, де уроки проходять у спеціально облаштованих укриттях і підземних школах. Замість нових ліцеїв в Україні вже збудували понад 200 підземних шкіл, оскільки війна змусила державу змінити пріоритети в освіті.

Про що йдеться у заяві міністра освіти і науки

Під час розмови про нову архітектуру освіти міністр освіти і науки Оксен Лісовий визнав факт, який в мирний час важко було б навіть уявити: держава вкладає величезні кошти не в мережу нових ліцеїв, не в розширення лабораторій і не в оновлення старшої школи в тому вигляді, як це планувалося до великої війни, а в підземні школи, без яких у частині регіонів навчання в живому форматі просто неможливе. За його словами, в Україні вже збудували понад двісті таких об’єктів, ще шістдесят п’ять мають з’явитися протягом року, а середня вартість однієї підземної школи становить близько 150 мільйонів гривень.

За цими цифрами стоїть дуже жорстка логіка воєнного часу, за якої освітня політика починається не з дискусії про профілі, стандарти чи архітектуру кампусів, а з елементарного питання, чи може дитина дійти до школи, сісти за парту й завершити урок без повітряної тривоги, обстрілу або ризику для життя. Тому міністр і говорить про вимушену зміну пріоритетів: гроші, які в іншій реальності пішли б на створення повноцінних сучасних ліцеїв, тепер витрачають на бетон, захисні конструкції, вентиляцію, автономне живлення, запасні виходи та приміщення, придатні для тривалого перебування дітей під землею.

Чому підземна школа стала частиною освітньої системи

Проблема полягає в тому, що для значної частини українських школярів дистанційне навчання вже давно перестало бути тимчасовим рішенням і перетворилося на затяжний режим існування, який виснажує дітей, розриває звичну шкільну соціальність і поступово погіршує якість освіти. Там, де повітряні тривоги лунають регулярно, а загроза ударів залишається постійною, звичайна школа без надійного укриття не здатна працювати стабільно, тому повернення дітей у класи без захищеного простору означало б або постійне переривання уроків, або прямий ризик, який жодна відповідальна адміністрація не візьме на себе.

З цієї причини підземна школа стала частиною освітньої інфраструктури, яка виникла через необхідність уберегти дітей у середовищі, де звичайна школа часто виявляється надто вразливою.

Найгостріший зміст заяви міністра полягає в тому, що війна змусила державу поставити на паузу частину стратегічних задумів, пов’язаних із реформою старшої школи, і перекинути ресурси туди, де треба спершу не модернізувати, а рятувати. У мирній ситуації десятки мільярдів гривень могли б працювати на іншу мету: на створення сильних академічних ліцеїв, на сучасні кабінети природничих наук, на майстерні, гуртожитки, транспортну доступність, нову шкільну мережу та якісні умови для профільного навчання. В умовах війни ті самі гроші змушені виконувати набагато жорсткішу функцію — забезпечувати можливість навчатися хоча б у захищеному просторі.

Слова Лісового про те, що одна підземна школа коштує в середньому 150 мільйонів гривень, звучать як пояснення ціни безпеки, яку освіта змушена платити щодня. Ідеться не про вибір між “добрим” і “кращим” варіантом, а про вибір між школою під землею та відсутністю очного навчання взагалі. У цьому сенсі підземні школи не можна розглядати як повноцінну заміну модернізації освіти, адже вони не закривають усіх потреб системи, але саме вони дають дітям шанс повернутися з тривалої ізоляції в простір живого уроку, де присутній учитель, є клас, дисципліна навчального дня і бодай частково відновлюється нормальний ритм дитинства.

Як виглядає підземне навчання на практиці

Підземні школи мають іншу логіку проєктування, ніж звичайні будівлі, оскільки тут важливі не фасад, спортивне подвір’я чи відкрита рекреація, а витривалість конструкції, можливість довго перебувати всередині, якісне повітря, освітлення, санітарні умови, безпечні входи й виходи та стабільна організація процесу.

Для дитини цей простір залишається компромісом, а не повноцінною нормою, тому що навчальний день у підземній школі завжди несе на собі відбиток війни. Замість природного світла — штучне освітлення, замість широких коридорів і шкільного подвір’я — обмежений простір, замість відчуття звичайного життя — постійне нагадування про небезпеку, заради якої й довелося спускати школу під землю. Проте навіть у такому вигляді очне або змішане навчання дає дітям те, чого не здатен повною мірою дати жоден екран: реальну присутність інших людей, живий контакт із учителем, відчуття класу як спільноти й повернення до структури дня, без якої дитяча психіка в умовах затяжної війни зазнає додаткового тиску.

У заяві міністра окремо прозвучала цифра 150–180 тисяч дітей, яких переводять на змішане навчання, і вона є важливою не сама по собі, а через той зміст, який за нею стоїть. Тривале дистанційне навчання, особливо в умовах постійного стресу, нестабільного зв’язку, вимушених переїздів, втрати звичних контактів і страху, пов’язаного з війною, руйнує не лише навчальну дисципліну, а й звичайні механізми дитячого розвитку, які пов’язані з живою взаємодією, ритмом колективу, соціальними зв’язками та відчуттям належності до шкільного середовища.

Освітня реформа, яка мала б асоціюватися з відкритістю, новими можливостями, профільним вибором і сучасною інфраструктурою, в українських умовах змушена проходити крізь воєнну реальність, де найнеобхіднішими об’єктами стають не ті, що розширюють горизонти, а ті, що дають елементарний захист. У цьому і полягає головний парадокс: держава продовжує говорити про нову архітектуру освіти, але ця архітектура набуває підземного виміру, бо без нього будь-які програми оновлення залишилися б красивими документами без шансу на втілення в небезпечних регіонах.

Водночас сама поява понад двохсот підземних шкіл свідчить про те, що система освіти не відмовилася від спроби повернути дітей у живе навчання, навіть якщо для цього доводиться будувати простори, які в нормальних умовах жодна країна не вважала б бажаним зразком шкільного середовища. Це не історія про комфорт і не історія про освітній прорив у звичному значенні слова, а історія про пристосування системи до війни, яка змінила саме уявлення про те, з чого починається школа.