Не каста, а частина суспільства: чому концепція “Громадянина в уніформі” може змінити повоєнну Україну

Після завершення великої війни Україна постане перед викликами, аналогів яким сучасна Європа практично не знає.

Мільйони людей матимуть безпосередній досвід війни. Сотні тисяч залишаться у війську. Сотні тисяч повернуться до цивільного життя. Десятки тисяч посядуть державні посади, працюватимуть у місцевому самоврядуванні, бізнесі, освіті, медіа, правоохоронній системі.

Фактично вперше в новітній історії військовий досвід стане одним із визначальних факторів формування української політичної нації.

Саме тому сьогодні варто говорити не лише про реформу армії, а про модель взаємодії між армією і суспільством.

Саме тут концепція “Bürger in Uniform” може виявитися значно ціннішою, ніж здається на перший погляд.

Вона пропонує не спосіб організації війська, а спосіб організації демократії в державі, яка має сильну армію.

Не допустити появи окремої військової касти

Парадоксально, але одна з головних небезпек для держави після великої війни виникає саме тоді, коли суспільство починає надмірно ідеалізувати військових. Повага до захисників є природною.

Проте історія багатьох країн показує, що між повагою та відокремленням іноді проходить дуже тонка межа.

Коли військових починають сприймати як особливу категорію громадян із власними політичними інтересами, окремими моральними правилами та винятковим правом визначати, що є патріотизмом, демократія поступово втрачає рівновагу.

Саме цього після Другої світової війни прагнули уникнути творці Бундесверу.

Вольф Ґраф фон Баудіссін наполягав: солдат не повинен існувати окремо від суспільства. Він залишається його частиною навіть тоді, коли отримує зброю і право застосовувати силу від імені держави.

На офіційному сайті Міністерства оборони Німеччини наголошується, що військовослужбовець одночасно є членом Збройних сил і повноправним членом суспільства. Для нього, як і для кожного громадянина, найвищою системою цінностей залишається Основний Закон Німеччини. Саме тому завдання солдата полягає не лише в захисті території держави, а й у захисті людської гідності, свободи, права та демократичного конституційного ладу. Бундесвер не визнає безумовного послуху: якщо наказ суперечить закону або людській гідності, останньою інстанцією залишається особиста відповідальність і совість військовослужбовця.

Для України ця ідея може виявитися навіть ще більш актуальною.

Після війни надзвичайно важливо буде уникнути поділу країни на «тих, хто воював», і «тих, хто не воював».

Подібний розкол неминуче породжуватиме взаємні образи, політичні маніпуляції та боротьбу за моральну монополію.

Концепція «Громадянина в уніформі» фактично пропонує іншу відповідь. Військовий має особливий досвід, але не особливий політичний статус.

Україні потрібна не демілітаризація, а демократизація військової культури

Іноді цю концепцію помилково сприймають як спробу зробити армію менш дисциплінованою.

Насправді відбувається протилежне. Баудіссін ніколи не ставив під сумнів необхідність дисципліни. Він поставив під сумнів іншу річ. Чи достатньо дисципліни для сучасної армії? Його відповідь була негативною.

Сучасний військовий повинен не лише виконувати наказ.

Він має розуміти, заради чого існує його служба.

Саме тому система “Innere Führung” (“Внутрішнього лідерства”) поєднала військову підготовку з політичною освітою, історією, міжнародним гуманітарним правом, етикою, вивченням Конституції та принципів демократії.

Не для того, щоб солдати займалися політикою. А для того, щоб вони усвідомлювали межі застосування сили.

Показово, що в інтерв’ю для “Tagesschau” соціологиня Аня Зайфферт, яка досліджувала зміни світогляду німецьких військових після повернення з Балкан, наголошувала: найбільша небезпека виникає тоді, коли солдат перестає ставити питання про сенс служби і починає сприймати її лише як професію. У такому випадку концепція «Громадянина в уніформі» фактично перестає працювати.

Для України цей висновок також має значення. Після років великої війни саме усвідомлення того, що армія захищає не державний апарат, а громадян, права і Конституцію, може стати одним із фундаментів довіри до військової інституції.

Які елементи цієї моделі Україна могла б запровадити. Навряд чи Україні варто буквально копіювати німецьку систему.

Обставини надто різні. Німеччина створювала армію після повної поразки і під контролем союзників.

Україна реформуватиме армію, яка стала однією з найбоєздатніших у світі та продовжує залишатися головним гарантом існування держави.

Проте окремі інституційні рішення могли б бути надзвичайно корисними.

Передусім це стосується розвитку військової освіти. Йдеться не тільки про професійну підготовку, а й про системне вивчення міжнародного гуманітарного права, демократичної моделі цивільного контролю, історії воєн, прав людини та етики застосування сили

Другим важливим елементом міг би стати незалежний парламентський уповноважений із прав військовослужбовців – аналог німецького “Wehrbeauftragter”. У Німеччині він працює як парламентський інститут контролю за дотриманням прав військових і водночас є додатковим каналом зворотного зв’язку між армією та суспільством.

Третім напрямом могла б стати інституційна підготовка до повернення ветеранів. Не лише через соціальні виплати чи медичну реабілітацію, а через створення умов, за яких військовий не почуватиметься людиною, яка залишає одне життя й потрапляє в зовсім інше.

Чи може ця концепція стати основою нової політичної сили?

Під час обговорення цієї теми закономірно виникає ще одне питання.

Якщо концепція «Громадянина в уніформі» є настільки широкою, чи здатна вона стати основою нової політичної партії? Теоретично — так.

Але лише за умови, що така партія представлятиме не військових як окрему соціальну групу, а ідею відповідального громадянства.

Інакше виникає парадокс. Партія, яка претендує на представництво саме «людей у формі», фактично руйнує основний принцип Баудіссіна, відповідно до якого військовий не є представником окремої політичної корпорації. Саме тому назви на кшталт «Людина в погонах» чи навіть «Людина у пікселі» навряд чи повністю передають зміст німецької концепції, адже вони концентрують увагу на формі. Тоді як у центрі має залишатися громадянин.

Можливо, тому для наших реалій природніше звучали б назви, які наголошують на спільній відповідальності за державу: «Служіння», «Громадянський союз», «Відповідальні», «Служу Україні», «Українська варта» тощо.

В Україні вже існують передумови для такої моделі

Було б помилкою вважати, що концепція «Громадянина в уніформі» для України означає почати все з чистого аркуша.

Насправді окремі її елементи вже оприявнилися під час повномасштабної війни.

Насамперед ідеться про Сили територіальної оборони. Їхня поява фактично продемонструвала, що сучасна оборона держави вже не обмежується професійною армією. Інженери, лікарі, викладачі, підприємці, айті-фахівці, журналісти, фермери, представники місцевого самоврядування – люди найрізноманітніших професій стали частиною оборони країни, не втрачаючи своєї громадянської ідентичності.

У цьому сенсі український досвід виявився несподівано близьким до того, що Вольф Ґраф фон Баудіссін свого часу назвав «громадянином в уніформі». Не військовий, який тимчасово стає громадянином.

А громадянин, який у разі потреби бере до рук зброю для захисту власної держави.

Саме на цьому принципі значною мірою побудована і система національного спротиву, закріплена Законом України «Про основи національного спротиву». Закон передбачає не лише функціонування Сил територіальної оборони, а й залучення громадян до добровольчих формувань територіальних громад, розвиток руху опору та підготовку населення до захисту країни. Фактично йдеться про модель, у якій оборона перестає бути винятково справою професійних військових і стає спільною відповідальністю держави та суспільства.

Саме тому після війни одним із головних викликів стане не створення нової системи, а її подальший розвиток. Територіальна оборона, резерв, добровольчі формування, ветеранська політика, військова освіта й демократичний цивільний контроль мають перестати існувати як окремі напрями державної політики. Вони можуть стати елементами єдиної моделі взаємодії суспільства і війська, де військова служба сприймається не як відокремлена професія, а як одна з форм громадянського служіння.

Повоєнна Україна потребуватиме не лише реабілітації ветеранів, а й нового місця для них у суспільстві

Зазвичай, коли говорять про ветеранів, увага концентрується на психологічній допомозі, працевлаштуванні, житлі чи соціальних гарантіях.

Усе це безумовно необхідно. Проте концепція “Bürger in Uniform” пропонує подивитися на проблему значно ширше.

Адже йдеться не лише про адаптацію ветерана до мирного життя, йдеться про адаптацію самого суспільства до великої кількості людей, які повернуться з війни.

Німецька модель виходить із того, що військова служба не відокремлює людину від демократичної спільноти, а навпаки – поглиблює її відповідальність перед суспільством. Саме тому після завершення служби військовий не повертається до цивільного життя як людина «з іншого світу». Він просто продовжує виконувати ту саму громадянську місію вже іншими засобами.

Для України ця думка може стати основою нової ветеранської політики. Не сприймати ветеранів виключно як отримувачів соціальної підтримки, а розглядати їх як носіїв управлінського досвіду, відповідальності, лідерських навичок і практики ухвалення рішень у кризових ситуаціях. Тоді інтеграція ветеранів перестає бути питанням соціального захисту й перетворюється на один із чинників розвитку держави.