Питання, яке винесло в заголовок видання Politico: “хто стане наступним руйнівником ЄС” звучить провокативно, але за нинішніх політичних умов не є перебільшенням. Вихід Віктора Орбана з центру ухвалення рішень на самітах Європейської ради означає не стільки кінець епохи, скільки зміну її форми. Європейський Союз, схоже, входить у фазу, де роль «системного опонента» більше не належить одному політику – вона розпорошується між кількома фігурами, кожна з яких діє, керуючись власними уявленнями про політичну доцільність.
Найближче до того, щоб підхопити цю естафету, нині опинився прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо.
Словаччина як новий центр напруги
Фіцо давно не є новачком у ролі незручного партнера для ЄС. Його повернення до влади у 2023 році відразу супроводжувалося риторикою, яка балансувала між прагматизмом і відкритим скепсисом щодо підтримки України. У тандемі з Орбаном він неодноразово гальмував санкційні рішення проти Росії та вимагав спеціальних умов у питаннях фінансування Києва.
Тепер ситуація змінилася: союзник зник із політичної сцени ЄС, а Фіцо залишився сам на позиції, яку ще донедавна можна було назвати “орбанівською”. І питання, чи наважиться він діяти так само жорстко, стало питанням не лише для нього, а й для всієї системи європейського консенсусу.
Йдеться, зокрема, про пакет у €90 млрд для України, який довго блокував Будапешт. Сам Фіцо вже говорив, що може використати право вето, якщо його інтереси не будуть враховані. Формально аргументація виглядає раціональною – енергетична безпека, проблеми з транзитом російської нафти, економічні ризики. Але політичний контекст очевидний: це спроба перетворити національні питання на інструмент впливу в масштабах ЄС.
Водночас у Фіцо є одна особливість політичної поведінки, яка відрізняє його від Орбана: він регулярно відступає в останній момент. Після гучних заяв словацький прем’єр раніше погоджувався на компроміси і підписував спільні рішення. У цьому сенсі він скоріше тактик, ніж ідеологічний руйнівник.
Протести як внутрішній обмежувач
Паралельно з геополітичною грою Фіцо стикається з дедалі серйознішим внутрішнім тиском. Масові протести, що охопили Братиславу, а також інші міста – Кошице і Банську-Бистрицю – стали відповіддю на його намір скасувати голосування поштою для словаків за кордоном.
Формально влада пояснює це боротьбою з можливими зловживаннями. Опозиція ж бачить у цьому пряму спробу звузити електоральну базу, адже саме діаспора масово підтримує проєвропейські сили. На виборах 2023 року понад 80% голосів за кордоном отримали опозиційні партії, тоді як партія Фіцо – лише трохи більше 6%.
Лідер “Прогресивної Словаччини” Міхал Шимечка прямо говорить про загрозу демократії, апелюючи до угорського сценарію як до попередження. І в цьому є певна іронія: саме в момент, коли угорці демонструють готовність змінити політичний курс, Словаччина ризикує рухатися у протилежному напрямку.
Для Фіцо ці протести – не просто політичний фон. Вони обмежують його маневреність на європейській арені. Чим сильніше внутрішній опір, тим складніше йому дозволити собі відкриту конфронтацію з Брюсселем.
Водночас ситуація довкола енергетичного аргументу Фіцо починає змінюватися. Володимир Зеленський 14 квітня заявив, що ремонт нафтопроводу “Дружба” просувається за графіком і вже до кінця місяця система зможе частково відновити роботу. Йдеться не про повне відновлення інфраструктури, але про достатній рівень функціонування для забезпечення постачання.
Ця заява фактично звужує простір для політичного маневру Братислави. Якщо технічна проблема, на яку спирається риторика словацького уряду, буде знята, потенційне вето дедалі складніше пояснювати виключно економічними чи енергетичними причинами.
Водночас Київ демонструє обережно прагматичний підхід. Зеленський підкреслює готовність до співпраці з Будапештом і робить ставку на синхронізацію: відновлення інфраструктури має збігтися з виконанням зобов’язань з боку ЄС. У цій логіці питання “Дружби” перетворюється з предмета конфлікту на елемент ширшого переговорного процесу.
Чеський фактор: Бабіш як “вибірковий скептик”
Паралельно формується ще один потенційний центр напруги – у Празі. Прем’єр Андрей Бабіш, якого часто називають “чеським Трампом”, уже продемонстрував готовність діяти у стилі Орбана, але з власними обмеженнями.
Він також вимагав особливих умов щодо фінансування України та критикував кліматичну політику ЄС, особливо систему вуглецевих квот. Водночас Бабіш не пішов на радикальні кроки – не згорнув підтримку Києва і не став блокувати ключові рішення.
Це тип нової політичної поведінки в ЄС: не тотальне блокування, а точковий спротив. Така стратегія менш драматична, але потенційно не менш ефективна, адже створює постійне тертя в системі ухвалення рішень.
Мелоні: балансування між ідеологією і відповідальністю
Ще один цікавий кейс – прем’єрка Італії Джорджа Мелоні. На відміну від Фіцо чи Бабіша, вона намагається поєднати праву ідеологію з відповідальністю за одну з ключових економік ЄС.
Мелоні не грає в системну обструкцію. Її стиль – це переговори, коаліції, поступове зміщення політики, зокрема в питаннях міграції. Вона може підтримати жорсткіші підходи, але робить це через консенсус, а не через вето.
Втім, навіть вона не повністю дистанціюється від “орбанівської” логіки. На останніх самітах ЄС саме Мелоні демонструвала розуміння аргументів Будапешта щодо фінансової допомоги Україні. Це не означає готовності блокувати рішення, але вказує на ідеологічну близькість у певних питаннях.
Ці моменти стають ще цікавішими на тлі атак з боку Дональда Трампа, який у своєму інтерв’ю італійському виданню Corriere della Serra різко розкритикував італійську прем’єрку за недостатню підтримку американських ініціатив. Європейські спостерігачі вже встигли пожартувати: якщо Трамп когось підтримує або критикує, це часто працює як електоральна антиреклама. Можливо, для Мелоні це навіть політичний бонус.
Ризики на політичному обрії
Окремий вимір – це потенційні зміни у Словенії, де праві сили можуть сформувати уряд за участі політиків, відкрито скептичних до ЄС і НАТО. Йдеться не про доконаний факт, а про тенденцію: правий спектр у Європі дедалі більше фрагментується, і в ньому з’являються політичні сили з більш радикальними позиціями, ніж у Орбана.
Це означає, що проблема для Брюсселя може полягати не в одному “руйнівнику”, а в множинності таких акторів.
Ще один потенційний ризик для європейської єдності пов’язаний із Польщею – передусім у разі посилення позицій Кароль Навроцький, якого розглядають як представника консервативного, більш скептичного до Брюсселя табору. Втім, польська політична система залишається стримуючим фактором: президент тут не визначає урядову політику в повному обсязі, а ключові рішення формуються на рівні парламенту та кабінету міністрів.
Це означає, що навіть за умови жорсткішої риторики з боку глави держави, Варшава навряд чи швидко перейде до сценарію системного блокування рішень ЄС – принаймні на цьому етапі. Схожий потенціал нестабільності існує і в Болгарії, де президент Румен Радев у разі формування більш контрольованого коаліційного уряду міг би суттєво посилити свій вплив на зовнішньополітичний курс. Його обережні, а подекуди й відверто критичні сигнали щодо санкцій проти Росії вже не раз викликали занепокоєння в Брюсселі. Якщо ці позиції отримають інституційне підкріплення, Болгарія ризикує перетворитися на ще одну «сіру зону» всередині ЄС, де рішення ухвалюються із застереженнями і постійними торгами.
Від “одного Орбана” до системного напруження
Європейський Союз звик працювати в умовах, коли головний виклик був персоналізований. Орбан виконував роль політичного антагоніста, з яким можна було вести переговори, торгуватися, шукати компроміси.
Сьогодні ситуація інша. Фіцо, Бабіш, Мелоні – це не копії Орбана, а різні моделі поведінки, які разом створюють складнішу і менш передбачувану систему.
Фіцо може спробувати стати новим центром опору, але його стримують як внутрішні протести, так і власна схильність до компромісів. Бабіш обирає селективну конфронтацію. Мелоні – балансування. На горизонті з’являються нові, менш передбачувані фігури.
І, можливо, головна зміна полягає саме в цьому: ЄС більше не має одного “проблемного лідера”. Замість цього він отримує політичний ландшафт, де напруження розподілене і тому ним значно складніше керувати.
Чому “порушники спокою” стають нормою
Поява нових “дисрапторів” у ЄС – це не випадковість і не наслідок лише національних політик. Це значною мірою ефект самої інституційної архітектури Союзу. Механізм консенсусу, який довгий час був гарантією балансу інтересів, водночас створює спокусу для окремих держав перетворювати право вето на інструмент торгу.
У ситуації, коли ключові рішення – від санкцій до фінансової допомоги – потребують одностайності, навіть одна країна отримує непропорційно великий вплив. І цей вплив стає особливо відчутним у періоди кризи, коли швидкість рішень має критичне значення.
Додатковий фактор – внутрішньополітична логіка самих держав. Для таких лідерів, як Роберт Фіцо чи Андрей Бабіш, конфлікт із Брюсселем часто є не зовнішньою політикою, а продовженням внутрішньої. Європейський Союз у цьому сенсі стає зручним опонентом: достатньо далеким, щоб його критикувати, і достатньо важливим, щоб ця критика працювала на мобілізацію виборців.
У результаті ЄС опиняється в парадоксальній ситуації. Чим більше він намагається діяти як геополітичний гравець, тим сильніше його внутрішні механізми дають можливість окремим країнам сповільнювати або коригувати цей рух.
