Не тоннами єдиними: що рекорд експорту морозива до ЄС говорить про майбутнє української економіки
Минулоріч країни Євросоюзу купили в України безпрецедентно великий обсяг морозива – майже 10 тисяч тонн – більше, ніж будь-коли раніше. Сума скромна, 33,9 мільйона євро. Але саме такі тихі товари іноді пояснюють економіку краще, ніж зерно, через яке блокують кордони.
Точніше: 9,9 тисячі тонн на 33,9 мільйона євро, найбільше за весь час дії зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Порівняно з 2024 роком обсяги зросли на 32%, а виручка – на 41,8%. Тобто європейський ринок не просто взяв більше українського продукту, а заплатив за нього дорожче в перерахунку на кілограм.
Саме слово “морозиво” трохи збиває. Воно звучить надто легко для розмови про структуру експорту, стандарти ЄС і додану вартість. Але в цьому й суть. Україна звикла думати про себе як про країну, що годує світ. Проблема в тому, що “годувати” надто часто означає “вивозити тонни” зерна, олії, кукурудзи, пшениці. Це великі гроші й велика політика – і водночас велика вразливість до цінових циклів, фермерських протестів і урядів, які вчора відкривають ринок із солідарності, а завтра повертають квоти під тиском власних виборців.
Морозиво цю вразливість не лікує. 33,9 мільйона євро – успіх для ніші, не революція для експорту. Але це добрий тест: чи можуть українські виробники проходити європейський фільтр не вагонами сировини, а продуктом, у якого є рецептура, упаковка, холодова логістика, сертифікати, стабільна якість і покупець на полиці.
Крива, яка повзе вгору дев’ять років
Цифра одного року тут менш цікава, ніж траєкторія. У 2016-му, на старті поглибленої зони вільної торгівлі, ЄС купив 0,1 тисячі тонн українського морозива на 0,1 мільйона євро – фактично символічну партію. У 2022-му, після початку повномасштабної війни, було 3 тисячі тонн на 8,5 мільйона. У 2024-му – 7,5 тисячі тонн майже на 24 мільйони. У 2025-му – ті самі 9,9 тисячі тонн на 33,9 мільйона. За дев’ять років фізичний обсяг виріс приблизно у сто разів, а вартість – у сотні разів.
Це не означає, що українське морозиво “завойовує Європу”. Воно повільно й нерівномірно заходить туди, де для нього вже склалися логістика, дистриб’ютори, контракти з мережами чи попит діаспори. Природні ворота – Польща й Німеччина: близько, велика українська громада, давні зв’язки.
Німеччина при цьому є найважчим ринком, бо є найбільшим виробником морозива в ЄС: 607 мільйонів літрів із 3,3 мільярда літрів загального виробництва блоку у 2024 році. Польща входить у п’ятірку найбільших і дала найшвидше зростання серед лідерів – плюс 29% за рік. Тобто українське морозиво продається не в порожнечі, а на ринках з щільною конкуренцією.
Щоб не залишатися в самих тоннах: кулька морозива в німецькому кафе коштує 1,80–2,50 євро, в Італії та Іспанії вже за 3 євро, а найпопулярніший смак у Європі досі ваніль, за нею йдуть шоколад і страчателла. У цей насичений, доволі консервативний ринок Україна й намагається протиснутися.
Своє ім’я чи чужа полиця
Найцікавіше питання всієї історії митна статистика не показує: чи бачить європеєць українське на упаковці. Між двома відповідями – принципова різниця.
Якщо українська компанія продає морозиво під власним брендом, вона експортує не лише продукт, а й репутацію, дизайн, смак, маркетинг. Якщо товар йде під власною торговою маркою європейської мережі, виробник стає частиною чужого ланцюга: менш видимим, часто менш маржинальним, зате здатним швидше нарощувати обсяги.
Український експорт іде обома шляхами одночасно. “Рудь” за власними заявами називає себе найбільшим експортером вітчизняного морозива, з поставками в десятки країн.
“Ласунка” пішла дорожчим, повільнішим маршрутом – будувати присутність: офіційний вихід на ринок Іспанії, локальний вебсайт, представництво для контролю якості й логістики. Це вже не “ми відправили партію”, а спроба створити актив, який не зникає після одного сезону, – бренд.
Водночас велика частина готової молочної продукції, найімовірніше, заходить у ЄС саме під марками мереж. Це не слабкість і не перемога, а нормальний спосіб входу на складний ринок. Просто варто чесно бачити межу: швидкі обсяги не завжди означають видимість українського продукту для того, хто стоїть біля морозильної камери в супермаркеті. Поки що Україна радше вчиться бути постачальником, ніж брендом, – і обидві ролі дають гроші, але різні.
Чому морозиво складніше, ніж здається
Морозиво показове тим, що в ньому майже немає “простого” експорту. Зерно чи олійну сировину можна продати великими партіями через трейдера. Морозиво треба виробити, стабілізувати, запакувати, заморозити, довезти не розтопленим і продати так, щоб мережа захотіла наступну партію. Для покупця це десерт. Для виробника – технологічний продукт, у якому якість тримається на рецептурі, обладнанні, температурі, упаковці й повторюваності кожної партії.
Звідси різниця між сировиною та переробкою. Торік 9,9 тисячі тонн на 33,9 мільйона євро дають орієнтовно 3,4 євро за кілограм. Для порівняння: українська продовольча пшениця минулого літа коштувала на експорт приблизно 212–215 доларів за тонну, тобто близько 0,21 долара за кілограм. Це не доводить, що морозиво “прибутковіше”, – вища ціна не дорівнює вищій маржі. Але вона означає інше: всередині продукту більше операцій, які можуть залишати вартість в Україні.
Морозиво починається не на митниці, а на фермі, у закупівлі молока, на переробному заводі, у виробництві вафель і глазурі, в пакуванні, лабораторному контролі, холодовому складі, рефрижераторі, сертифікації. Коли Україна продає зерно, велика частина майбутньої вартості створюється за кордоном: там його мелють, печуть, пакують, брендують. Коли продає морозиво, частина цих операцій уже відбулася вдома.
Виграють від цього не всі однаково. Вітчизняний молочний сектор неоднорідний, і експорт підсилює передусім індустріальний сегмент – ферми й заводи, які дають стабільний обсяг і якість. Саме переробка зараз тягне сектор угору: за підсумками року виробництво олії, тваринних жирів і молочної продукції зросло на 13–14%, а загальний експорт харчових продуктів перевищив 5,7 мільярда доларів.
Великі гравці тягнуть за собою ширший ланцюг: постачальників молока, інгредієнтів, пакування, холоду, транспорту, лабораторій. Не кожна пачка приносить надприбуток, але навіть під чужою маркою Україна стоїть вище по ланцюгу вартості, ніж коли вивозить сировину. Країна багатіє не тоді, коли вивозить більше тонн, а коли більша частка вартості цих тонн створюється до кордону.
…Наступного разу ми розглянемо, чи здатна Україна повторити “морозивну” траєкторію в інших категоріях – сирах, маслі, йогуртах, заморожених ягодах, кондитерці. Бо логіка скрізь однакова: пільги відкривають двері на рік-два, а залишаються ті, хто витримує за ціною, якістю й холодовою логістикою.
Морозиво вже показало, що це можливо навіть попри війну й вибиту електрику, але показало й межу: за соматичними клітинами 90% українського сирого молока відповідає нормам ЄС, а за бактеріальним забрудненням – лише половина.
Тож головне питання не про десерт, а про вибір моделі: Україна й далі продаватиме світу тонни дешевої сировини, з якої чужі заводи роблять гроші, – чи навчиться продавати готовий продукт зі своїм стандартом, переробкою й, бажано, своїм іменем на упаковці.
Тетяна Вікторова
