ІА”ФАКТ” вже писало про те, що Україна непомітно переходить у режим приватної енергетичної автономії, коли світло й стабільність дедалі частіше “купуються вроздріб”. Але ця логіка працює не лише на рівні домогосподарств. Її підхопив і великий бізнес – тільки в масштабі мільярдів.
Вихід вітчизняних компаній у Європу стає фактично експортом ризику. Вони переносять частину активів і контрактів у юрисдикції з дешевшими грошима, довгими правилами гри та політичною страховкою. Європейський контур приваблює їх не більшим прибутком, а стабільністю, можливістю зробити бізнес “живучим”, якщо вдома все ще триває війна.
Важливо розуміти, що Європа підтримує такі проєкти не з альтруїзму. Після енергетичного шоку 2022 року Євросоюз прагнув перезапустити енергетику як елемент безпеки. План REPowerEU закріпив прискорення переходу на відновлювані джерела для зменшення залежності від імпорту.
У 2024 році частка відновлюваних джерел в європейській електрогенерації сягнула 46,9%. Але чим більше сонця й вітру, тим гостріша проблема мереж, балансування та накопичення. Єврокомісія оцінює потребу в інвестиціях у мережі до 2030 року в 584 млрд євро.
Тобто Європі потрібні інвестори, які готові будувати генерацію і вкладатися в інфраструктуру. Українські компанії, що приходять із капіталом і досвідом, органічно вливаються у цей процес.
Енергетика як нова геополітика: “зелень” стала інструментом влади
ЄС дедалі чіткіше переводить енергетику в режим геополітичного управління. Його стратегія полягає не лише в тому, щоб замістити газ і нафту сонцем та вітром, а в тому, щоб перепрошити ланцюги постачання, де Європа десятиліттями була залежною: від російського газу, від китайських панелей, від азійських батарей, від імпортних рідкоземельних металів. І головне – зробити так, щоб наступна хвиля індустріалізації (електромобілі, накопичувачі, водень, теплові насоси, мережеві рішення) приносила додану вартість не Китаю, а Європі.
Саме тому Net-Zero Industry Act сприймається як документ про клімат, але по суті це промислова мобілізація. Його ціль – до 2030 року забезпечити мінімум 40% потреб ЄС у ключових “зелених” технологіях власним виробництвом. Тобто Євросоюз хоче не просто будувати сонячні станції, а щоб ці станції були зроблені європейськими заводами, на європейських технологіях і з контрольованими ланцюгами постачання. Це спроба повернути Європі те, що вона втратила в глобалізації: виробничий суверенітет.
Critical Raw Materials Act обмежує залежності від третіх країн: не більше 65% споживання кожного критичного матеріалу з одного джерела. Адже ЄС не хоче повторення ситуації, коли стратегічна галузь стає заручником однієї країни. Бо в реальності критичні матеріали – не абстракція. Це літій, кобальт, нікель, графіт, рідкоземельні елементи, без яких не буде батарей, електродвигунів, турбін, мережевих накопичувачів і високоточної електроніки.
Але не все так ідеально: ризики, які можуть вдарити по моделі
Європейський ринок відновлюваної енергетики входить у фазу, де помилки стають дорогими. Найбільший ризик – падіння фактичної ціни продажу електроенергії через зростання годин із нульовими й негативними цінами.
У 2023 році в Європі була 821 година з негативними цінами, а до вересня 2024 року – вже 1031 година. Роком пізніше було зафіксовано рекордні 4 838 періодів, коли day-ahead ціни опускалися до нуля або нижче.
Це означає, що відновлювана генерація дедалі частіше продає електрику саме тоді, коли вона найдешевша. Якщо проєкт не захищений довгим контрактом або не має накопичувача, його реальна виручка може суттєво просідати.
Другий ризик – мережі. Європа дедалі частіше стикається з обмеженнями генерації через нестачу мережевої пропускної здатності, і частина зеленої електрики просто не доходить до споживача.
Третій ризик – конкуренція. Румунія швидко перетворюється на майданчик, де концентруються не лише девелопери, а й міжнародні “довгі гроші”. Показовим прикладом є проєкт Vifor, один із найбільших вітропарків у країні потужністю 461 МВт, який фінансувала IFC (структура Світового банку) разом із групою європейських банків.
Це важливо не стільки через масштаб, скільки через очевидну ознаку того, що такі інституції заходять лише туди, де ризики можна формалізувати, а правила – кредитувати. Інакше кажучи, Румунія вже стала не просто “країною ЄС”, а юрисдикцією, яку глобальний капітал визнає придатною для великих інфраструктурних ставок.
Зі свого боку, Грецька PPC оголошувала купівлю великого портфеля відновлюваної енергетики в Румунії на 629 мегават.
Це не бульбашка в класичному сенсі, але це означає, що маржа буде стискатися, а виграватимуть ті, хто має дешевий капітал і найкращі точки приєднання.
Україна: стратегічний резерв чи відтік капіталу
Для України ця історія має дві інтерпретації. У короткій перспективі європейські активи ДТЕК будуть стратегічною подушкою. Вони дають стабільний дохід, який можна використовувати для ремонту і відновлення енергетики вдома.
Але довгостроково це може стати ознакою небезпечного тренду: Україна ризикує програвати конкуренцію за інвестиції навіть власним компаніям. Це питання не моралі, а економіки. Капітал завжди йде туди, де ризик дешевший.
Торік UNCTAD попереджав, що світові прямі інвестиції слабшають через геополітичну невизначеність. У такому світі країни з “дорогим ризиком” програють ще швидше. Тобто наразі Україна конкурує не лише з Польщею чи Румунією, а й з усіма юрисдикціями, де можна легше захистити капітал.
Чи може Україна запропонувати інвестору “стабільність як у ЄС”? Не завтра. Але вона може запропонувати стабільність іншого типу – стабільність траєкторії.
Ukraine Facility Plan (програма на 2024–2027 роки) закладає перехід до конкурентних аукціонів у відновлюваній енергетиці та реформу механізмів, які мають зменшити борги й підвищити передбачуваність.
Євроінтеграція енергоринку також рухається. ENTSO-E повідомляло про запуск у минулому грудні explicit monthly long-term auctions на кордонах України з єврозоною. Це означає, що Україна входить у європейські правила гри не декларативно, а інструментально.
Критично важливо й деризикування, у звязку з чим Європейський банк реконструкції та розвитку запустив спеціальний механізм гарантій для воєнного страхування інвестицій. Це саме той інструмент, який може зробити післявоєнний інвестиційний ринок керованим.
Фінальна точка: Україна або виграє конкуренцію за власний капітал, або програє
Ось питання, яке робить цю історію справді “дорослою”: чи означає румунська експансія ДТЕК, що Україна програє конкуренцію за інвестиції навіть власним компаніям? Відповідь не в тому, що “капітал тікає”. Відповідь у тому, що капітал завжди шукає середовище, де ризики можна рахувати.
Європа вже навчилася робити з відновлюваної енергетики інструмент геополітики, індустріальної політики та довгих грошей. Вона перетворила сонячну електростанцію на актив, який можна кредитувати, продавати, страхувати і закладати в державну стратегію.
Україна сьогодні в іншій точці. Вона має вищий потенціал доходів, але дорожчий ризик. Вона має ресурси, але не завжди має інституційну передбачуваність. Вона має попит на енергію, але не завжди має механізми, які роблять цей попит банківським.
Саме тому румунські сонячні парки ДТЕК — це не просто про енергетику. Це радше про стратегічний вибір великого бізнесу: заробляти менше, але стабільно й передбачувано, або заробляти більше в Україні, але з постійною премією за фізичний, фінансовий і регуляторний ризик .
І якщо Україна хоче, щоб наступні сонячні станції будувалися не в Румунії, а в Одеській чи Миколаївській області, вона має не на словах, а інструментально, знизити ризик-премію.
Бо сьогодні Україна експортує не лише людей. Вона починає експортувати майбутні інвестиції. І це вже геополітика іншого рівня.
Тетяна Вікторова
