Війна розділила життя українок на “до” і “після”, залишивши між цими двома реальностями прірву, в яку провалилися безпека, стабільність і звичне щоденне життя. Вона виштовхнула жінок з ролей, до яких вони звикли, і змусила виконувати нові — нерідко на межі фізичних і моральних можливостей. Одні жінки у перші дні стали волонтерками, замінивши офісний ноутбук на коробки з гуманітаркою. Інші залишилися вдома, виховуючи дітей під звуки сирен і вибухів. Були й ті, хто поїхав за кордон, не знаючи, чи вдасться повернутися. А хтось пішов на фронт, щоб не лише рятувати, а й воювати.
Водночас війна розчавила соціальні стереотипи, але створила нові загрози. Зростання домашнього насильства, втрата економічної незалежності, травматичний досвід окупації та сексуальних злочинів, відсутність психологічної підтримки — усе це стало реальністю для тисяч жінок. У тилу вони тягнуть на собі зруйновані сім’ї, щоденно борються з власними страхами, а на передовій доводять, що можуть усе — і навіть більше.
Тяжка жіноча доля
З 24 лютого 2022 року жінки стали основною рушійною силою тилу. Змушені адаптуватися до нових реалій, вони їх створювали. Хаотичні волонтерські ініціативи перетворилися на організовані штаби, стихійні евакуації стали системною допомогою, а традиційне уявлення про “слабку стать” сьогодні вже остаточно втратило сенс. Жінки поїхали в армію, рятували дітей, поверталися в зруйновані міста і піднімали з нуля бізнес, втративши все.
Однак, разом із новими ролями прийшли і нові загрози. Ті, хто залишився в країні, стикаються з безробіттям, психологічним виснаженням і подвійним навантаженням — робота, побут, діти, догляд за літніми батьками, постійний страх. Водночас війна загострила і старі проблеми: кількість випадків домашнього насильства зросла, економічна залежність багатьох жінок стала ще відчутнішою, а сексуальні злочини російських військових залишили після себе тисячі зламаних життів.
Агенція ООН – Жінки, орган, що координує роботу системи ООН у питанні гендерної рівності, навела шокуючі цифри:
- 3799 жінок і 289 дівчат загинуло внаслідок повномасштабного вторгнення РФ в Україну;
- 6,7 млн жінок потребують гуманітарної допомоги;
- 1 млн 869 тис осіб жіночої статі втратили домівку та мають статус ВПО;
- 36% жінок потерпають від гендерного насильства.
Війна кардинально змінює психологічний стан людей, створюючи середовище, де агресія та насильство стають нормою поведінки. За даними уповноваженого Верховної ради з прав людини Дмитра Лубінця, в Україні від фізичного домашнього насильства потерпають близько 2 млн осіб. Жахлива статистика свідчить, що понад 80% випадків стосується насильства чоловіків щодо жінок. Щороку внаслідок домашнього насильства гинуть 600 українок.
Саме серед жінок зустрічається найвищий рівень безробіття. Як свідчать дані, у 2024 році серед переміщених через війну жінок роботу мали лише 48%, у порівнянні з 71% чоловіків. А заробіток жінок становив на 41,4% менше, ніж у чоловіків за даними 2023 року.
В усі часи жінка завжди асоціювалася з берегинею домашнього вогнища. Але з початку повномасштабного вторгнення мільйони українок стали вимушено самотніми матерями, адже батьки їх дітей або перебувають на фронті, або їх назавжди забрала війна, або ж родини розділяють кордони. За даними 2024 року війна осиротила приблизно 1759 дітей. Ця цифра не точна, бо ще залишаються окуповані території, де доступ до інформації лишається відсутнім. Матері, які втратили чоловіків на війні, опиняються у світі, що тріщить по швах. З цієї миті вони вже не просто мами, а єдина опора для дитини, якій треба пояснити, чому тато більше не прийде.
Жінкам доводиться жити в режимі багатозадачності на виживання: годувати, виховувати, заробляти, не зламатися самим і не дати зламатися дитині. При цьому бюрократія сипле на них тонни паперів, допомога від держави – це нескінченні черги й боротьба за виплати, які не покривають навіть базових потреб. Роботодавці не охоче приймають жінок з дітьми на роботу. Звісно, є ті, хто співчуває і підтримує, але знайдеться і багато таких, хто позаздрить грошовим виплатам, не розуміючи скільки потрібно на виховання дитини. А ще незлічені безсонні ночі, коли маленькі руки обіймають у темряві, а дитячий голос постійно питає, коли повернеться тато. Це тяжкий психологічний тягар, з яким постійно стикаються українки в нинішніх реаліях. Деякі матері розповідають, що у дітей часом з’являється несвідома образа на батька, який не поруч. Особливо це відчутно, коли вони бачать, що інші татусі залишилися в тилу або виїхали за кордон, тоді як їхній воює вже три роки. Вони не можуть усвідомити цю несправедливість, але все одно зляться – не на обставини, а на свого тата.
Жінки одразу довели, що зухвала назва з легкої чоловічої руки “слабка стать” недоречна, коли твою країну спіткала війна. З початку повномасштабного вторгнення кількість жінок у Збройних силах України зросла на 40%, за даними кадрового центру ЗСУ за 2024 рік. Наразі в лавах ЗСУ служать 68 тис жінок, з яких понад 48 тис є військовослужбовицями. У відомстві зазначають, що це найбільший показник у новітній світовій історії щодо присутності жінок на полі бою. Але чомусь від проблем жінок-воїнів постійно відмахуються, як від недоречних. Бронежилети, які не сідають по фігурі, берці, що натирають, і форма, пошита за чоловічими лекалами – це лише вершина айсберга. До жінок – військових досі застосовують у цивільному житті стереотипне ставлення, що саме вони мають дбати про дітей вдома, або що взагалі це не жіноча справа тримати в руках автомат. Декрету на війні немає. У разі вагітність жінки-воїни вимушені боротися не лише на фронті, а й з системою. Отримати належні виплати чи бодай людське ставлення – місія, складніша за бойове завдання. А після народження дитини – вибір без варіантів: або звільняйся, або шукай, кому віддати немовля, бо армія не адаптована під жінку, яка хоче бути і військовою, і матір’ю. Додайте до цього ставлення з боку частини колег. Дехто ставиться із зухвалою поблажливістю . А дехто агресивно вказує, що жінці не місце в окопі. І навіть після років служби, бойових виїздів і заслужених нагород вони все ще змушені доводити, що стоять тут не для красивих фото в берцях, а тому, що вміють воювати.
Ті, хто виїхав за кордон, також не отримали порятунку, про який мріяли. Умовний європейський спокій швидко втрачає свою привабливість, коли стикаєшся з бюрократією, незнанням мови, відсутністю звичного оточення та роллю “біженки” — соціального статусу, який автоматично маркує тебе як тимчасову, чужу, таку, що має бути вдячною за можливість просто існувати.
За даними Євростату, станом на 2024 рік тимчасовий захист в ЄС отримали 4,1 млн українців, переважно в Німеччині та Польщі. Серед них половина — це жінки, третина — діти, і менше чверті — чоловіки. Знайти роботу за кордоном українці змогли досить швидко, але далеко не всі отримали гідні умови. Найчастіше жінки йшли в низькооплачувані сфери — прибирання, догляд за літніми людьми, виробництво, некваліфіковані роботи у сфері послуг. Освіта і досвід, здобуті в Україні, рідко визнавалися без додаткової сертифікації, а бюрократичні процедури вимагали часу і грошей. До цього додається прихований расизм: українки стикаються з тим, що їм відмовляють у житлі, платять менше, сприймають як дешеву робочу силу. Деякі жінки потрапляють у пастку експлуатації — від неофіційної праці до сексуального насильства.
Українки, що перебувають в Польщі з дітьми, у приватній бесіді розповідають, що їм важко знайти роботу саме через неможливість узгодити графік. Багато вакансій вимагають нічного чергування та неможливості відлучитися аби забрати дитину зі школи. Та найважче – це навіть не житло чи робота, а відсутність місця, де можна залишити дитину хоча б на кілька годин. Удома це було буденністю: є чоловік, бабусі, подруги, хтось завжди допоможе. А тут жінка одна. Якщо потрібно сходити до лікаря, перукаря чи вирішити питання з документами, то і дитину треба тягнути із собою. Немає навіть можливості просто побути на самоті – це стало розкішшю, про яку раніше навіть не замислювалися.
Українки до війни: проблеми, які не помічали раніше
До того, як війна знищила ілюзію стабільності, життя українок вже не було простим. Економічна нерівність, домашнє насильство, скляна стеля в кар’єрі та невидиме навантаження у побуті — все це було нормою, з якою жінки навчилися співіснувати. Але суспільство не надто звертало на це увагу.
Українська жінка традиційно працювала більше за чоловіка, отримуючи за це менше. До 2022 року гендерний розрив у зарплатах коливався в межах 20-25%, особливо в приватному секторі. Жінки частіше опинялися в менш оплачуваних сферах — освіті, медицині, соціальній роботі. Чоловіки ж займали керівні посади, навіть у тих сферах, де більшість працівників — жінки.
До цього додавалася ще одна проблема — подвійне навантаження. Навіть якщо жінка працювала на рівних з чоловіком, після роботи саме вона займалася дітьми, готуванням, прибиранням. Це була неписана норма, і мало хто вважав її несправедливою.
До повномасштабної війни домашнє насильство в Україні залишалося латентною проблемою. У 2020 році офіційно зафіксували понад 200 тис звернень, але реальна цифра була значно вищою. Поліція часто не реагувала, сусіди не втручалися, а самі жінки не знали, куди йти. Притулків для постраждалих було критично мало, фінансування майже не виділялося, а судові справи тягнулися роками. При цьому суспільна думка щодо насильства залишалася застарілою. У багатьох сім’ях побиття жінки все ще сприймалося як “сімейна справа”. Політики теж не поспішали змінювати ситуацію: ратифікація Стамбульської конвенції блокувалася роками під приводом захисту “традиційних цінностей”.
Українка, яка не хотіла або не могла мати дітей, стикалася з постійним тиском. Материнство вважалося не особистим вибором, а суспільною місією. Держава ж робила все, щоб залишити жінку наодинці з цією місією: низькі виплати на дитину, недостатня кількість дитячих садків, відсутність підтримки для матерів-одиначок. Кар’єра і материнство часто були взаємовиключними. Багато роботодавців не хотіли брати на роботу жінок репродуктивного віку, боячись, що вони підуть у декрет. Повернення на роботу після народження дитини перетворювалося на квест із виживання, адже дистанційна робота і гнучкий графік ще не стали стандартом.
Попри те, що жінки становили понад 50% населення, у політиці їх було значно менше. До 2019 року у Верховній Раді їх було лише 12%, і навіть після виборів кількість жінок-політикинь не перевищила 20%. При цьому жінки, які пробивалися в політику, нерідко ставали мішенню для сексизму та публічного приниження.
У бізнесі ситуація була схожою, бо жінки рідко очолювали великі компанії, частіше займали середні управлінські посади. Власний бізнес теж був викликом, адже доступ до фінансування для жінок був обмеженим, а кредитна система — не гнучкою.
Суспільство звикло знецінювати роль жінки. Робота вдома не вважалася справжньою, а її виснаження — не проблемою. Лише після вторгнення, коли на плечі українок лягло ще більше навантаження, стало зрозуміло, що жінки й раніше були на межі, просто тоді цього ніхто не помічав.
Жінки за кордоном: повага, рівність чи все те ж саме
Українки, які виїхали за кордон, нерідко вперше зіштовхуються з тим, що їхня стать не визначає їхнє місце у суспільстві. У більшості європейських країн жінки не зобов’язані бути “берегинями”, терпіти токсичні стосунки або пояснювати, чому вони не вийшли заміж до 30 років. Там нікого не дивує жінка, яка будує кар’єру, заробляє більше за чоловіка, не має дітей або вирішила народити після 40. Але водночас українки бачать і зворотний бік: гендерна рівність у світі досі недосяжна, навіть у розвинених країнах. Там теж є домашнє насильство, там теж жінки отримують менше за чоловіків, там теж політика залишається чоловічим клубом. Питання лише в тому, що суспільство не ігнорує ці проблеми, а працює над ними.
В Європі та США при прийомі на роботу не запитують, чи є у вас діти і чи плануєте ви вагітніти. Це не стосується роботодавця і не може бути причиною відмови. Успіх залежить від досвіду, а не від зовнішності, віку чи статі.
Українки, які працюють за кордоном, помічають ще одну відмінність: у багатьох країнах жінки менше бояться вимагати для себе кращих умов. Вони відкрито говорять про дискримінацію, домагаються підвищення зарплат, подають до суду на роботодавців, які порушують їхні права. І суспільство їх у цьому підтримує, а не засуджує.
Ще один шок – це інший підхід до сімейного життя. В європейських країнах у чоловіків немає “жіночої роботи” і “нечоловічих справ”. Вони готують, прибирають, доглядають за дітьми на рівні з жінками. У декретну відпустку може піти і чоловік. Ніхто не вважає, що чоловік допомагає дружині, бо він просто виконує свою частину роботи. В Україні жінки звикли тягнути на собі подвійне навантаження, одночасно працюючи та виконуючи хатні обов’язки. У нас чоловік, який посидів із дитиною пів дня, вже герой, а в багатьох західних країнах це просто норма.
Домашнє насильство є всюди, але у багатьох країнах на нього реагують жорсткіше. Виклик поліції не сприймається як проста виховна бесіда. Агресора можуть одразу забрати з дому, йому заборонять наближатися до жертви, а суд розгляне справу швидко. Там ніхто не виправдовує насильство емоціями або нестриманістю, а суспільство не засуджує жінку за те, що вона не терпіла, а подала заяву.
В Україні ситуація змінюється, але повільно. В нашій культурі жінка часто змушена відповідати певним стандартам. Вона має бути доглянутою, стрункою, не старіти, носити макіяж і виглядати молодшою за свої роки. В Європі тиск на жінок значно менший. Там можна спокійно вийти на вулицю без косметики, мати сиве волосся у 40 і не відчувати за це сорому. Це не означає, що там жінки не хочуть виглядати добре. Просто їхній зовнішній вигляд – це їхня справа, а не суспільний обов’язок.
Отже, війна змінила роль жінки в українському суспільстві, але не змінила самих правил гри. Жінки взяли на себе тягар війни, рятували дітей, волонтерили, воювали, працювали на виснаження, щоб прогодувати сім’ю. Але натомість вони отримали більше відповідальності та випробувань, але менше захисту. Українки довели, що вони сильні. Але сила не повинна бути обов’язком. Виживати – не те саме, що жити. А виживання не може бути жіночою нормою.
Ця війна має змінити не лише кордони, а й підходи. Жінки повинні не просто витримувати удари долі, а мати рівні можливості відбудовувати країну, працювати, отримувати захист від насильства, розраховувати на підтримку, а не долати перешкоди, зціпивши зуби. Якщо Україна після війни хоче бути сильною, вона має почати з того, щоб зробити сильними своїх жінок не лише у випробуваннях, а й у правах.
