Корупція в Україні давно перестала бути прихованим явищем. Вона не розчинилася у державному апараті, а стала його частиною, зрослася зі всіма владними структурами, побутом чиновників і логікою прийняття їхніх рішень. Від перших років незалежності замість ослаблення ця система лише набирала обертів, і з кожною новою спробою «викорінити», «побороти», «знищити» вона лише адаптується, оновлюється та розростається. І навіть повномасштабна війна, яка мала б стати точкою перезавантаження, не зупинила ці процеси. Навпаки, корупція стала каталізатором: у державі, яка тримається на міжнародній підтримці та граничному напруженні сил суспільства, зросла й кількість зловживань, маніпуляцій і привласнень.
Створення антикорупційних структур, яких в Україні нині більше, ніж у більшості європейських країн, поки що не дало системного результату. При цьому формальна наявність цих органів не гарантує їхньої дієвості, бо кругова порука досі переважає над правом. На цьому тлі промовистою є ще одна цифра: лише близько 10% громадян готові викривати корупціонерів. Інші мовчать, і це не менша проблема, ніж сама корупція.
Скільки українців повідомляють про корупцію
Згідно з даними НАЗК, яке посилається на соціологічні дослідження в ЄС та Україні, лише 9,7% громадян України, які стикалися з випадками корупції, повідомили про це відповідним органам. У бізнес-середовищі ця частка трохи вища — 17,2%. Але навіть у порівнянні з країнами Європейського Союзу, де цей показник становить 18%, українські цифри залишаються критично низькими. Формальна готовність до викриття також є невисокою: 12,3% громадян і 21,3% представників бізнесу декларують намір повідомляти у разі виявлення корупції, але не завжди реалізують цю готовність на практиці.
З цього випливає очевидний розрив між особистим досвідом і фактичними діями. Люди бачать корупцію, але не повідомляють про неї. Декларують готовність до викриття, але відмовляються від цього кроку, коли стикаються з реальністю. Причини цього стали предметом досліджень, зокрема з боку Єврокомісії. Вона виділила три ключові блоки пояснень — страх юридичних, фінансових і репутаційних наслідків.
Юридичний страх є найпоширенішим: 93% респондентів вказують саме на нього. Це означає, що викривачі не бачать чіткої й ефективної правової процедури, яка б захищала їх після подання заяви. Навпаки, вони побоюються судових процесів, відповідальності у випадку визнання заяви необґрунтованою, конфлікту з системою. В умовах, де правоохоронні й судові органи самі нерідко асоціюються з корупційними ризиками, цей страх діє як стримуючий фактор незалежно від характеру викриття.
Фінансові ризики посідають друге місце. 92% опитаних бояться втрат унаслідок подання скарги. Для громадян це можуть бути витрати на адвокатів, втрата роботи або контракту, додатковий тиск з боку посадовців, які стали об’єктом викриття. Для бізнесу — ризик перевірок, відмови у тендерах, проблем з податковими чи дозвільними органами. При чому в більшості випадків ці ризики оцінюються як вищі за потенційні вигоди від справедливого розгляду.
На третьому місці — страх репутаційних втрат, який відзначили 86% респондентів. Попри те, що роль викривачів формально декларується як соціально значуща, на практиці така поведінка часто сприймається як ризикована або навіть небажана в професійному середовищі. У невеликих колективах чи галузях це може призвести до соціальної ізоляції, зниження довіри з боку колег, а в деяких випадках — до втрати кар’єрних перспектив.
Комбінація цих трьох чинників формує стійку модель уникання викриття. Навіть у випадках, коли корупція є очевидною, громадяни свідомо утримуються від дій, що можуть викликати реакцію з боку системи. Таким чином створюється хибне враження пасивності суспільства. Насправді ж ця пасивність є наслідком раціонального страху, сформованого десятиліттями відсутності реального захисту для викривачів.
Паралельно з цим антикорупційні органи, які існують в Україні, не демонструють достатньої ефективності, аби змінити цю модель поведінки. Високий рівень недовіри до них підкріплюється прикладами затягнутих справ, вибіркових розслідувань, а також відсутністю незворотності покарання для публічних фігурантів. В результаті система захисту викривачів в Україні існує лише на рівні нормативної бази. На практиці громадяни й бізнес не сприймають її як дієвий інструмент. За таких умов навіть готовність до викриття, яку фіксує соціологія, залишається декларативною. У реальних умовах працює зовсім інша логіка — мінімізація ризиків через мовчання. І поки баланс між ризиками і довірою не зміниться, рівень фактичних повідомлень не зростатиме.
Детальніше про причини замовчування фактів корупції
В Україні інституційна та правова недовіра до механізмів викриття корупції зумовлює переважну мовчанку громадян і працівників. За даними дослідження Єврокомісії, 78% опитаних вважають, що навіть за умови подання повідомлення про корупцію це не призведе до жодних наслідків. Eurobarometer підтверджує: 28% респондентів вважають повідомлення безперспективними через відсутність покарання винних, ще 28% не вірять у реальний правовий захист викривачів. В Україні ці настрої залишаються стабільними: механізми подання інформації є формальними, їхня ефективність — сумнівною, а результат — рідкісний.
Складність доведення фактів корупції є ще одним чинником, який стримує потенційних викривачів. У 23 країнах ЄС саме ця перешкода є ключовою: у Фінляндії про неї заявили 60% респондентів, у Румунії — 29%. Загалом 86% опитаних у країнах ЄС переконані, що підтвердити суспільну значущість викриття буде надто складно. Цей бар’єр посилюється браком знань: 84% не знають, куди саме звертатися. В Україні відсутність базової поінформованості про канали подання повідомлень і порядок дій викривача офіційно визнана Національною антикорупційною стратегією як одна з головних причин відмови від дій.
Необізнаність є також причиною замовчування корупційних вчинків, і ця проблема не лише українського контексту. За даними Eurobarometer, лише 43% респондентів у середньому знають, куди звертатися у разі викриття. Показники суттєво відрізняються по країнах: у Словенії та на Мальті — понад 60%, у Румунії, Бельгії й Польщі — менше третини. Україна демонструє аналогічну ситуацію: канали повідомлень часто непрозорі, погано вмотивовані або не гарантують анонімності й захисту.
Організаційні чинники також не сприяють викриттю. У приватному секторі ЄС 43% працівників, які були свідками порушень, не повідомили про них. Серед основних причин — недовіра до керівництва (28%) та страх втратити роботу (27%). Ці ж чинники присутні й в Україні, де працівники найчастіше не розраховують на підтримку керівництва або бояться внутрішніх репресій у разі викриття. У багатьох установах відсутні внутрішні процедури захисту, а сам факт повідомлення може сприйматись як конфлікт із системою.
Окрема група причин — психологічні й соціальні. В українському суспільстві образ викривача довгий час асоціювався з негативом. Радянський термін «стукач» був частиною офіційного та побутового дискурсу й закріпився у колективній пам’яті як щось соціально неприйнятне. Цей наратив доповнювався страхом осуду з боку колективу, колег, знайомих. Страх репутаційних наслідків і сьогодні залишається потужним бар’єром.
Хоча у 2024 році соціологічні опитування зафіксували найвищий в історії рівень підтримки викривачів — понад 74% громадян, — це не вплинуло на зміну практики. Позитивне ставлення в теорії не перетворюється на готовність діяти. Публічний консенсус щодо того, що корупцію слід зупиняти, не супроводжується функціональним механізмом, який дозволяє людині це зробити без шкоди для себе.
Ці бар’єри виникають у момент, коли саме корупція стає дедалі масштабнішою. За даними опитування, у 2023 році 43% громадян вважали її дуже поширеною. За підсумками 2024 року таких уже 60%. Тобто зростання обсягу й масштабів корупційних практик відбувається паралельно з відсутністю нових каналів реагування. Кількість осіб, які не довіряють жодному інституційному механізму й свідомо уникають викриття, не зменшується, а навпаки — стабілізується як стійка соціальна норма.
Загальна картина виглядає як поєднання низької інституційної ефективності, правової уразливості, соціального тиску та невизначеності процедур. Це комплексна система стримувань, у якій ініціатива викриття — виняток, а не очікувана поведінка. За таких умов питання не в тому, чому українці не повідомляють про корупцію, а чому хтось ще наважується це робити.
Цікаві факти про корупцію
Чи можна порахувати корупцію? Вона уникає документів і слів, не залишає квитанцій і рідко фіксується у вироках. Але суспільство потребує цифр — і саме тому з 1995 року організація Transparency International щороку обраховує Індекс сприйняття корупції (CPI). Його шкала — від 0 (корупція всюдисуща) до 100 (максимальна прозорість). Це не точка правди, а дзеркало довіри: як громадяни й бізнес сприймають рівень корупції у своїй країні. У 2024 році Україна отримала 35 балів зі 100 можливих і опинилася на 105 місці з 180. За рік — мінус один бал. Це не падіння, це стагнація, і в цьому гірша новина.
Але говорити про корупцію без історії означає намагатися зрозуміти хворобу без знань про її мутації. Філософи ще кілька століть тому намагалися визначити природу цієї хвороби держав. Макіавеллі, флорентійський реаліст, порівнював корупцію з туберкульозом: на ранній стадії її майже не видно, але лікувати легко. На пізній — всі бачать, але ліків майже немає. Гоббс у «Левіафані» назвав корупцію коренем зневаги до всіх законів. Багатії, писав він, впевнені: за гроші можна купити і правосуддя, і прощення. Коли ця логіка проникає в систему, суспільний договір стає фікцією.
Слід згадати, що в VI столітті до н.е. у Стародавній Персії суддя Сізамн прийняв хабар. Цар Камбіс наказав стратити його, здерти шкіру й обтягнути нею крісло судді. На це крісло посадили сина страченого — нового суддю — з вказівкою ніколи не забувати, на чому він сидить. Через два тисячоліття, у 1498 році, ця історія отримала нове життя у картині «Суд Камбіса» Давида Герарда. Її замовила міська влада Брюгге і вона висіла в судовій залі, але не як прикраса, а як візуальна інструкція для магістрату.
У Стародавній Персії справедливість у судочинстві захищали не інструкціями, а страхом буквально втратити шкіру. Суддя Сізамн, викритий у хабарництві, був страчений за наказом царя Камбіса. З його шкіри зробили ремені, якими обтягнули суддівське крісло. На нього посадили його ж сина — нового суддю Отана. Коли він виносив вироки, мав щодня бачити й відчувати матеріальне нагадування про межу, яку переступив його батько. Через майже дві тисячі років ця історія була втілена в образотворчому мистецтві: у 1498 році на замовлення міської влади Брюгге Давид Герард написав картину «Суд Камбіса» для судової зали — як пряме нагадування чиновникам і магістратам.
Навіть під час Французької революції не бракувало людей, які одночасно на площах викрикували патріотичні гасла і брали хабарі. Мірабо, один з головних промовців перших років революції, після смерті був похований у Пантеоні. Пізніше з’ясувалося: він таємно отримував гроші від Людовика XVI. Його тіло, яке з почестями поховали в Пантеоні, було звідти винесене з ганьбою. Згодом виявилося, що й один із керівників якобінців Жорж Дантон також був пов’язаний із таємними виплатами з боку монарха. Обоє обіцяли королю вплив і захист, обоє його зрадили, і обоє не дожили до спокійної старості.
Американський сенатор Вільям Мейджір Твід увійшов в історію як один з наймасштабніших політичних корупціонерів. Очолюючи так звану «зграю Твіда» в Нью-Йорку в середині XIX століття, він створив масштабну систему дерибану публічних коштів. На будівництві триповерхового суду було привласнено мільйони за допомогою фіктивних накладних і неіснуючих підрядів. За оцінками, загальна сума зловживань перевищила 200 мільйонів тогочасних доларів — тоді як, для порівняння, купівля Аляски обійшлася США в 7 мільйонів. Твід помер у в’язниці, яку, за іронією, сам же й «будував».
Іноді корупційні дії маскувалися під культурну чи наукову ініціативу. Пауль Гектор Майр, чиновник з Аугсбурга у XVI столітті, був захоплений мистецтвом фехтування. У час, коли ця традиція зникала під натиском вогнепальної зброї, він зібрав середньовічні рукописи і замовив створення двотомника «Opus Amplissimum de Arte Athletica» з детальними ілюстраціями прийомів. На проєкт він витратив чотири роки й значну суму, але фінансував усе з міської скарбниці. Після викриття його повісили. Книга збереглася. У ній, зокрема, зафіксовано прийом, який у народі пізніше переосмислили у фразеологізм «серпом по яйцях».
Релігійна належність також ставала об’єктом антикорупційних досліджень. У 2001 році в Японії було опубліковано дослідження про зв’язок між домінуючим віросповіданням і рівнем корупції. Найменш корумпованими виявилися протестантські країни — Швеція, Данія, Фінляндія, Норвегія. Далі йшли католицькі суспільства Південної Європи, потім мусульманські й буддистські регіони. Найбільш корумпованими виявилися держави, де переважають православ’я або атеїзм. Це не означає прямого впливу віри на рівень злочинності, але вказує на сталість соціокультурної поведінки у ставленні до влади.
Корупція поступово ставала трампліном до влади. Франкські мажордоми — чиновники, які обслуговували двір династії Меровінгів — поступово отримали контроль над адміністрацією, фінансами, військом. Коли влада Меровінгів ослабла, один із мажордомів — Карл Мартелл — перестав призначати королів узагалі. Його син Піпін Короткий ув’язнив останнього короля й сам зайняв трон, поклавши початок династії Каролінгів, до якої належав і Карл Великий. Трансформація адміністративної посади у спадкову монархію стала можливою завдяки довготривалому накопиченню влади, ресурсів і впливу — без формальних революцій, але через типовий політичний контроль і маніпуляцію посадою.
Цікаво, що деякі автори намагалися не лише описати корупцію, а й створити для неї символічне покарання. У «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі розмістив хабарників у восьмому колі пекла. Там опинилися і церковники, які торгували духовними посадами, і світські чиновники. Вони киплять у смолі. Це середовище, де неможливо рухатися, — алегорія прилиплого тіла до власного злочину. Данте не розділяв духовних осіб і світських чиновників — місце в смолі діставалося всім, хто продав правду за вигоду.
Отже, корупція, попри спроби її приборкання в усі історичні періоди, демонструє виняткову гнучкість і здатність вкорінюватися в нові політичні, культурні й соціальні середовища. Вона не зникає, а лише набуває інших форм, що ускладнює її розпізнавання й покарання. Історичні приклади доводять: навіть суворі покарання, публічне осудження або мистецькі нагадування мають обмежений вплив, якщо системна відповідальність не підкріплена дієвими механізмами виявлення та реакції.
Однак слід пам’ятати, що замовчування корупції сприяє її поширенню і безкарності. Там, де порушення лишаються без наслідків, поступово стирається сама межа між законністю і зловживанням. Люди втомлюються вірити в справедливість, якщо за злочином не приходить покарання. І чим довше суспільство звикає відвертатися від очевидного, тим далі просувається корупція не лише у всі сфери держуправління, а й у свідомості. Не реагувати на неї – означає погоджуватись, хай навіть мовчки.
Оксана Іщенко
