Нові обличчя в старій системі: ефективне перезавантаження Кабміну чи чергова імітація змін у системі управління
Президент України Володимир Зеленський знову зробив хід у внутрішньополітичній грі — цього разу, представивши фракції «Слуга народу» кандидатів до оновленого складу уряду. Презентація нових облич у Кабміні відбулася на тлі накопичених проблем: хронічного дефіциту управлінської спроможності під час війни, розмитої відповідальності в кризових секторах, конфліктів усередині влади та наростаючого тиску з боку суспільства й західних партнерів. Однак головними питаннями є: це початок системної зміни в державному управлінні чи черговий косметичний ремонт? Чи зможе новий склад уряду реально змінити ситуацію в умовах воєнної економіки, постійних загроз і розмитих меж повноважень?
Представлення нового складу Кабміну у фракційному форматі
Як повідомив голова фракції Давид Арахамія, оприлюднення кандидатур на ключові урядові посади відбулося 16 липня під час засідання фракції «Слуга народу» в присутності Президента України Володимира Зеленського, керівника Офісу Президента Андрія Єрмака, голови Верховної Ради Руслана Стефанчука та його першого заступника Олександра Корнієнка. При цьому представлення нового складу Кабінету міністрів не супроводжувалося відкритими публічними поясненнями й відбулося у внутрішньофракційному форматі, характерному для моделі прийняття рішень, яка формується в українській виконавчій владі останніми роками.
Узгодження кандидатур відбулося в закритому форматі, без участі представників позафракційного середовища і публічної дискусії щодо політичної доцільності рішень або альтернативних кандидатур. Основними орієнтирами при формуванні складу уряду, судячи з усього, стали внутрішня узгодженість і управлінська сумісність з Офісом Президента. У запропонованому складі немає політично впливових фігур чи самостійних гравців, натомість переважають функціонери з досвідом внутрішньоурядової роботи, здебільшого знайомі команді президента або вже інтегровані в вертикаль ухвалення рішень. Водночас жодної публічної презентації стратегії дій нового уряду чи бачення зміни принципів державного управління представлено не було. Проте
Центральною фігурою запропонованого нового уряду стала Юлія Свириденко — кандидатка на посаду прем’єр-міністерки. Її висування є продовженням курсу на технократичний менеджмент, водночас підсилений фактором лояльності. Свириденко, яка обіймала посаду першої віцепрем’єрки і міністерки економіки, не асоціюється з конфліктами, не має виразного публічного профілю, але має досвід функціонування в системі ухвалення рішень, контрольованій Банковою. Її призначення розв’язує проблему прем’єрської ротації без загрози політичної самостійності голови уряду. Тобто зараз не пропонується автономний гравець, він буде, як і попередник, виконувати технічну функцію.
Окремої уваги потребує трансфер Дениса Шмигаля з посади прем’єра на посаду міністра оборони. Така рокіровка виглядає як спроба зберегти в структурі влади особу, яка понад п’ять років була керівником Кабміну і фактично управляла оборонною сферою. Після звільнення Олексія Резнікова і періоду сумнівної ефективності Умєрова, президент фактично повертається до моделі, де на чолі Міністерства оборони стоїть не військовий і не стратег, а адміністратор, здатний підтримувати процес без загострень. Це рішення свідчить про прагнення уникати експериментів у силовій сфері, в якій політична стабільність і підконтрольність наразі переважають над інституційною реформою.
Ключовим вузлом у новому Кабміні має стати Михайло Федоров, якого пропонують на посаду першого віцепрем’єра з одночасним збереженням посади міністра цифрової трансформації. Це посилення не лише персональне, а й концептуальне: цифровізація як політичний бренд «команди Зеленського» отримує додаткову вагу в системі уряду. Однак це також є маркером того, що під час, коли фізична інфраструктура країни руйнується, держава робить ставку на цифрову інфраструктуру як точку росту, присутності та управлінського контролю.
Висунення кандидатури Тараса Качки на посаду віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, очевидно, відповідає очікуванням західних партнерів щодо послідовнішої та дисциплінованої співпраці з Україною у сфері євроінтеграції. Він має значний досвід участі в переговорах, але не належить до публічних фігур, які формують політичний порядок денний або виходять з власними ініціативами. Такий формат дозволяє зберігати цей напрям у межах виконавчої дисципліни без загрози надмірної самостійності в ухваленні рішень.
Переведення Германа Галущенка зі сфери енергетики в юстицію є одним з найменш прогнозованих пунктів кадрової пропозиції. Галущенко працював у Мін’юсті під керівництвом Олени Лукаш. За даними ЗМІ, ім’я Германа Галущенка згадується в контексті корупційного провадження, яке стосується саме Міністерства юстиції. У цьому ж епізоді фігурує і віцепрем’єрка Ольга Стефанішина, щодо якої розглядається можливість як звільнення з уряду, так і потенційного призначення на посаду посла України при ЄС. Його трансфер на посаду міністра юстиції є свідченням внутрішньої кадрової економії — політичні гравці з формально прийнятною репутацією пересуваються з одного сектора в інший без прив’язки до профільної експертизи. Це продовжує традиційну державну інерційну модель: не створювати нових точок відповідальності, а адаптувати вже наявні.
Олексій Соболєв, кандидат на посаду міністра економіки, раніше працював у структурах, що займаються розробкою економічної політики та консалтингом для державного сектору. Його діяльність пов’язана переважно з технічним аналізом і підготовкою рішень у сфері економіки, без самостійної політичної ролі. Він сприймається як технократ з ліберальним бекграундом, але без чіткого публічного профілю.
Міністерство енергетики має очолити Світлана Гринчук — нинішня міністерка екології. Ця перестановка фіксує структурну логіку: заміна зсередини уряду без допуску зовнішніх фігур, максимально керована, мінімально ризикована. Така ж логіка виявляється і в висуненні Дениса Улютіна на посаду голови новоствореного Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України. Формулювання назви цього міністерства саме по собі заслуговує на увагу — держава намагається концептуалізувати «єдність» як адміністративну категорію, яка може бути керованою через міністерство. Улютін, як колишній перший заступник міністра фінансів, є фінансистом, а не гуманітарієм — тобто влада обирає функціонера, а не публічного політика.
До речі, виконавча влада готується до об’єднання кількох міністерств у межах урядової реорганізації. За словами речниці фракції «Слуга народу» Юлії Палійчук, планується об’єднання п’яти міністерств у два нові. Зокрема, Міністерство національної єдності має бути приєднане до Міністерства соціальної політики, в результаті чого буде утворено Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України. Крім того, передбачається об’єднання Міністерства економіки, Міністерства аграрної політики та Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів в одне відомство — Міністерство економічних ресурсів України.
Водночас значна частина чинних міністрів, зокрема, МВС, МОН, МОЗ, МЗС, та інші, зберігає свої посади: Сергій Марченко, Ігор Клименко, Оксен Лісовий, Віктор Ляшко, Андрій Сибіга, Наталія Калмикова, Матвій Бідний. Окремі з них вже тривалий час перебувають під критикою, зокрема міністр МОН Оксен Лісовий, якого звинувачують у системному знищенні освіти через непродумані рішення, конфліктні ініціативи й відверто неефективні реформи. Крім того, до нього лишаються публічні претензії у зв’язку з підозрою в плагіаті, яка так і не була належно знята.
Збереження таких фігур у новому складі уряду свідчить не про те, що вони повністю влаштовують нинішню вертикаль влади, і її не цікавить їхня реальна ефективність. Їх просто не хочуть міняти, навіть попри критику й репутаційні ризики. В умовах війни це рішення пояснюється бажанням уникнути будь-яких ускладнень у керованих, але проблемних міністерствах.
Отже, нова кадрова комбінація представляє собою урядову мозаїку, в якій перестановки не запускають змін, а лише цементують стару керовану конструкцію. Вона зібрана не з метою посилення ефективності державного управління, а ідеологічних міркувань, лояльності та керованості нових-старих міністрів.
Правова невизначеність, відсутність звіту і відповідальності
Формування нового складу Кабінету міністрів відбулося поза межами чітко визначеної правової процедури. Стаття 10 Закону «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє припинення повноважень Кабміну під час дії воєнного стану, передбачаючи збереження стабільності ключових органів виконавчої влади. Оскільки відповідних змін до цієї статті внесено не було, юридичних підстав для повного перезавантаження уряду немає. Уряд мав би продовжувати роботу в чинному складі, допоки не буде скасовано особливий правовий режим або не ухвалено коригування до закону, яке дозволило б кадрові ротації. При цьому жодної публічної аргументації щодо правомірності цього процесу також не прозвучало.
В результаті новий склад уряду з’являється нелегітимно, без законодавчо унормованої основи, фактично, через поставлення парламенту перед фактом. Ймовірне голосування у Верховній Раді, за відсутності офіційного юридичного обґрунтування, лише підкреслить порушення дотримання законодавчої процедури. Теоретично такий порядок дій може бути оскаржено в Конституційному Суді України, проте з огляду на його політичну інертність і повільність розгляду подібних справ, це не виглядає як ефективний механізм захисту права. Тобто, виходить, що законодавчий орган буде діяти в розріз із законом, який сам ухвалював.
Не менш показовим є і порушення процедури внесення кандидатури прем’єр-міністра. Відповідно до статті 114 Конституцією України, президент подає кандидатуру на розгляд парламенту лише після пропозиції коаліції депутатських фракцій, яка сформована відповідно до статті 83 Основного Закону. Якщо коаліції немає, ініціатива належить тій фракції, яка об’єднує більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Жодної з цих умов дотримано не було.
Крім того, в законі «Про Кабінет Міністрів України» ця логіка підтверджується ще раз: перед поданням президентом кандидатури прем’єр-міністра має бути відповідна пропозиція від парламентської коаліції. У даному випадку було зроблено навпаки — спочатку публічна заява президента, лише згодом — очікуване голосування у Верховній Раді, яке, найімовірніше, відбудеться без обговорення законності процедури.
Конструкція влади, за якої виконавча вертикаль фактично повністю сконцентрована в руках президента, не відповідає моделі парламентсько-президентської республіки, закріпленої в Конституції. Формально президент не очолює виконавчу владу, однак має на неї вирішальний вплив — зокрема, в частині формування Кабміну без участі парламентської більшості як самостійного суб’єкта. У підсумку легітимність уряду як інституції виконавчої влади виявляється похитнутою, оскільки його склад не є результатом прозорої політичної процедури, а лише формалізує вже ухвалені політичні рішення, не підкріплені ані парламентською пропозицією, ані юридично бездоганною процедурою.
Таким чином, ініціатива кадрових змін в уряді свідчить про порушення принципів конституційної субординації між гілками влади, а також знецінення ролі парламенту в системі формування виконавчої влади. Де-факто президент контролює і кадрові призначення, і розподіл повноважень, навіть у межах формально парламентсько-президентської моделі.
Водночас є ще одне вкрай важливе питання – уряд перед звільнення мав прозвітувати перед парламентом про результати свої роботи, але цього не відбулося. Кабмін, який проробив з 4 березня 2020 року до 16 липня 2025 року, став рекордним за тривалістю — 5 років, 4 місяці й 12 днів. Утім, за цей час він не продемонстрував спроможності ані до стратегічного планування, ані до гнучкої адаптації до нових умов. Епідемія COVID-19 оголила управлінську неготовність системи охорони здоров’я та кризову реакцію влади в питаннях логістики, комунікації й соціального захисту. Економічна політика Кабміну виявилася розпорошеною, з вираженою залежністю від зовнішніх партнерів, і не сформувала вітчизняної моделі стійкості.
Особливо гостро проблема неготовності проявилася в лютому 2022 року. Влада виявилася не готовою до повномасштабної війни — ані в організаційному, ані в економічному, ані в інформаційному сенсі. Кабмін не ініціював серйозного аналізу ризиків, а також підготовку до масштабної мобілізації економіки. Попри це, уряд не звітував перед парламентом про свою діяльність, що свідчить про відсутність політичної відповідальності перед суспільством.
Попри критично важливі провали в роботі уряду за останні п’ять років, жоден з міністрів не поніс політичної, кримінальної або адміністративної відповідальності. Крім того, в уряді навіть не було зафіксовано випадків офіційного визнання, аналізу та висновків помилок у стратегії його роботи, при цьому зараз відбудеться лише рокіровка в інші сегменти уряду без надання майбутніми урядовцями своїх стратегій і програм щодо покращення стану справ в державі. Формальна ротація насправді лише закріплює статус-кво, демонструючи, що політична лояльність і керованість залишаються головними критеріями збереження посади, незалежно від результатів роботи. Таким чином, кадрові рішення не стануть інструментом очищення чи перезавантаження виконавчої влади, а скоріш за все, стануть засобом адаптації персонального складу до нових розкладів у межах тієї ж адміністративної логіки.
Крім того, зміни в уряді будуть відповіддю на зовнішні чинники, зокрема, на очікування Європейського Союзу. В умовах, коли ЄС перебирає на себе значну частину функцій підтримки України — фінансових, адміністративних, логістичних, — партнери дедалі чіткіше сигналізують про необхідність професійнішої співпраці. У цьому контексті переведення Шмигаля в сектор оборони виглядає як жест лояльності: слухняний, передбачуваний і безініціативний прем’єр перетвориться на головного комунікатора з Заходом у питаннях оборонного бюджету. Утім, готовність працювати під керівництвом своєї колишньої підлеглої Юлії Свириденко також є красномовним індикатором цілковитої керованості з боку Шмигаля.
Кандидатура Свириденко також виглядає як вибір, який відповідає логіці лояльності та політичної керованості. Працюючи на посаді віцепрем’єрки, вона не проявляла ініціатив, які виходять за межі затверджених рамок, не брала публічну участь у політичних дискусіях і не формувала окремого бачення економічної стратегії. Така роль передбачає технократичну дисципліну та відсутність політичної ваги — саме те, що потрібне для забезпечення контрольованості виконавчої влади. Кадрові перестановки в інших міністерствах також не демонструють прагнення до стратегічного перегляду державної політики.
Показовим є і доля Міністерства національної єдності, яке було створене внаслідок реорганізації Мінреінтеграції під конкретну особу — віцепрем’єра Олексія Чернишова, який зараз має статус підозрюваного у корупції та при цьому залишився на посаді. Ця структура, яка формально мала би відповідати за єдність державної політики щодо біженців, мешканців окупованих територій і громадян за кордоном, продемонструвала повну управлінську дезорієнтацію. Її функції дублювали МЗС, інші відомства та громадські ініціативи. Створення нового міністерства без реальної компетенції, але з великими бюджетними витратами, виглядає як приклад персоніфікованого держуправління без системної відповідальності за рахунок платників податків під час війни.
Приєднання залишкових функцій Міннац’єдності до міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності є черговим жестом у тому самому стилі: організаційне рішення без логіки відповідності функцій і виразної мети. Це радше прикриття для фінансування Агенції з національної єдності — дублюючої структури, створеною 24 січня 2025 року, яка виконує роль виборчого інструмента за кордоном, аніж реального адміністративного інструменту. Такий підхід лише підсилює уявлення про Кабмін як про інструмент адаптації політичних інтересів, а не центр стратегічного планування.
В умовах повномасштабної війни уряд мав би стати системним центром аналізу бойових дій, оцінки озброєнь, планування оборонного замовлення та будівництва підприємств з виготовлення зброї, формування цивільно-військової взаємодії та ефективної економіки, а також ключовим політичним центром вирішення соціальних проблем населення, відновлення житла, надання допомоги військовим, ВПО, пенсіонерам, однак цього не сталося.
Допоки в Україні не буде відповідності кадрових рішень в органах влади вимогам закону, реального обліку витрат на державне управління, відкритого аналізу результатів, а також підзвітності та суворої відповідальності посадовців за свої дії, ситуація в країні залишиться незмінною. Уряд, сформований за принципом внутрішньої лояльності, не здатен захищати інтереси населення, реагувати на виклики війни та інших проблем в державі ні інституційно, ні стратегічно.
