Останній рік міг би без перебільшення претендувати на місце серед найпохмуріших у новітній історії. Війна, хронічна втома, економіка на межі виживання, дедалі глибший розрив між суспільними очікуваннями й реальними можливостями держави – все це поступово зводить дискусію не до питання відбудови, а до потреби глибшого перегляду самих підвалин розвитку. На цьому тлі в публічному просторі дедалі частіше лунає слово «консенсус». Не про геополітику й не про внутрішню єдність – із цим поки що складно. Натомість про економіку.
Світ входить у фазу завершення “довгого ХХ століття” – не календарно, а метаісторично. Саме у 2020-х роках відбувається перезавантаження базових моделей розвитку, зокрема економічних. Старі універсальні рецепти більше не працюють, а нові лише формуються. Одні експерти говорять про Новий Вашингтонський консенсус, інші – про Лондонський консенсус 2.0. Для України це не абстрактна дискусія: після війни нам доведеться обирати власну модель розвитку – і робити це свідомо.
Чому варто почати з минулого: логіка економічних консенсусів
Економічні консенсуси – це не лише набір політик. Це універсалістські ідеології, які пропонуються світові як «правильний шлях» розвитку. Вони завжди спираються на баланс сили: економічної, технологічної, військової й інституційної. Щоб зрозуміти, чому сьогодні заговорили про Лондонський консенсус, варто розглянути, що йому передувало.
Вашингтонський консенсус: універсалізм ринку
Вашингтонський консенсус, сформульований економістом Джоном Вільямсоном, став мейнстримною моделлю для країн, що розвиваються, наприкінці ХХ століття. Його ядро – віра в саморегульований ринок і мінімальну роль держави.
Ключові принципи:
-жорстка фіскальна дисципліна;
-розширення податкової бази;
-позитивна реальна ставка кредитування;
-вільний валютний курс і лібералізація торгівлі;
-приватизація державних активів;
-дерегуляція економіки.
Теоретичною основою стали ідеї Чиказької школи та Мілтона Фрідмана з його індивідуалістською логікою: “у суспільства немає цілей – цілі мають індивіди”. У реальності ж ця модель закріпила глобальну систему нееквівалентного обміну: ресурси країн, що розвиваються, обмінювалися на фіатні валюти розвиненого світу, які потім поверталися у вигляді вкладень у західні фінансові інструменти.
Зазначимо, що фіатні валюти – це гроші, не забезпечені золотом чи іншими матеріальними активами. Їхня вартість ґрунтується на довірі до держави-емітента та стабільності її фінансової системи. Чому це важливо в контексті Вашингтонського консенсусу? У глобальній економіці розвинені країни розраховувалися з країнами, що розвиваються, фіатними резервними валютами (передусім доларом США) за реальні матеріальні ресурси – нафту, газ, метали, агропродукцію.
Далі відбувалася ключова асиметрія: країни-експортери накопичували долари, ці долари вкладалися назад у фінансові інструменти США (наприклад, казначейські облігації), емітент валюти отримував можливість покривати власні дефіцити за рахунок емісії.
Саме тому у критичній літературі фіатні валюти часто фігурують як інструмент глобального нееквівалентного обміну.
До яких наслідків призвів Вашингтонський консенсус? Він виявився ефективним для англосаксонських суспільств, але проблемним для більшості інших. Він часто спричиняв деіндустріалізацію, зростання нерівності та посилення олігархічних структур.
В Україні ця модель законсервувала сировинну економіку, сприяла збагаченню фінансово-промислових груп і витісненню держави з медицини, освіти та науки. Як визнавав Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц, універсальної економічної політики не існує.
Пекінський консенсус: держава як драйвер розвитку
Альтернативою Вашингтонському консенсусу став Пекінський консенсус – універсальна економічна ідея Китаю, яка демонструє принципово інший підхід до розвитку держави та економіки. На відміну від “шокової терапії” та швидких ринкових реформ, характерних для західних моделей, Пекінський консенсус робить ставку на поступові, продумані зміни, що дають змогу економіці адаптуватися без соціальних потрясінь.
Його ключові риси включають:
-поступові реформи замість радикальних, різких перетворень;
-ставку на інновації та креативність, а не лише на сировинну спеціалізацію;
-експортно орієнтоване економічне зростання, що забезпечує зовнішні ринки та валютні надходження;
-державний капіталізм, коли держава активно управляє економікою, підтримує стратегічні галузі та контролює великі інвестиційні проєкти;
-сильну політичну владу, яка гарантує стабільність та реалізацію довгострокових планів без постійних політичних коливань.
У практичному вимірі це означає, що Пекінський консенсус концентрується на індустріалізації та модернізації економіки за активної участі держави, підтримці стратегічних секторів і чіткому довгостроковому плануванні. Саме завдяки цій моделі Китай став відомий як “фабрика світу”, забезпечивши собі ключову роль у глобальному виробничому ланцюжку. При цьому він став головним бенефіціаром тієї глобалізації, яку просував Вашингтонський консенсус, перетворивши зовнішньоторговельні можливості на основу власного економічного успіху.
Лондонський консенсус: від держави добробуту до версії 2.0
Післявоєнний Лондонський консенсус
Перший Лондонський консенсус виник після Другої світової війни як відповідь на соціальні втрати й загрозу радянського впливу. Його основою стала держава загального добробуту: націоналізація стратегічних галузей, посилення профспілок, прогресивне оподаткування, доступна медицина й освіта.
Це була суміш кейнсіанства і “вбудованого лібералізму”, надія суспільства на соціальну справедливість. Проте згодом модель поступилася місцем неоліберальному повороту.
Лондонський консенсус 2.0
Сучасна версія – це відповідь на фрагментацію світової економіки, кризу глобалізації, кліматичні виклики й технологічні зсуви. Над концептом працювали понад 50 провідних економістів, пов’язаних із Лондонською школою економіки.
Ключові ідеї:
-ВВП і прибуток більше не є єдиними мірками успіху;
-добробут, гідність, соціальна стабільність і психічне здоров’я стають показниками розвитку;
-держава повертається як активний гравець у соціальній політиці;
-інфляція перестає бути самоціллю монетарної політики;
-головне завдання еліт – мінімізація нестабільності.
Лондонський консенсус 2.0 також фіксує цивілізаційний розлам між США, які роблять ставку на реіндустріалізацію і скорочення соціальних витрат, та Європою з її акцентом на якість життя і соціальну гармонію.
Що це означає для України: у пошуках власного консенсусу
У дискусіях серед експертів дедалі частіше звучить ідея умовного “Українського консенсусу” – концепту, який допоміг би визначити унікальну модель економічного розвитку нашої країни. Іноді його називають “Київським консенсусом”, щоб підкреслити локальну специфіку та практичну спрямованість цієї ідеї.
Йдеться про принципи, здатні стати основою повоєнної відбудови та довгострокового розвитку:
-захист внутрішнього ринку та підтримка стратегічних галузей, які забезпечують економічну безпеку;
-нова індустріалізація та підвищення складності економіки, рух від сировинних циклів до технологічної доданої вартості;
-сильна держава на макрорівні та водночас зменшення адміністративного тиску на малий і середній бізнес, щоб підприємці могли розвивати власні ініціативи;
-врахування якості життя та добробуту населення, самовідчуття людини і довгострокових потреб майбутніх поколінь;
-дистрибутивний підхід, коли ресурси та права передаються на місця, без зрівнялівки, з можливістю для регіонів обирати власні стратегії розвитку.
Паралельно у світі формується концепція Лондонського консенсусу 2.0, який часто називають орієнтиром для сучасних економік. Він пропонує переглядати класичні пріоритети: відмову від ВВП як єдиного показника успіху, повернення держави у соціальну сферу, увагу до добробуту громадян і довгострокових цілей. Для України це служить своєрідним шаблоном: як поєднати сучасні глобальні ідеї з унікальними національними потребами – повоєнною відбудовою, соціальною справедливістю, розвитком технологій і промисловості.
Таким чином, “Український консенсус” поки що існує у форматі дискусійної платформи, але він важливий як інтелектуальна рамка для обговорення того, якою має бути економіка після війни: сильною, гнучкою, здатною поєднувати державне регулювання і підприємницьку ініціативу, соціальну справедливість і технологічне зростання. Саме така модель може стати ключем до сталого відновлення та майбутнього процвітання України.
Штучний інтелект і “нові олімпійські боги”
Сучасний світ формують “нові олімпійські боги” – технологічні гіганти та штучний інтелект, які визначають темпи розвитку економіки й життя людей. У такій реальності ВВП і прибуток вже не показують повної картини. Лондонський консенсус 2.0 пропонує ставку на добробут, якість життя та соціальну стабільність, дозволяючи державі інтегрувати технології та розвивати людський капітал. Для України це означає, що повоєнна відбудова має йти не лише через промислове зростання, а й через інновації та підготовку людей до нового глобального порядку.
Світова економіка перебуває у точці зламу. Старі догми більше не пояснюють реальність, а нові лише формуються. Сам факт, що впливові економісти говорять про пошук нової моделі розвитку, – вже добрий знак.
Для України питання не в тому, який консенсус переможе глобально. Питання в тому, чи зможемо ми нарешті сформулювати власну економічну філософію – таку, що відповідатиме нашому досвіду війни, нашій соціальній структурі й нашому уявленню про справедливість і майбутнє.
