16 січня 2026 року в Україні набрав чинності закон, який вперше дозволяє одночасно мати українське громадянство та громадянство іншої держави у визначених випадках. Він відкриває нові можливості для іноземців та українців, які проживають за кордоном, але водночас створює серйозні ризики для національної економіки і ресурсів. Зокрема, нові громадяни отримують доступ до купівлі сільськогосподарських земель.
Що передбачає новий закон
З 16 січня 2026 року в Україні набрав чинності Закон України № 4502-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації права на набуття та збереження громадянства України», яким вперше визнано можливість множинного громадянства у визначених законом випадках. Документ, ініційований Володимиром Зеленським, не скасовує громадянство України і не створює «подвійне громадянство» у класичному сенсі, а вводить правову конструкцію. Вона передбачає, що держава визнає факт наявності в особи іншого громадянства і не вимагає автоматичної відмови від нього, якщо це інше громадянство відповідає умовам, встановленим українським законодавством.
Закон чітко перелічує ситуації, в яких наявність іншого громадянства визнається Україною законною. Йдеться про випадки, коли дитина одночасно набуває громадянство України та іншої держави за народженням, коли українська дитина автоматично отримує громадянство усиновлювачів-іноземців, коли громадянин України автоматично набуває інше громадянство внаслідок шлюбу або дії іноземного законодавства без отримання відповідного документа, а також коли іноземець набуває громадянство України у спрощеному порядку, передбаченому законом. Саме остання категорія має ключове значення, оскільки вона відкриває шлях до громадянства для іноземців без вимоги виходу з наявного паспорта.
При цьому Закон № 4502-IX прямо забороняє множинне громадянство для осіб, які мають громадянство РФ або держав, які не визнають територіальної цілісності України, а також встановлює підстави для втрати громадянства України у разі добровільного набуття паспорта Росії чи діяльності в інтересах її режиму. Водночас закон окремо фіксує, що примусове отримання іншого паспорта на тимчасово окупованих територіях не може розглядатися як підстава для покарання, що принципово відрізняє добровільну лояльність від ситуації примусу.
Особливу роль в реалізації закону отримує Кабінет Міністрів, оскільки саме уряд формуватиме перелік іноземних держав, громадяни яких зможуть набувати українське громадянство у спрощеному порядку. Відсутність цього переліку в самому законі означає, що модель множинного громадянства не є статичною, а залежить від політичних рішень виконавчої влади. При цьому Президент України неодноразово заявляв, що пріоритет надаватиметься державам, які підтримували нашу країну під час повномасштабної війни, зокрема країнам Європейського Союзу, Сполученим Штатам Америки, Канаді, Німеччині, Польщі, Чехії та країнам Балтії, що фактично створює привілейований режим для громадян економічно розвинених і фінансово потужних держав.
Слід зазначити, що ідея множинного громадянства не є новою для політичного порядку денного України. Через пів року після вступу на посаду президент подав до парламенту законопроєкт № 2590, який у січні 2020 року отримав негативний висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради, зокрема через спробу змінити правове розуміння громадянства без внесення змін до статті 4 Конституції України, якою закріплено принцип єдиного громадянства.
Одночасно з базовим законом президент подавав до парламенту пакет супутніх законопроєктів, спрямованих на мінімізацію ризиків, пов’язаних з множинним громадянством, однак жодний з них так і не був прийнятий. Так, законопроєкт № 6369 «Про запобігання та протидію загрозам національній безпеці України у сфері громадянства» мав запобігти використанню іноземного громадянства як інструменту втручання у внутрішні справи держави. Законопроєкт № 6370 передбачав зміни до Митного кодексу щодо обмежень для осіб з множинним громадянством у митних органах. Законопроєкт № 6371 встановлював заборони на обіймання посад у судовій системі, а законопроєкт № 6372 вводив адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення законодавства у сфері громадянства.
Окремого аналізу потребує співвідношення нового закону зі статтею 4 Конституції України, яка встановлює принцип єдиного громадянства, закріплюючи, що в Україні існує лише одне громадянство, а підстави його набуття і припинення визначаються законом. У системі джерел права Конституція має найвищу юридичну силу, а будь-який закон не може змінювати, розширювати або переосмислювати її положення без внесення конституційних змін у встановленому порядку. Це означає, що законодавець не наділений правом запроваджувати множинне громадянство шляхом звичайного закону, якщо відповідна норма прямо або опосередковано суперечить закріпленому в Основному законі принципу єдиного громадянства.
У межах конституційної логіки це означає, що законодавче регулювання допустиме лише доти, доки воно не трансформує саму модель громадянства, закріплену в Основному законі, адже єдине громадянство в конституційному розумінні є не технічною формулою, а фундаментальною характеристикою державної належності, яка не передбачає існування паралельних правових статусів у межах національної юрисдикції.
Нові норми, які з’явилися у законодавстві про громадянство, намагаються врегулювати реальні життєві ситуації, в яких мільйони українців за кордоном мають паспорти інших держав, не відмовляючись при цьому від українського громадянства. Закон не визнає іноземний паспорт у правових відносинах з Україною, наполягаючи на тому, що для української держави така особа залишається виключно громадянином України, однак саме це розмежування створює правову невизначеність, оскільки держава фактично допускає наявність іншого громадянства, але одночасно відмовляється визнавати його юридичні наслідки.
З погляду Конституції така конструкція виглядає внутрішньо суперечливою, адже принцип єдиного громадянства передбачає не лише пріоритет українського паспорта у правових відносинах, а й відсутність законодавчо допустимого простору для множинної належності. Коли закон дозволяє громадянину України зберігати українське громадянство після набуття іншого, він фактично визнає існування подвійного статусу, навіть якщо формально проголошує, що в межах української юрисдикції враховується лише українське громадянство.
Особливо гостро ця правова невизначеність проявляється у сфері публічної служби, де обмеження для державних службовців, суддів та інших посадових осіб залишаються чинними. Конституційна логіка вимагає від осіб, наділених владними повноваженнями, однозначної правової належності, і саме тому наявність громадянства іншої держави, навіть якщо воно «не визнається» у відносинах з Україною, залишається підставою для припинення повноважень або звільнення. У цій частині закон фактично підтверджує конституційний підхід, водночас демонструючи, що принцип єдиного громадянства продовжує діяти вибірково, залежно від сфери правовідносин.
Відсутність рішення Конституційного Суду України щодо конституційності нових норм лише посилює цю невизначеність, оскільки саме КСУ уповноважений дати остаточне тлумачення співвідношення принципу єдиного громадянства та законодавчих спроб його модифікації. До ухвалення такого рішення правова система перебуває у проміжному стані, коли закон офіційно діє, але його відповідність Конституції створює колізію, яка має прямі наслідки для правозастосування і правової стабільності.
Саме з цієї причини в 2020 році Головне науково-експертне управління Верховної Ради дало негативний висновок щодо президентських ініціатив про множинне громадянство, вказавши, що регулювання цього питання без внесення змін до Конституції є юридично некоректним. Та сама логіка залишалася актуальною і під час обговорень у 2021 році, коли законопроєкт зняли з розгляду через ризики неконституційності, попри відсутність прямої норми про заборону подвійного громадянства в тексті Конституції.
Таким чином, новий Закон № 4502-IX не усуває конституційного обмеження, а обходить його, фактично дозволяючи те, що випливає з її буквального змісту як заборонене.
Світова практика показує, що множинне громадянство не є універсальною нормою. У низці країн воно заборонене або суттєво обмежене. В Європі жорсткі обмеження діють в Австрії, Естонії, Нідерландах, Словаччині, Чорногорії та Норвегії, де друге громадянство допускається лише у виняткових випадках. В Азії множинне громадянство заборонене в Китаї, Японії, Казахстані, Індії, Сінгапурі, Малайзії, Омані та Саудівській Аравії, а в Африці — в Ефіопії, Лівії, Малаві та низці інших держав. Водночас такі країни, як США, Велика Британія, Канада або Німеччина, визнають множинне громадянство, хоча і поєднують його з податковими, службовими або політичними обмеженнями.
Українська модель вирізняється тим, що вона поєднує визнання множинного громадянства з негайним доступом до ключових економічних прав, не вводячи перехідних періодів і залишаючи значну частину регулювання на рівні уряду. Це створює правову конструкцію, за якої паспорт стає інструментом економічного входу, а не лише підтвердженням політичної належності.
Відкриття земельного ринку в Україні: економічні ризики та наслідки для національної власності
Ключовим і вкрай важливим питанням нового закону є те, що іноземець, який отримує громадянство України, одразу набуває повного обсягу прав громадянина, включно з правом купувати землю. Поправки, які передбачали відтермінування цього права на три або п’ять років, парламент відхилив, і це означає, що новий громадянин може без жодної паузи заходити на ринок земель сільськогосподарського призначення. Саме в цьому місці закон про громадянство перестає бути суто міграційним і починає прямо корелюватися з економічною моделлю держави.
Українська земля опиняється під загрозою масової втрати контролю: новий закон про множинне громадянство дозволяє іноземним капіталам одразу після набуття українського паспорта скуповувати сільськогосподарські угіддя площею до десяти тисяч гектарів, що дозволяє одночасно інвестувати великі обсяги капіталу в аграрний сектор. Це може суттєво вплинути на економічну небезпеку, яка здатна зруйнувати традиційний порядок власності і відсунути місцевих фермерів на узбіччя ринку. Родючі українські землі ризикують опинитися в руках осіб, для яких наша країна є лише майданчиком для інвестицій, а не рідною землею. Це формує систему, в якій українці стають другорядними на власних угіддях. Крім того, іноземці не нестимуть відповідальності за родючість української землі, бо для них вона є лише ресурсом для прибутку, а не частиною історії, культури й майбутнього країни.
За даними Міністерства економіки, в період із січня до середини грудня 2025 року в Україні вже було відчужено 115,6 тисячі земельних ділянок сільськогосподарського призначення загальною площею понад 340 тисяч гектарів. При цьому в минулому році ціна сільськогосподарської землі в Україні залишалася нестабільною й помітно змінювалася протягом року. Влітку середньозважена вартість гектара сягала майже 69,6 тис. грн, восени знижувалася до близько 65,3 тис. грн, а навесні товарні землі оцінювалися приблизно у 1305 доларів за гектар, що відповідало орієнтовно 52 тис. грн за тодішнім курсом.
Однак рівень вартості землі суттєво різниться залежно від регіону. Найдорожчі ділянки зосереджені у західних і частині центральних областей: в Івано-Франківській області ціна сягала до 165 615 гривень за гектар, у Тернопільській — до 126 068 гривень, а у Львівській та Вінницькій областях вартість перевищувала 80–100 тисяч гривень за гектар. Водночас у прифронтових регіонах — Харківській, Херсонській, Миколаївській та Запорізькій областях — ціни залишалися значно нижчими й коливалися в межах 35–38 тисяч гривень за гектар. Загалом, попри воєнні ризики, ринок сільськогосподарських земель у 2025 році зберіг активність, чітку структуру попиту та тенденцію до поступового зростання вартості.
Слід відмітити, що зростання вартості землі не було раптовим і формувалося поступово впродовж кількох років. У 2023 році середня ціна гектара становила трохи понад 41 тис. грн, а в 2024 році вона зросла до майже 54 тис. грн. За час дії земельної реформи з 2021 року загальне подорожчання в середньому по країні оцінюється в межах 30–50%. При цьому воєнні ризики стримують ціну в східних прикордонних регіонах на рівні 1000–1500 доларів за гектар, тоді як у західних областях вартість землі сягає 2500–3000 доларів за гектар, що відображає різний рівень безпеки, попиту та інвестиційних очікувань.
Питання множинного громадянства та права іноземців на придбання сільськогосподарських земель зараз є однією з найбільш дискусійних тем у світовій практиці регулювання власності та національних ресурсів. У багатьох країнах ці два аспекти тісно пов’язані з політикою збереження національної власності, економічної безпеки та контролю над аграрними ресурсами. В Україні закон про множинне громадянство відкриває доступ до громадянства та земельного ринку практично одночасно, що відрізняє країну від більшості європейських та азійських держав.
В Європі регулювання купівлі сільськогосподарських земель іноземцями значно відрізняється від українського підходу. У Польщі громадяни третіх країн можуть придбати землю лише за умови, що вони прожили на території країни не менше п’яти років або перебувають у шлюбі з громадянином Польщі та прожили в країні два роки. Крім того, землю можна використовувати лише для сільськогосподарських цілей протягом тривалого часу. Подібна практика існує і в Литві, Латвії та Естонії, де право купівлі надається громадянам ЄС або ЄЕЗ за умов дотримання встановлених вимог щодо проживання та використання угідь. У Болгарії іноземні громадяни або юридичні особи можуть придбати сільськогосподарські землі лише за умови постійного проживання чи ведення економічної діяльності на території країни протягом понад п’яти років, а у Німеччині та Італії купівля землі іноземцями обмежена вимогами щодо цільового використання протягом певного періоду. Таким чином, у більшості європейських країн передбачено обмеження, що перешкоджають швидкій концентрації земель у руках іноземного капіталу.
Водночас у ряді європейських держав множинне громадянство не визнається взагалі. Австрія, Естонія, Ліхтенштейн, Монако, Нідерланди, Норвегія, Сан-Марино, Словаччина та Чорногорія зобов’язують особу, що набуває громадянство, відмовитися від попередніх паспортів. Це створює додатковий контроль за правом володіння землею, оскільки відсутність подвійного громадянства ускладнює можливість іноземного впливу через нових громадян. Подібна практика простежується і в азійських країнах, включаючи Азербайджан, Афганістан, Іран, Індію, Індонезію, Казахстан, Китай, Кувейт, Малайзію, М’янму, Північну Корею, Саудівську Аравію, Сінгапур, ОАЕ, Узбекистан, Японію та Грузію, де принцип єдиного громадянства підтримує політику обмеження зовнішнього контролю над ресурсами.
Африканські країни, такі як Ефіопія, Руанда, Танзанія та Еритрея, також не визнають множинне громадянство, а придбання сільськогосподарських земель іноземцями там суворо заборонене. У більшості цих країн навіть громадяни інших держав Африки не можуть стати власниками великих земельних масивів, а використання земель суворо регулюється державою.
Порівняння цих практик з українською моделлю демонструє суттєву різницю – Україна не передбачає додаткових обмежень щодо періоду проживання, обов’язкового цільового використання землі або контролю концентрації земель у руках нових громадян. Ця відмінність створює потенційні ризики для національної економіки та структури державної власності. В умовах високої вартості земель та активного інтересу міжнародного капіталу українські аграрні угіддя можуть швидко опинитися під контролем осіб з подвійним громадянством. При цьому українські фермери і фізичні особи, які не мають значних фінансових ресурсів, можуть опинитися в умовах неконкурентоспроможності, оскільки вони зіштовхнуться з глобальними гравцями, здатними купувати великі земельні масиви одразу після отримання громадянства.
Крім того, такі зміни можуть впливати на структуру власності та контролю над ресурсами, створюючи передумови для того, що ключові активи країни опиняться під зовнішнім впливом. Економічна стабільність аграрного сектору, яка традиційно залежить від місцевих інвесторів і фермерів, може зазнати тиску через надмірну концентрацію земель та капіталу.
Водночас закон не враховує необхідності створення умов для повернення українців, змушених виїхати через війну або економічну нестабільність, і фактично відкриває шлях для нових громадян, які можуть виконувати роль власників та інвесторів, тоді як громадяни України ризикують втратити контроль над власними ресурсами.
Таким чином, закон про множинне громадянство в Україні одночасно відкриває нові можливості для іноземних інвесторів та створює суттєві ризики для національної економіки і ресурсів. Без чіткого контролю концентрації земель і ресурсів існує реальна загроза, що ключові активи країни опиняться під впливом зовнішніх інтересів. Збереження балансу між відкритістю для світу та національними інтересами має стати центральним питанням уряду, і від того, наскільки ефективно його вирішать, залежить майбутнє української землі та громадян.
