Памʼять про Другу світову війну залишається однією з найтрагічніших і найделікатніших тем у європейському та українському суспільстві. Вона глибоко вкорінена в особисті й родинні історії, але водночас нерозривно пов’язана з геополітичними процесами та маніпуляціями. В різних країнах ця тема має свої акценти, але всюди її єднає одне — масштаб трагедії, яка змінила людську історію, залишивши після себе мільйони загиблих, спустошені міста і покоління, які не змогли оговтатись від пережитого. І саме тому питання про те, як ми памʼятаємо ту війну, як говоримо про неї сьогодні, якими словами і в якому контексті, є вкрай важливим. Воно визначає не лише ставлення до минулого, а й здатність сучасного суспільства зберігати повагу до фактів, людей і цінностей, заради яких було заплачено надто високу ціну. Сьогодні, коли на українській землі знову точиться війна, події 1939–1945 років звучать як відповідь на запитання про те, що відбувається, коли зло не зупиняють. Ось чому слід розмежувати памʼять і міф, досвід і маніпуляцію, історію та її політичне використання.
80 років потому: тиша після пострілу як памʼять про війну
Вісімдесят років тому, 8 травня 1945 року, в Європі згасли бої. На руїнах згорілих міст, серед мільйонів убитих, депортованих, поневолених пролунала звістка про капітуляцію нацистської Німеччини. Цей день означив не мир як завершення, а тишу після страшної катастрофи — без остаточного зцілення, але з першим подихом надії. І хоча в багатьох столицях світу тоді лунала радість, а натовпи людей вийшли на вулиці святкувати, історична памʼять про Другу світову війну ніколи не була легкою.
Україна, яка втратила у цій війні мільйони своїх громадян — на фронтах, у таборах, у бомбардуваннях, у вимушених переселеннях і терорі, — десятиліттями пам’ятала цю війну в іншому наративі. Але з 2015 року, а остаточно — після ухвалення закону 2023 року, країна обрала інший спосіб вшанування, співзвучний європейському досвіду. Саме 8 травня вшановується подвиг всіх борців проти нацизму, незалежно від армії, національності чи статусу. І саме цього дня згадуються не лише ті, хто переміг, а й ті, кого забрала війна — полеглі, закатовані та зниклі безвісти.
Запроваджений Генеральною Асамблеєю ООН у 2004 році як День пам’яті та примирення, 8 травня поступово став як днем траурної згадки, такі форми колективної етичної відповіді людства на війну. Українське суспільство довго йшло до власної інтерпретації цієї дати, долаючи внутрішні суперечності — між звичкою святкувати 9 травня і новим поглядом. Десятиліттями 9 травня існувало як офіційне свято — День Перемоги, це була нагода вшанувати дідів і прадідів, які повернулися з фронту, які не повернулися, які пройшли концтабори, які пережили евакуацію чи вижили під окупацією. Памʼять передавалась у розповідях, фотографіях, нагородах, обіду з фронтовою кашею і бойовими 100 грам, живих квітах та хвилині мовчання на меморіалах і біля пам’ятників. Для багатьох українців, особливо старшого покоління, цей день і до сьогодні залишився важливою традицією, символом шани до родинної історії. Для них зміна дати часто сприймається образливо.
Втім, поступово зросла й інша позиція — особливо після 2014 року, а остаточно після повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му. Українці почали ставити під сумнів те, яким саме чином і якими словами вшановується ця перемога. Бо за фасадом Великої Перемоги надто часто для них приховуються інші речі — репресії, табори, повернення з фронту не до свободи, а до нової диктатури. Тому для частини суспільства 9 травня стало символом викривленої історії та радянської міфології, використаної як інструмент пропаганди. Вони говорять про необхідність очищення памʼяті від фальші та старої ідеології. Між цими двома підходами досі немає точки згоди, тому одні залишаються у форматі приватного вшанування, а інші шукають нову мову пам’яті, яка відповідала би теперішньому досвіду війни і сучасному баченню історії. У цьому існує конфлікт традицій, складний процес зміни ідеології суспільства, яке вчиться по-новому бачити і себе, і свою історію.
Сьогодні, коли в Україні знову війна, памʼять про 1939–1945 роки більше не є винятково історичною. Вона стає гострою лінією паралелі — знову зруйновані міста, депортації, масові вбивства, і знову боротьба за виживання. Але саме ця паралель робить 8 травня запитом на переосмислення: яка ціна війни і чому навіть поразка тоталітаризму не гарантує, що він не повернеться.
Історична правда про роль і втрати України у Другій світовій війні
Сучасний політичний і медійний простір дедалі частіше стає полем для історичних претензій. Різні держави намагаються заявити про свою «вирішальну» роль у перемозі над нацизмом, трактуючи її як частину національного престижу або інструмент впливу. Ця тенденція особливо посилилася в останні десятиліття: кожна країна, яка брала участь у війні, прагне ствердити свою винятковість у цій перемозі. При чому в публічних дискурсах звучать твердження, які більше ґрунтуються на геополітичних амбіціях, ніж на історичних фактах. Такий підхід загрожує тим, що реальні жертви, досвід, втрати й складність ситуацій опиняються на периферії.
Насправді жодна держава не має морального права претендувати на монополію в оцінці тієї війни. Перемога над нацизмом була результатом неймовірно складного й масштабного опору, зусиль десятків країн, сотень народів і мільйонів окремих людських доль. У цій боротьбі не існувало єдиного центру або лінійного поділу на головних і другорядних. Перемога була розподіленою відповідальністю, колективним подвигом і катастрофічною жертвою. Однак для України участь у Другій світовій війні стала тотальнимі всеохопним знищенням з безпрецедентною кількістю жертв, масштабом руйнувань, глибиною гуманітарної катастрофи.
Саме на українських землях відбувалися одні з найзапекліших боїв цієї війни. Танкові прориви, масовані наступи, оточення, оборонні операції — все це проходило через Харків, Київ, Одесу, Дніпро, Крим, Донбас, Львів, Житомир і Полтаву. Ці назви знову й знову звучали у фронтових зведеннях. Україна була не тилом, а справжнім полем битв, які спустошували все: інфраструктуру, промисловість, села, поля, цілі райони. Населення зазнало тоді масштабного фізичного знищення, депортацій, примусової праці та окупаційного терору. За різними оцінками, загалом жертвами Другої світової війни стали від 50 до 85 мільйонів людей у різних частинах світу, при цьому втрати України становлять від 8 до 10 мільйонів людей — як українців, так і представників інших національностей, які мешкали в Україні. Це приблизно чверть довоєнного населення. Ідеться не лише про загиблих військових, а й мільйони мирних мешканців — вбитих під час обстрілів, розстріляних у містах і селах, замордованих у концтаборах, вивезених на примусові роботи до Третього Рейху. Смерті й втрати були повсюдними. Не існувало жодного регіону, жодної родини, яку б ця війна оминула. І в цьому трагізм українського досвіду війни — він був всеохопним.
Окремої уваги заслуговує участь українців у збройній боротьбі проти нацистської коаліції. У складі Червоної армії воювали мільйони українців — за різними підрахунками, не менше ніж 6 мільйонів. Але участь українців не обмежувалася лише Радянською армією. Українська діаспора активно брала участь у боротьбі на боці союзників. У складі Війська Польського воювали 112 тисяч етнічних українців, у Збройних силах США — до 80 тисяч, у британській та канадській арміях — ще близько 45 тисяч, у французькій — 6 тисяч. Всі ці люди зробили внесок у боротьбу з фашизмом, незалежно від політичної приналежності або паспорта. Вони були частиною глобального опору, і їхня присутність у союзницьких арміях є ще одним свідченням того, що перемога не може бути присвоєна жодною однією країною.
Водночас одним з трагічних вимірів тієї війни стали концентраційні табори. В Україні нацисти створили сотні таборів різного призначення, від трудових до таборів смерті. Особливо тяжким є факт існування таборів для радянських військовополонених, де рівень смертності був надзвичайно високим. За оцінками фахівців, понад мільйон полонених українського походження загинули в таких таборах. При цьому одним з найвідоміших є Грослазарет на Хмельниччині, він залишив після себе документовані свідчення жаху: книги обліку смертності, які вели самі в’язні. Зафіксовано понад 20 тисяч смертей з іменами, професіями, місцем народження, це живий архів катастрофи, під час якої більшість людей загинула у нестерпних умовах голоду, хвороб, катувань, медичних експериментів і нелюдської тяжкої праці.
Німецька окупація України виявилася однією з найжорстокіших у всій Європі. Якщо у Франції, Данії чи Бельгії нацисти переважно здійснювали адміністративний контроль, то на українських землях реалізовувалася політика геноциду. Саме тут відбувалися масові розстріли цивільних, спалення сіл, страти заручників, практики тотального терору. Саме в Україні, на території тодішнього Райхскомісаріату Україна, Голокост набув промислових масштабів: Бабин Яр, Дробицький Яр, Кам’янець-Подільський, Богданівка — це лише окремі сторінки масштабного злочину проти людяності. Люди, які пережили окупацію, сприймали звільнення як шанс вижити, як кінець цілодобової загрози фізичного знищення. Це була радість з присмаком жалоби, бо повертатися було часто нікуди, бо була нова репресивна реальність сталінського режиму.
І саме тому сьогодні важливо не лише вшановувати перемогу, а й правильно її розуміти. Не через гасла, а складні, суперечливі, глибоко особисті історії. Україна була не тлом, не допоміжною силою і не пасивною жертвою. Вона була однією з центральних арен тієї війни, з мільйонами мертвих, мільйонами бійців, сотнями зруйнованих міст, тисячами концтаборів і безіменними братськими могилами. Цю правду не можна звести до політичної конкуренції чи обмежити «внеском у загальну справу». Вона належить мертвим і зобов’язує живих говорити правду. І ми не маємо дозволити забути її ні собі, ні іншим.
Війна після перемоги: коли памʼять не вберегла
Світ, який постав з руїн Другої світової війни, будувався на простій, але фундаментальній ідеї: збройна агресія, розпалювання ненависті, масові вбивства цивільного населення і воєнні злочини мають залишитися в минулому як безумовне зло. Нюрнберзький трибунал не лише засудив фашистських злочинців, а й заклав моральний і правовий фундамент для нової епохи — де цінність людського життя, недоторканність кордонів і відповідальність за злочини мали стати універсальними принципами.
Цей порядок тримався десятиліттями. Попри регіональні конфлікти, глобальна система безпеки залишалася принаймні декларативно вірною урокам Другої світової, але у 2022 році Росія зруйнувала цей крихкий баланс. Її повномасштабне вторгнення в Україну стало не просто війною проти суверенної держави, а прямим викликом післявоєнній архітектурі світу — тій, що мала стримувати агресію та захищати цивільних. Це було відродження ідеології, у якій сусіда перетворюють на «неправильного», людське життя — на витратний матеріал, а міжнародне право — на інструмент виправдання насильства. Росія повернула до публічного вжитку риторику «внутрішніх ворогів», «національної місії», «історичних територій» — все те, що в Європі середини XX століття вже було відомим інструментарієм геноцидної політики.
Водночас з цими словами прийшли дії. Масові вбивства військових і цивільних, серед яких є діти, фільтраційні табори, тортури, депортація дітей, обстріли житлових кварталів, зруйновані лікарні та школи — не як випадкові трагедії, а як системна практика ведення війни. Свідоме приниження, знеособлення, насильство над цивільним населенням — саме те, що у 1945-му було назване злочином проти людяності, знову стало повсякденною реальністю. Те, що здавалося минулим, виявилося сучасним. Росія не просто порушила міжнародне право, вона висміяла саму ідею спільного морального консенсусу після 1945 року. І тому війна в Україні є черговим уроком історії.
Сьогодні серед нас майже не залишилося тих, хто особисто пройшов через Другу світову. З кожним роком згасають голоси людей, які зустріли війну в юності — п’ятнадцятирічними санітарами, сімнадцятирічними стрільцями, вісімнадцятирічними курсантами. Вони пам’ятали її не з підручників і не з кінохроніки, а з власних втомлених рук, ночей під артобстрілами, облич товаришів, які не повернулися з поля бою. Ці люди жили довгі десятиліття з єдиним простим сподіванням, що пережите ними вже ніколи не повториться.
Багато з них щиро вірили у головне гасло тієї епохи — «Ніколи знову!». Їм здавалося, що той досвід був настільки жахливим, очевидно безглуздим у своїй жорстокості, що людство більше не дозволить нічому подібному статися. Тим більше — між народами, які разом винесли на собі тягар тієї війни. Між тими, хто стояв разом у єдиному окопі, визволяв концтабори, виносив поранених з поля бою. Вони не могли навіть уявити, що за кілька десятиліть одна з армій тієї колишньої спільної перемоги прийде з танками на землі іншої. Що ті, кого ще донедавна називали «братнім народом», стануть джерелом нового жаху — вже не під прапором свастики, але з тією самою зневагою до людського життя, тією самою риторикою про «велику історичну місію», тим самим нищівним бажанням підкорити, принизити, стерти. Вони не могли уявити, що ракети з Москви та Білгороду влучатимуть у житлові квартали Києва й Харкова, а слова «денацифікація» використовуватимуть не для засудження минулого, а як привід для теперішніх убивств.
Їхні загальні могили знаходяться на десятках цвинтарів у Європі, у братських похованнях і безіменних траншеях. Всі вони, і росіяни, і українці, були учасниками тієї самої війни, яку назвали Великою. І всі вони, якби мали голос, ніколи не допустили б цю сучасну війну, не казали б нічого про геополітичні інтереси, «сферу впливу» чи «історичну справедливість». Однак тепер їх майже не залишилося, а ті, хто залишився, знову переживають сучасну війну, і по ним стріляють внуки їх колишніх однополчан.
Пам’ять, яка болить: сучасна тінь нацизму і суперечка навколо монументів
Нацисти, на чолі яких стояв Адольф Гітлер (завоював владу на чолі своєї партії у 1933 році), вирізнялися особливою жорстокістю. Поняття нацистської партії суперечили всім нинішнім принципам гуманізму, адже розділяли нації світу на «вищі» і «нижчі» раси, стверджуючи, що «вищі» раси мали обґрунтоване право завойовувати та навіть знищувати інші народи та тих, хто не вписувався у нав’язані ними певні рамки суспільства: людей з іншим світоглядом, з окремими недоліками здоров’я тощо.
У 1945 році світ сподівався, що з капітуляцією Третього Рейху зникне і сам нацизм як ідеологія, політична практика і джерело ненависті. Нацистська державна машина була знищена, її лідери засуджені, а сама ідея расової вищості, агресивного реваншизму й виправданого геноциду біла офіційно поставлена поза законом. Однак насправді, на жаль, нацизм не зник.
Сьогодні, через вісім десятиліть після завершення Другої світової війни, у світі досі існують організації, які прямо або опосередковано сповідують нацистську ідеологію. Вони носять інші назви, діють в умовах законодавчих обмежень, часто маскуються під «націоналістичні» або «традиціоналістські» рухи, однак суть їхня незмінна — пропаганда ненависті, дискримінації, насильства як норми. Багато з цих структур формально заборонені в більшості країн світу, однак у деяких державах заборона лише декларативна: символіка й мова нацизму продовжують циркулювати в публічному просторі, зокрема в інтернеті. Парадоксально, але водночас з запереченням участі власної країни в злочинах минулого, окремі уряди сьогодні відтворюють логіку гітлеризму в нових формах — через агресію, мілітаризм, заперечення права інших народів на існування.
Український досвід особливо трагічний у цьому контексті, бо з одного боку українці воювали проти нацизму на фронтах, в арміях союзників, у підпіллі, в таборах. З іншого — сьогодні саме Росія, яка десятиліттями привласнювала собі перемогу 1945 року, сама демонструє ознаки тієї ж ідеології, з якою начебто боролася. Публічні заклики до «ліквідації української нації», знеособлення ворога, масові вбивства цивільного населення, депортація дітей, виправдання вторгнення псевдоісторичними міфами — все це не риторичні фігури, а сучасна реальність.
На тлі цього суперечка в суспільстві про монументи Другої світової в Україні стала ще складнішою. Демонтаж радянських пам’ятників, у тому числі пов’язаних з темою війни, не просто розділяє політиків — він розділяє родини, покоління та пам’ять. З одного боку ці монументи зводилися за часів радянської влади з конкретним ідеологічним наративом, де головною постаттю завжди був радянський солдат, часто безіменний, завжди під червоним прапором. Але з іншого боку — під цими пам’ятниками лежать тіла полеглих українців. Тих, хто справді пройшов війну, загинув під Сталінградом, на Курській дузі, в Берліні. Хто не обирав, в якій армії воювати, але обирав захищати свою Батьківщину. Для багатьох ці пам’ятники стали не політичними об’єктами, а місцем особистої жалоби. Це місце, де українці згадують своїх батьків і дідів, які загиблі на тій війні. І тому питання про їхнє знесення не може бути виправданим.
У суспільстві це породжує глибоку напругу та розкол. Одні вимагають повного очищення публічного простору від символів минулого, вбачаючи в них інструменти ідеологічного поневолення радянських часів і наративи РФ. Водночас інші бачать в них важливу частину родинної пам’яті, шанування загиблих батьків і дідів. Розрив між цими полярно різними позиціями можна вирішити лише розумним компромісом, бо це болісне переживання для багатьох українців. Де йдеться про могили і людську пам’ять, там має бути вдячність і повага до тих, хто воював. Про їх подвиг ніяк не можна забувати, про нього обов’язково мають знати наступні покоління. Бо хто не пам’ятає своє минуле, в того немає майбутнього. Саме тому радикальне вирішення цього питання є шляхом у глухий кут, воно потребує вдумливого підходу і правди.
