Обмеження залишати країну має відповідати критерію пропорційності та обґрунтованості: висновок ЄСПЛ

Обмеження права залишати країну завжди викликає складні правові та соціальні наслідки, адже воно зачіпає як особисту свободу громадянина, так і механізми державного контролю за виконанням судових рішень. У справі «Бабич проти України» Європейський суд з прав людини поставив у центр уваги питання обмеження залишати країну, яке має відповідати критерію пропорційності та обґрунтованості.

П’ята секція Європейського суду з прав людини ухвалила рішення у справі «Бабич проти України» (заява №2393/17), встановивши порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право залишати будь-яку країну. Рішення набирає статусу остаточного, хоча його текст може зазнати редакційних змін, і воно визначає важливий прецедент щодо обмеження свободи пересування в Україні.

Скарга була подана у зв’язку із забороною заявнику залишати територію України через невиконання судового рішення щодо погашення боргу. У серпні 2013 року Полтавський районний суд задовольнив клопотання державного виконавця про встановлення обмеження на виїзд до повного погашення заборгованості. Через три місяці, у грудні 2013 року, господарський суд Харківської області визнав заявника банкрутом, однак його спроби домогтися скасування заборони залишалися безрезультатними.

У жовтні 2015 року заявник офіційно одружився, і вже на початку 2016 року він, його дружина та син отримали румунські паспорти. У серпні того ж року дружина та син переїхали до Праги (Чеська Республіка), тоді як заявник залишався в Україні і стикався з численними відмовами у виїзді протягом 2014–2016 років. Лише в лютому 2016 року йому вдалося перетнути кордон, скориставшись українським паспортом з іншим написанням імені, а у наступні роки він декілька разів виїжджав за межі України з румунським паспортом.

Попри ці факти, станом на 2019 рік заборона залишалася чинною. Верховний Суд 5 грудня 2019 року остаточно відмовив у видаленні інформації про обмеження з бази Державної прикордонної служби України, мотивуючи це тим, що факт банкрутства не є підставою для зупинення обмеження, оскільки виконавче провадження не було завершене.

Заявник звернувся до ЄСПЛ, стверджуючи, що обмеження його права залишати країну було непропорційним і невиправданим, тоді як уряд наполягав на законності заходу і зазначав, що особа могла подорожувати з румунським паспортом. Суд визнав скаргу прийнятною і порівняв її з прецедентом у справі «Стецов проти України» (№ 5170/15, 11 травня 2021 року), де йшлося про аналогічне обмеження права виїзду через невиконання боргових зобов’язань.

Як і в попередньому випадку, заходи, застосовані щодо заявника, не були достатньо обґрунтованими та не підлягали перегляду протягом усього строку дії заборони. Суд дійшов висновку, що українська влада не забезпечила належну пропорційність та обґрунтованість обмеження з самого початку і під час всього його застосування.

ЄСПЛ звернув увагу на конкретний вплив заборони на життя заявника: йому багаторазово відмовляли у виїзді з країни. Отримання громадянства іншої держави та можливість періодично подорожувати не усунули проблеми і не зробили обмеження сумісним із вимогами статті 2 § 2 Протоколу № 4. Суд констатував, що заходи влади фактично позбавляли заявника права на вільний виїзд у значний період часу, що становить порушення конвенційних гарантій.

Заявник також стверджував, що заборона залишати Україну порушила його право на повагу до приватного і сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції.

Суд зазначив, що Конвенція не гарантує створення сімейного життя у конкретній країні. Дружина та син заявника переїхали за кордон після кількох років дії заборони, і вони були обізнані про її наслідки. Крім того, заявник не стверджував, що члени його родини були обмежені у праві в’їзду або проживання в Україні. Через це скарга за статтею 8 була відхилена як явно необґрунтована.

У рішенні ЄСПЛ підкреслено, що будь-які обмеження права залишати країну повинні відповідати критеріям пропорційності та обґрунтованості, а тимчасові обмеження не можуть ігнорувати принципи ефективного захисту прав людини. У справі «Бабич проти України» суд встановив, що застосовані заходи не відповідали цим стандартам, і підтвердив порушення права на виїзд, водночас відхиливши скаргу щодо порушення права на сімейне життя. Рішення створює прецедент для оцінки законності аналогічних заходів у майбутньому.