20 березня 2026 року Національна поліція України оголосила про близько 70 обшуків у медичних закладах по всій країні. Слідчі дії охопили лікарні та домівки керівників установ, відкрито десятки кримінальних проваджень за статтями від службового підроблення до легалізації доходів. Йдеться про маніпуляції з даними в електронній системі охорони здоров’я, фіктивні послуги, завищення кількості пацієнтів. Попередня оцінка збитків — сотні мільйонів гривень.
Формально – боротьба зі зловживаннями в межах Програми медичних гарантій. Фактично – подія, яка запустила іншу, не менш важливу реакцію: хвилю недовіри до лікарів як до професійної групи.
Редакторка відділу соціуму ZN.UA Алла Котляр у статті “Обшуки в лікарнях: боротьба зі схемами чи із симптомами хворої системи?” прямо поставила питання: якщо порушення масові – чи коректно зводити проблему до індивідуальної недоброчесності? Водночас у публічному просторі існує й інше прочитання такої постановки питання: як ризик узагальнення і навішування ярликів, коли через медійні рамки формується образ “винної” професійної групи, а окремі кейси перетворюються на підставу для недовіри до лікарів загалом.
Ефект колективної підозри
Реакція лікарської спільноти виявилася прогнозованою: обшуки були сприйняті як сигнал загальної підозри, що підриває професійну мотивацію і легітимність роботи в державній медицині.
Це сприйняття підсилюється інформаційним контекстом. Навіть формулювання публічних опитувань, де “корупція лікарів” фігурує як базова опція, задає рамку, в якій лікар апріорі розглядається як потенційний порушник. Нардеп Максим Бужанський публічно критикує такий підхід, вказуючи на ризик нав’язування презумпції винуватості через медіадискурс.
Утім, питання виходить за межі окремих реакцій. В умовах війни, коли медична система є частиною критичної інфраструктури, системне формування недовіри до лікарів свідчить про інституційний збій — передусім у способах комунікації, регулювання та розподілу відповідальності.
Архітектура проблеми: як система створює порушення
Аналіз, викладений у матеріалі ZN.UA, дозволяє побачити іншу логіку подій. Йдеться про конструкцію самої системи фінансування та контролю, у якій відхилення стають не винятком, а побічним продуктом.
- Контрактування без відбору
Колишній заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк ще рік тому зауважував, що Національна служба здоров’я України укладає договори практично з усіма охочими закладами. Частина з них не здатна виконувати умови контрактів – ані кадрово, ані технічно.
Система формально розширюється, але без реального відбору за спроможністю.
- Тарифи, відірвані від реальності
Програма медичних гарантій працює з тарифами, які не відповідають зміненій структурі захворюваності, зокрема, зростанню травматизму внаслідок атак на цивільне населення. Кількість пакетів зростає, бюджет розпорошується, а коригування через коефіцієнти лише ускладнює модель.
У результаті лікарня опиняється в ситуації, де чесне виконання контракту означає фінансову нестійкість.
- ЕСОЗ як фінансовий інструмент
Електронна система охорони здоров’я створювалася як інструмент обліку медичних даних. На практиці вона виконує функцію фінансової звітності.
Відсутність чітких правил внесення даних, стандартів і класифікаторів створює простір для різночитань. Лікар не може адекватно передати складність клінічного випадку, а система – адекватно це оцінити.
Ексдиректорка департаменту моніторингу НСЗУ Оксана Сухорукова описує це так: формальні відповідності існують лише на папері, і всі учасники процесу це знають.
- Парадокс звітності
НСЗУ формує звіти про надані послуги і пропонує їх закладам до підписання. Якщо лікарня погоджується, отримує фінансування. Якщо відмовляється, ризикує втратити кошти. Згодом ті самі дані можуть стати підставою для звинувачень у порушеннях.
Це не просто конфлікт інтерпретацій – це інституційна пастка.
Оверкодинг як економічна логіка
Термін “оверкодинг” у публічному дискурсі звучить як синонім шахрайства. У реальності він часто є реакцією системи на власні дефекти.
Коли чесна лікарня отримує менше фінансування, ніж потрібно для базового функціонування, а наприкінці року застосовується понижувальний коефіцієнт до всіх – виграє той, хто завищує показники. Це створює перекручену мотивацію, де порушення стає способом виживання.
У паліативній допомозі чи реабілітації це набуває особливо цинічних форм: пацієнти існують у звітності в більшій кількості, ніж у реальності, а тривалість лікування підганяється під тарифні вимоги.
Контроль без керування
Масові обшуки демонструють посилення силового компонента. Водночас у системі відсутня відповідь на базові питання: скільки лікарень реально потрібно країні, які з них мають бути перепрофільовані, як враховується дефіцит кадрів (мобілізація, декрети), які стандарти лікування застосовуються.
Міністерство охорони здоров’я публічно майже не коментує ситуацію. Відповідальність за експертизу фактично делегована НСЗУ.
У такій конфігурації контроль існує без чіткої стратегії управління.
Наслідки для пацієнта
Обшуки і вилучення техніки блокують роботу лікарень на тижні. Фінансові санкції перекладаються на пацієнтів через дефіцит ресурсів: відкладені ремонти обладнання, нестача ліків, затримки зарплат.
Водночас лікар опиняється в ситуації подвійного тиску – професійного і кримінального. Це змінює поведінку: уникнення складних випадків, мінімізація ризиків, орієнтація на формальні показники.
Якість медичної допомоги в таких умовах стає побічною змінною.
Недовіра як системний продукт
Найбільш руйнівний ефект цієї історії – не кримінальні провадження і не фінансові втрати. Йдеться про закріплення недовіри як норми.
Коли держава сигналізує, що лікар – потенційний злочинець, а система водночас змушує його діяти в умовах суперечливих правил, виникає замкнене коло: система продукує відхилення; відхилення стають підставою для репресивних дій; репресивні дії підсилюють недовіру; недовіра руйнує професію зсередини. А це вже питання інституційної стійкості.
Реакція лікарської спільноти: між виснаженням, недовірою і відчуттям безвиході
Масові обшуки в медзакладах спровокували не лише професійну дискусію, а й емоційний вибух у соцмережах. Коментарі лікарів і пацієнтів, які безпосередньо стикаються з системою, демонструють не стільки поляризацію, скільки спільне відчуття глухого кута. Вони дають важливий матеріал для розуміння того, як рішення на рівні Міністерство охорони здоров’я України і Національна служба здоров’я України транслюються на рівень щоденної практики.
- Досвід приниження і професійної девальвації
У багатьох реакціях повторюється мотив: лікар опинився в позиції підозрюваного за замовчуванням. Обшуки сприймаються як форма тиску, яка не розрізняє системні дефекти й індивідуальні злочини.
Лікарі пишуть про “приниження”, “знищення престижу професії”, “відчуття, що працювати в державній медицині більше не має сенсу”. Це не реакція на конкретні кримінальні провадження, а на загальну атмосферу, де професія втрачає базову соціальну легітимність.
- Економіка виживання замість медицини
Окрема лінія – фінансова. Порівняння з європейськими країнами звучить не як абстракція, а як особистий досвід тих, хто працював або працює за кордоном: різниця в оплаті праці описується як кратна.
Усередині країни формується інша модель: лікар змушений працювати одночасно в кількох закладах – державних і приватних. Державна медицина сприймається як базовий майданчик, який не забезпечує доходу, а приватний сектор – як єдина можливість заробити.
Це змінює саму логіку професії: з лікування пацієнта вона зсувається в площину фінансового балансування.
- Конфлікт із пацієнтом як системний ефект
У коментарях чітко простежується ще один розлом – між лікарем і пацієнтом. Частина пацієнтів говорить про недоступність лікування, високі ціни, необхідність відшкодовувати те, що формально покриває держава. Частина лікарів відповідає: система декларує безоплатність, якої немає в реальності.
Це створює конфлікт, у якому обидві сторони мають підстави для претензій, але не мають інструментів його вирішення. Недовіра стає взаємною.
- Втома від “реформ без результату”
Реформа охорони здоров’я у сприйнятті значної частини коментаторів асоціюється не з модернізацією, а з втратою доступності: закриття лікарень у громадах, збільшення відстані до медичних послуг, перевантаження лікарів бюрократією, скорочення кадрів і старіння персоналу.
Особливо гостро це звучить у царині сільських територій, де логістика стає частиною доступу до медицини.
- Дефіцит чесної розмови
Кілька коментарів прямо вказують на головну проблему – відсутність відкритої комунікації. Йдеться про базові речі: що саме покриває держава, скільки реально коштує лікування, які фінансові можливості системи.
Публічний дискурс, побудований на декларації “безкоштовної медицини”, не відповідає практиці. Це підриває довіру і до держави, і до лікаря.
- Підозра до мотивів держави
Частина реакцій інтерпретує події як свідомий курс на витіснення державної медицини і посилення приватного сектору. Інші говорять про загальну неефективність управління або деградацію державних інституцій.
Ці оцінки різняться за тоном і аргументацією, але збігаються в одному: рішення “згори” не сприймаються як такі, що покращують систему.
Контроль без корекції системи
Обшуки в медичних закладах є реакцією на вже сформовані практики, а не на причини їх появи. Те, що порушення виявляють масово, свідчить про системні проблеми: у фінансових стимулах, правилах звітності, відсутності єдиних стандартів і підходах до контрактування. За таких умов посилення контролю не прибирає джерело проблеми, а лише змінює поведінку учасників системи.
Пояснювати ситуацію лише особистою провиною лікарів занадто спрощено. Додатково це посилює некоректне медійне подання, коли “корупцію лікарів” подають як універсальне пояснення всього, що відбувається. Через це окремі порушення починають сприйматися як характеристика всієї професійної групи.
У результаті увага зміщується з недоліків самої системи. Це також підриває довіру до медицини загалом. Через такий підхід суспільство гірше розуміє справжні причини проблем, а сама система втрачає здатність виправляти свої слабкі місця.
