Казахстан дедалі частіше називають історією успіху Центральної Азії. Під час нещодавнього робочого візиту президента Токаєва до Нью-Йорка країна уклала угоди з американськими корпораціями на 5,2 мільярда доларів інвестицій у транспорт, логістику, енергетику та ІТ. Найбільша економіка регіону вже обігнала Росію за ВВП на душу населення, розбудовує транзитні коридори та формує образ модерної держави з іміджем стабільності.
Для України цей досвід особливо показовий саме зараз, коли Київ і Брюссель ведуть перемовини щодо інтеграції українських маршрутів у Серединний коридор через Каспій і Центральну Азію як альтернативу російським ланцюгам постачання. На цьому тлі приклад Астани виглядає не лише економічною історією, а й практичним дороговказом, як країна без виходу до моря може використати своє геополітичне положення та ресурси, щоб закріпитися у глобальних ринках і стати партнером для ЄС, Китаю та США.
Водночас це нагадування, що економічні успіхи не скасовують проблем цензури, авторитаризму та нерівності. Україна опинилася в подібному вузлі викликів: нам також потрібно розбудовувати нові логістичні коридори, шукати баланс між Заходом і Сходом, диверсифікувати економіку та залучати інвестиції попри війну.
Урок Казахстану в тому, що стратегія транзиту, критичної сировини й енергетики може стати трампліном для зростання, але лише тоді, коли вона поєднується з верховенством права та довірою до інститутів: саме цього бракує Астані і саме це є викликом для Києва.
Між зростанням і залежністю: економічний парадокс Казахстану
Економічне зростання Казахстану досі суттєво залежить від експорту нафти, газу та урану. Світовий банк оцінює минулорічний приріст ВВП на рівні близько 4% і цьогорічне тимчасове прискорення до 4,5–5% за рахунок стрибка видобутку нафти, зростання експорту та фіскальної підтримки. Водночас продуктивність лишається слабкою, а бюджет чутливий до коливань цін на сировину.
Попри це, уряд наполегливо підштовхує диверсифікацію. У промисловості на поточний рік оголошено план запуску близько 190 виробничих проєктів. У транспорті й логістиці сектор у перші місяці цього року зростав понад 23%, що відображає структурний поворот до транзитної ролі країни.
За десять місяців минулого року залучено 16,3 млрд доларів прямих інвестицій у 49 нових проєктів, які створили понад 17 тисяч робочих місць; ключовими інвесторами стали Катар, Китай, Туреччина, Австралія та Німеччина. Казахстан також став лідером серед країн без виходу до моря за інвестиціями у транспорт: близько 8 млрд доларів у 19 проєктів. Серед найбільших прикладів варто навести катарський газовий комплекс вартістю 5,5 млрд і сталевий завод китайської Fujian Hengwang за 1,8 млрд.
Водночас особливо складним “гордієвим вузлом” найбільшої економіки Центральної Азії залишаються відносини з Росією. Москва досі має серйозний важіль впливу через транзит нафти: історично до 80% експорту йшло через російську інфраструктуру, насамперед трубопровід CPC і гілку Атирау–Самара. Це створює структурну залежність, яку Астана намагається поступово зменшити, підвищуючи прокачку через Baku–Tbilisi–Ceyhan, нарощуючи поставки до ЄС, зокрема на німецький НПЗ у Schwedt.
У березні Міненергетики повідомляло про 12-відсоткове збільшення експорту через Каспійський трубопровідний консорціум до 6,7 млн тонн на місяць. Отже, парадокс Казахстану полягає в одночасному збереженні залежності від російських маршрутів і активних спробах її обмежити.
Співпраця з Китаєм полягає у швидкому зростанні торгівлі (≈44 млрд доларів у 2024 році) та логістики, паралельно із ставкою на Middle Corridor до ЄС, який підв’язаний і на китайські вантажопотоки. Одним із головних ринків збуту залишається ЄС: у 2023–2025 роках сторони закріпили дорожні карти стратегічного партнерства з критичної сировини, батарей та зеленого водню. Паралельно Астана активізує формат C5+1 зі США.
Окремим виміром є санкційний комплаєнс: з 2023 року Казахстан запровадив контроль за реекспортом чутливих товарів у Росію (Eurasianet), і попри зауваження про паралельний імпорт, спецпосланець ЄС Девід О’Салліван визнав зменшення обсягів постачання товарів подвійного призначення. Для України це означає, що в безпековому вимірі Казахстан не союзник, оскільки залишається членом Євразійського економічного союзу і Організації Договору про колективну безпеку, але він не визнає російських анексій і допомагає ЄС замінювати російські енергоносії казахстанськими, у тому числі через Schwedt та каспійські маршрути.
Керована лібералізація й соціальні розриви: тінь успіху Казахстану
Політична сфера Казахстану виглядає неоднозначно й демонструє межі демократизації, що відбувається під жорстким контролем влади. За оцінкою Freedom House, цьогоріч країна отримала лише 23 бали зі 100 можливих і офіційно класифікується як “несвободна”. Це означає, що формальні механізми участі громадян у політичному житті існують, але залишаються вузькими й підпорядкованими виконавчій владі.
Деякі кроки на лібералізацію все ж було зроблено. Одним із них стало відновлення роботи Конституційного суду, який із 2023 року почав приймати звернення громадян. За два роки до нього надійшло близько 9 900 заяв, і він виніс майже 400 рішень. Це створює видимість діалогу між державою й суспільством, хоча реальна незалежність суду й масштаби його впливу викликають сумніви.
Іншим прикладом стало проведення виборів акимів – місцевих керівників, що певною мірою розширило можливості для громадян обирати представників на рівні регіонів і міст. Проте й ці зміни носять радше декоративний характер, адже система зберігає сильну централізацію та контроль із боку президентської адміністрації.
Нещодавно, у вересні, президент Токаєв вніс пропозицію про перехід до однопалатного парламенту й ліквідацію Сенату. Такий крок пояснюється владою необхідністю “оптимізації” законодавчого процесу, проте в політичному вимірі він означає посилення вертикалі влади та відкат від попередніх реформ, які декларувалися як розширення виборчих прав. Сенат, хоч і обирався непрямо, був інституцією, що забезпечувала додатковий рівень представництва й контролю. Його ліквідація фактично звужує простір для будь-якого альтернативного голосу всередині політичної системи.
Окремо варто згадати новий закон “Про ЗМІ”, ухвалений торік у червні. Формально він розширює права журналістів: декларується кращий доступ до інформації, певні гарантії для роботи редакцій та оновлені механізми реєстрації ЗМІ. Але правозахисні організації, зокрема Human Rights Watch, одразу ж попередили про потенційні ризики. За їхніми оцінками, закон залишає державі широкі можливості для контролю над інформаційним простором, запроваджує додаткові бюрократичні бар’єри для медіа й може використовуватися для вибіркового тиску на журналістів та редакції. Це створює парадокс: формальне розширення прав насправді може стати інструментом ще більшої репресивності.
У підсумку політична картина Казахстану є типовим прикладом “керованої лібералізації”: кілька клапанів участі відкриваються, але стратегічно влада посилює контроль. Саме тому, попри економічний прогрес і активне позиціонування країни як стабільної й модерної, політична сфера залишається зоною з обмеженими правами та високим рівнем централізації, що суттєво відрізняє Казахстан від демократичних моделей, до яких прагне, наприклад, Україна.
Соціальна картина також неоднозначна. За даними статистичного відомства, середня зарплата у IV кварталі минулого року становила 434 982 тенге, що еквівалентно 930 доларам США, але реальне зростання купівельної спроможності становить лише 1,8%. Частка людей з доходами нижче прожиткового мінімуму скоротилася до близько 5%, проте розриви між регіонами залишаються.
У Казахстані населення переїжджає переважно в найбільші міста. За рік Астана отримала близько 73 тисяч нових мешканців, Алмати – 36 тисяч, тоді як східні та північні області, навпаки, втрачають людей. У медицині більшість громадян уже мають обов’язкове страхування (приблизно 93%), але лікарів бракує, особливо поза великими містами.
В освіті результати міжнародного дослідження PISA-2022 показали, що казахстанські школярі відстають від середнього рівня країн ОЕСР. До того ж різниця між школами в різних регіонах величезна: учні Туркестанської області відстають від ровесників в Алмати майже на два роки навчання.
Уроки для України: швидкість рішень і сила інститутів
Для України казахстанський досвід дає кілька уроків. Перший у логістиці: Казахстан створив спільних операторів Middle Corridor, уніфікував тарифи та правила і торік збільшив вантажопотік через каспійські порти на 20%, а контейнерні перевезення – на 176% до 56,5 тисяч TEU.
Другий урок – в енергетиці: Казахстан залишається залежним від CPC, але поступово нарощує прокачку через BTC і поставки в ЄС. Третій – у критичній сировині: ЄС і Казахстан уже реалізують дорожні карти щодо критичних ресурсів і зеленого водню, і Україна може дзеркалити цей формат у своєму пакеті з ЄС.
Четвертий – у ядерному циклі: минулоріч Kazatomprom забезпечив близько 21% світового видобутку урану, наразі ж запускає нові потужності; для України це можливість довгих контрактів і підвищення енергетичної незалежності.
Головний принцип – поєднати казахстанську швидкість інфраструктурних рішень із європейською якістю інститутів. Світовий банк застерігає, що без продуктивності й верховенства права зростання Казахстану вщухне, і саме тут Україна може вчитися: брати технократичну швидкість і практичні рішення, але доповнювати їх прозорістю та незалежними інституціями.
Тетяна Вікторова
