Сьогодні, у 107-му річницю з дня народження Олеся Гончара, його творчість набуває особливого звучання. Письменник, який сам пройшов крізь горнило Другої світової війни, залишив нам не лише художні свідчення, а й глибокі роздуми про природу цього явища. Сьогоднішня війна в Україні змушує нас по-новому читати його тексти, вдивлятися в рядки щоденника, де він намагався осягнути подвійність війни: її священність і прокляття.
Для Гончара війна — це боротьба за рідну землю, за право на життя, тому він і тисячі інших ішли на фронт, свідомо ризикуючи життям. Але водночас він бачив війну як невимовне зло, яке забирає молодість, руйнує людські долі й залишає по собі лише спустошення. У його щоденникових записах — відчай і гнів, бо війни починають політики, а страждають народи.
Це розуміння війни у Гончара не зводилося лише до історичних чи політичних причин. Він дивився глибше, в саму людську природу, шукаючи відповідь на запитання: чому війни повторюються? Чому сильні світу цього безжально затягують у них тих, кому ця боротьба не потрібна?
Сьогодні, коли українці знову змушені виборювати своє право на існування, думки Гончара звучать ще виразніше. Його війна і наша війна — це частина одного великого історичного процесу боротьби за свободу, у якому слово стає зброєю, а пам’ять про пережите допомагає осмислити майбутнє.
Стрит-арт і Гончар: коли слово проростає крізь бетон
Цей стрит-арт добре знайомий дніпрянам. Він з’явився у 2016 році на зупинці громадського транспорту “Телевізійна” й одразу став частиною міського ландшафту. Але це не просто витвір вуличного мистецтва — це нагадування про силу слова Олеся Гончара, зокрема його роману Собор, у сучасному медіапросторі.
Графіті не просто відсилає до класики української літератури, а й переосмислює її крізь призму сьогодення. Теми війни, насильства, гуманізму – все це набуває нового звучання, адже мистецький твір перетворюється на соціальний коментар. Цей малюнок — маніфест, що вказує на абсурдність війни: зброя, яка росте в розмірах, контрастує з людським життям, яке від цього тільки страждає.
Проєкт “Слово на стіні”, частиною якого став цей стрит-арт, швидко поширився в соцмережах і традиційних медіа. Радіо Свобода, ТСН, ICTV, Український інститут книги, місцеві видання “Зоря” і “Культурна столиця” — всі вони говорили про цей витвір, адже він став своєрідним містком між літературою і сучасною комунікацією. А згодом з’явився навіть мерч — футболка “ОРУЖЖЯ”, що також відсилала до Гончарових ідей.
Це не просто мистецький жест, а глибока соціальна акція. Вона ставить питання, на які не можна не реагувати. Як змінюється війна? Чому зброя дедалі більше дистанціює людину від безпосереднього насильства? Як це впливає на моральний вибір?
Гончар писав про духовність. Про те, що першими свідками людства для майбутніх поколінь стануть собори – “ніким досі не розгадані формули вічної краси”. Але чи вистачить нам сьогодні цієї краси, щоб не втратити себе? Собор Гончара – це роман-застереження, який має бути настільною книгою українця. Щоразу, коли виникає спокуса знести пам’ятку заради чергового кафе, варто замислитися: чи не занадто легко ми жертвуємо культурною спадщиною? Адже культура не може бути другорядною, коли на кону духовність.
Нам потрібно не просто спостерігати. Нам треба діяти. Говорити. Шукати відповіді. Бо мовчання в ті моменти, коли зброя стає ціннішою за людське життя, — це шлях у нікуди.
Письменник покладає край хаосу, коли художньо осмислює реальність
Олесь Гончар глибоко замислювався над природою війни, пов’язуючи її з внутрішньою деструкцією людини, її моральним та духовним занепадом. Він наголошував, що темні інстинкти, агресія та жага до знищення є рушійною силою воєн. Ще у червні 1943 року він занотував у щоденнику моторошний образ воєнної реальності: “Вся країна корчиться в судомах, мов шматований заживо звіром живий організм. Людина з усіма її думами й почуттями топчеться важким чоботом солдата, а солдат, сам розчавлений фізично й морально, вмирає, не знаючи за що”.
Ці роздуми перекликаються з міркуваннями мислителів ХХ століття, зокрема Ернста Юнґера, який писав, що війна оголює первісні інстинкти людини, зриваючи з неї всі умовності, та З.Фрейда, який уважав, що танатос – тяжіння до смерті, прагнення руйнувати є глибоко вкоріненим у людській природі. Гончар, як і багато інших митців, котрі пережили війни, намагався знайти відповідь на суперечливе питання: як у людстві поєднується здатність до духовного вдосконалення, науково-технічного прогресу та культури — з агресією й бажанням знищувати собі подібних?
Жахіття Другої світової війни довели, що війна суперечить як гуманності, так і раціональній логіці. Вона — ірраціональний, трагічний феномен, породжений подвійною природою людини. Саме тому війни, керовані темними інстинктами нелюдського в людині, триватимуть доти, доки існує людство.
Гончар повертався до цих роздумів і під час поїздок до Німеччини. У 1963 році, перебуваючи поблизу Веймара — місця, де творив Гете, — він відвідав Бухенвальд. Контраст між високою культурою та страшним минулим цього місця його приголомшив: “Майже поряд вони: чарівні місця, де народжувався один з найбільших витворів людського генія, і — фабрика смерті…“. Як могла одна країна дати світові Баха й Моцарта, а водночас породити нацизм і газові камери? Це питання не давало йому спокою й під час візиту до Австрії, коли він бачив концтабір Маутгаузен на тлі розкішних Альп.
Такі історичні парадокси змушують замислитися над природою людини. Чому війна завжди повертається? Чи можливо змінити хід історії, якщо коріння насильства закладене в самій сутності людства? Гончар не дає остаточних відповідей, але його роздуми — пересторога для нас. Адже, якщо людство не знайде шлях до подолання цієї внутрішньої темряви, війна й надалі руйнуватиме життя й цивілізацію.
Біль, протест, мистецтво
Для Олеся Гончара війна не була випробуванням, що «оздоровлює» націю, як вважали деякі “ідеологи”. Коли в 1964 році в Індонезії він почув запитання, чи справді війна зміцнює народ, його відповідь була категоричною: «Страшні, зловісні слова! Нещасна ж та нація, яка увірує в те, що її мусять оздоровлювати війни!».
Гончар сприймав війну як абсолютне зло – алогічне, жорстоке, безглузде. Щоденникові записи часів Другої світової розкривають його внутрішню боротьбу: страх і відчай сусідять з мужністю та людяністю. Ось рядки, написані після загибелі побратимів: “Сьогодні цілий ранок ховаюсь і плачу. Піду у піхоту, пропаду, не хочу жити. Один я залишився зі своєю осиротілою ротою. Дощ, туга, він має мати вдома і наречену Раю. Клята війна!” Це не просто крик болю – це позиція людини, яка бачила смерть впритул і не могла прийняти її як “необхідність”.
Попри весь жах війни, Гончар залишався митцем. Він помічав красу навіть серед руїн – замальовував краєвиди на кордоні Словаччини й Австрії, де між вибухами ще жила природа. Війна стала для нього Рубіконом: перейшовши його, він усвідомив власне покликання. Спогади про загиблих друзів, досвід пережитого вилилися в літературу – спершу в “Модри Камень”, потім у “Людину і зброю”, “Циклон” та інші твори.
Його проза – це не просто спогади колишнього бійця. Це художній маніфест проти війни, написаний людиною, яка знала її зсередини й ніколи не мирилася з її існуванням.
Література і війна: між прямим етером та осмисленням історії
Сучасні війни відбуваються майже в режимі реального часу. Щойно пролунав вибух, а соцмережі вже наповнюються відео, позначеними попередженням про шокуючий вміст. Офіційні зведення приходять пізніше, коли зацікавлені вже бачили все: вогонь пожеж, пошматовані будівлі, людський біль — усе це вже у відкритому доступі, на відстані кількох кліків.
У такій реальності літературі важко конкурувати з миттєвими відеоетерами. Поки триває війна, вона потребує, перш за все, негайних реакцій. Однак, коли настане час підсумувати, саме література зможе дати подіям необхідну глибину та сенс. Вона не просто зафіксує факти, а й відрефлексує епоху, поховає її трагедії у текстах і дасть шанс новій реальності розпочатися на чистому аркуші.
Але чи станеться це? Вже не раз здавалося, що кожна конкретна війна, яка відійшла в історію, стане вододілом між минулим і майбутнім, а література озвучить те слово, яке підсумує історію, витягне потрібний досвід і прокладе шлях уперед. Проте поки війна триває, відчуття завершеності відсутнє. Чи отримає нинішня історія свій логічний фінал, чи залишиться відкритою, розмитою, непевною? Чи зможе нова література прорости крізь цей хаос? Відповіді поки немає. Але ми станемо її свідками — так само, як і підсумуванням усього іншого, що відбувається сьогодні, у прямому етері.
