29 травня у школах Харкова пролунав останній дзвоник. Цього року зі шкільними партами попрощаються близько 8000 одинадцятикласників — юнаків і дівчат, чиї підліткові роки майже повністю припали на час повномасштабної війни. Для багатьох з них старша школа асоціюється не лише з контрольними роботами, підготовкою до вступу та першими серйозними мріями про майбутнє, а дистанційним навчанням, повітряними тривогами, евакуаціями, вимушеними переїздами та постійною адаптацією до нової реальності.
Ще 5 років тому випускний уявлявся більшості школярів як одна з найяскравіших подій юності: урочисті лінійки, великі святкові зали, десятки гостей, фотосесії до світанку та традиційні зустрічі всього випуску. Сьогодні ж у Харкові головною умовою будь-якого святкування залишається безпека. Саме тому навчальні заклади обирають формати, які дозволяють дітям відчути атмосферу важливого дня, але водночас не наражати їх на додаткові ризики.
У більшості шкіл урочистості проходитимуть окремо для кожного класу або паралелі, без великих масових зібрань. Популярними залишаються виїзні програми, тематичні квести, невеликі святкові заходи на безпечних локаціях поблизу укриттів або станцій метро. Частина випускників відзначатиме завершення навчання у спеціально підготовлених просторах, де організатори можуть оперативно реагувати на сигнали повітряної тривоги та дотримуватися всіх вимог безпеки. Проте навіть за таких умов останній дзвоник залишається святом, при цьому покоління випускників змушене було дорослішати значно швидше, ніж його ровесники у мирний час.
Журналісти ІА «ФАКТ» вирішили дізнатися, якими будуть випускні у Харкові цього року, як до них ставляться самі школярі та їхні батьки, а також що означає завершення школи для молодих людей, які фактично виросли в умовах війни.
Як і в попередні роки, кожен навчальний заклад Харкова самостійно визначає формат проведення урочистостей, враховуючи безпекову ситуацію, можливості школи та побажання батьківської спільноти. У результаті єдиного сценарію для всіх випускників міста сьогодні не існує. Деякі класи обирають невеликі святкові зустрічі у спеціально облаштованих просторах, інші віддають перевагу тематичним програмам або спільним подорожам у межах області, а дехто взагалі відмовляється від традиційного святкування, обмежуючись врученням документів та пам’ятними фотографіями.
Водночас навіть в таких умовах випускний залишається важливою подією не лише для самих школярів, а й для міста загалом. Харків вже п’ятий рік живе в умовах постійної небезпеки, проте продовжує працювати, навчати дітей, відкривати нові освітні проєкти та зберігати ті традиції, які допомагають людям відчувати стабільність і зв’язок із нормальним життям. Саме тому останній дзвоник сьогодні сприймається не лише як завершення навчального року, а й як символ стійкості всієї освітньої системи.
У Харківській міській раді зазначають, що через безпекову ситуацію масових загальноміських свят цього року не проводитимуть. Формат урочистостей кожен навчальний заклад визначає окремо, враховуючи кількість випускників, можливості локацій та наявність укриттів.
За словами директорки Департаменту освіти Харківської міської ради Ольги Деменко, для випускників у місті підготували серію районних урочистостей у безпечних локаціях. Загалом цього року планується провести п’ятнадцять випускних заходів, щоб всі школярі, які перебувають у Харкові, мали можливість особисто взяти участь у святкуванні разом із батьками та вчителями.
Щоб краще зрозуміти настрої випускників, батьків та педагогів, ми відвідали святкування випускного вечора в 152 школі Холодногірського району Харкова. Там нам вдалося поспілкуватися з учнями, вчителями та родинами випускників, які сьогодні по-різному бачать своє майбутнє, але однаково хвилюються через завершення важливого етапу життя.
Випускник 11 класу Олександр розповідає, що одним з найважливіших моментів цього навчального року для нього став шкільний вальс, який нарешті вдалося станцювати.
«Я дуже радий, що ми хоча б змогли станцювати вальс. Для багатьох це може звучати дивно, але для нас це справді важливо. У попередні роки через обстріли та постійну небезпеку такого фактично не було. Ми до останнього не знали, чи все вдасться, чи не скасують знову. Тому коли це все-таки відбулося, це були дуже сильні емоції. Хотілося хоча б трохи відчути себе звичайними випускниками, а не дітьми війни.
Чесно кажучи, зараз мені дуже важко думати про майбутнє. Попереду іспити, і від них залежить дуже багато. Поки немає результатів, складно щось планувати або говорити впевнено. Спочатку треба скласти НМТ, а вже потім дивитися, які будуть можливості та куди вдасться вступити», – каже випускник.
Водночас для себе Олександр уже визначився з одним принциповим питанням — якщо матиме можливість навчатися у рідному місті, то скористається нею.
«Якщо я добре складу іспити та зможу поступити до харківського університету, то залишуся тут. Я люблю Харків і не хочу звідси їхати. Тут моя родина, друзі, усе моє життя пов’язане з цим містом. Так, зараз непрості часи, але якщо буде можливість навчатися тут, то я точно не планую переїжджати. Думаю, багато хто з нас хоче залишитися саме вдома, якщо буде така можливість», – поділився хлопець.
Схожими емоціями поділилася й Оля, учениця паралельного одинадцятого класу. Дівчина говорить, що попри всі обмеження свято все одно залишається особливим, адже це день, на який школярі чекали багато років.
«У нас атмосфера дуже класна. Всі раді, усміхаються, фотографуються, вітають одне одного. Ми танцювали вальс, багато спілкувалися, і загалом свято вийшло дуже теплим. Мені справді все подобається, і я дуже рада, що цей день взагалі відбувається.
Звісно, це вже не зовсім той випускний, який ми колись уявляли. Коли ми були молодшими, то дивилися на старшокласників і бачили зовсім інші святкування. Великі заходи, багато людей, красиві вечори, зустріч світанку. Зараз усе інакше, хоча від цього день не стає менш важливим», – каже дівчина.
Найбільше Оля шкодує про те, що частина традицій, які ще зовсім недавно здавалися невід’ємною частиною випускного вечора, для нинішніх школярів залишилася лише красивою картинкою зі спогадів старших поколінь.
«Мені дуже шкода, що не буде того справжнього випускного, про який багато хто мріяв. Не буде запуску повітряних кульок, не буде прогулянок до ранку, не буде зустрічі світанку о четвертій ранку разом з однокласниками. Можливо, для когось це дрібниці, але мені завжди здавалося, що саме з таких моментів і складаються найяскравіші спогади про школу.
Але водночас я розумію, чому все саме так. Тому намагаюся просто насолоджуватися цим днем і радіти тому, що ми всі разом, що можемо святкувати, бачити одне одного і прощатися зі школою не через екран комп’ютера, а наживо. Для нас це вже дуже багато», – розповіла Оля.
Не менш емоційним цей день був і для вчителів, які проводили своїх учнів від перших уроків до останнього дзвоника. Ми поспілкувалися з класною керівницею одного з випускних класів та запитали, якими вона бачить своїх учнів сьогодні та з якими почуттями прощається з ними.
«Мені дуже важко розлучатися зі своїми учнями. Це завжди непросто для класного керівника, але цього року особливо. На жаль, формат дистанційного навчання дуже вплинув на наші стосунки. Ми втратили багато того живого спілкування, яке раніше було звичним для школи. Коли діти щодня поруч, ти бачиш їхній настрій, переживання, можеш підтримати, пожартувати, поговорити після уроків. Онлайн цього не дає.
Я вважаю, що в мене дуже сильний клас. Це діти, які дорослішали в непростий час, але не втратили бажання навчатися, будувати плани та рухатися вперед. У кожного з них свій характер, свої таланти, свої мрії, але я впевнена, що вони знайдуть себе у житті. Мені дуже хочеться вірити, що в них усе вийде, і я думаю, що так і буде», – каже вчителька.
Говорячи про випускний, вона зізнається, що відчуває певну незавершеність, адже війна позбавила дітей багатьох моментів, які мали б залишитися з ними на все життя.
«Дуже хочеться, щоб війна нарешті закінчилася. Мабуть, це сьогодні бажання кожного з нас. І я щиро сподіваюся, що вже найближчим часом ми зможемо знову зібратися разом, вже без тривог і всіх цих обмежень. Можливо, навіть через рік. Просто зустрітися, поспілкуватися, згадати школу і хоча б символічно відсвяткувати той випускний, який у них частково забрала війна. Я думаю, що вони на це заслуговують», – додала класна керівниця.
Серед гостей свята ми також поспілкувалися з подружжям Ірини та Сергія, батьками одного з випускників. Вони уважно спостерігали за урочистостями, фотографували сина разом з однокласниками та, як і багато інших батьків цього дня, намагалися приховати хвилювання за усмішками.
«Знаєте, ми дуже пишаємося ним. Для нас він досі дитина, хоча сьогодні стоїть тут уже зовсім дорослий хлопець. Дивишся на нього і не можеш повірити, що школа вже закінчилася. Здається, ще вчора вів його за руку в перший клас, а сьогодні він отримує атестат і починає будувати власне життя», — говорить Сергій.
Ірина з хвилюванням зізнається, що останні кілька років стали для родини часом непростих рішень і постійної тривоги за майбутнє сина:
«Ми дуже любимо Україну. Це наш дім, наше місто, наше життя. Але якщо говорити чесно, то сьогодні ми не бачимо для дитини того майбутнього, яке хотіли б бачити. Можливо, колись ситуація зміниться, і я дуже хочу в це вірити, але зараз ми дивимося на речі реалістично.
Він не хоче їхати. Абсолютно не хоче. У нього тут друзі, звичне життя, свої плани. Він сперечається з нами, намагається переконати, що впорається тут, що все буде добре. І якщо чесно, нам дуже боляче його не слухати. Але ми все одно будемо наполягати на своєму».
«Поки є можливість, поки йому ще немає вісімнадцяти років і він може виїхати, ми будемо намагатися відправити його на навчання за кордон. Не тому, що не любимо свою країну. Навпаки. Просто кожні батьки хочуть для своєї дитини безпеки, стабільності та можливості будувати плани хоча б на кілька років уперед. Сьогодні ми не можемо сказати йому, що завтра буде таким самим передбачуваним, як вчора.
Найважче навіть не відпустити дитину. Найважче усвідомлювати, що ти сам штовхаєш її далеко від себе. Ми завжди мріяли, що він буде вчитися поруч, приїжджатиме додому на вихідні, приходитиме до нас на вечерю, як це буває у звичайних сім’ях. А зараз виходить так, що ми самі переконуємо його поїхати якомога далі. І це дуже боляче», – додає Сергій.
У цих словах, мабуть, звучить одна з найгостріших дилем сучасної України. Батьки випускників сьогодні думають не лише про вступ, професію чи майбутню кар’єру своїх дітей. Вони змушені обирати між любов’ю до рідного дому та бажанням дати дитині більше безпеки, більше впевненості та більше можливостей. І поки одні випускники мріють залишитися у Харкові, інші вже готуються вирушити за тисячі кілометрів від дому, залишаючи тут не лише школу, а й частину свого життя. Саме тому випускний 2026 року для багатьох родин став не просто завершенням навчання, а початком великого і часто дуже непростого вибору, який визначатиме майбутнє цілого покоління.
Історії харківських випускників сьогодні добре показують процеси, які поступово формуються в масштабах усієї країни. Частина молоді продовжує пов’язувати своє майбутнє з Україною, вступає до українських закладів освіти та свідомо планує залишатися вдома навіть попри війну. Інша частина разом із батьками розглядає освіту за кордоном як більш безпечний і прогнозований шлях. Для держави це означає серйозний виклик уже найближчими роками, адже саме нинішні випускники мають стати майбутніми лікарями, вчителями, інженерами, науковцями, військовими, журналістами та управлінцями.
Водночас наявність вибору свідчить й про інше: попри втому, невизначеність та складні обставини, молоді люди продовжують будувати плани, готуватися до іспитів і шукати своє місце у світі. Від того, наскільки країна зможе створити для них умови для розвитку, багато в чому залежатиме не лише їхнє особисте майбутнє, а й майбутнє України після війни.
