Перспектива нової державної еліти: чому люди в погонах і ветерани можуть стати вагомою політичною силою

Україна входить в період, коли політика вже не може залишатися закритим простором для людей з партійними квотами, кулуарними домовленостями і порожніми популістськими обіцянками. Сучасний політичний клас, який роками вирощувався в кабінетах на бюрократичній круговій поруці й загруз в корупційних скандалах, демонструє очевидну неспроможність відповідати на критичні виклики держави. Проте в державі сформувалася безпрецедентна ситуація — під час війни з’явилася велика армія силовиків та ветеранів, які мають досвід кризового менеджменту, жорстку внутрішню дисципліну, високий рівень суспільної довіри і велике бажання змінити державу на краще. Ця потужна й структурно організована спільнота може стати новою політичною силою, навіть партією з умовною назвою “Людина в погонах”, здатною повністю перезавантажити державні інститути за новими стандартами ефективності.

Безпрецедентна ситуація в Україні: скільки нараховується силовиків і ветеранів

В Україні сформувалася безпрецедентна ситуація, аналогів якої країна не знала за весь період незалежності. Станом на 2026 рік у лавах Збройних сил служать близько 900 тисяч військовослужбовців, однак окремі показники щодо чисельності представників різних силових структур залишаються закритими через дію воєнного стану, однак навіть відкриті дані дають змогу зрозуміти масштаб змін, які переживає українське суспільство.

До складу сектору безпеки та оборони входять не лише Збройні сили України, поруч з ними діють Національна гвардія, Державна прикордонна служба, Національна поліція, Служба безпеки України та Державна служба з надзвичайних ситуацій. Сукупна чисельність цих структур вимірюється сотнями тисяч людей. Причому серед тих, хто зараз проходить службу, понад 75 тисяч становлять жінки, з яких більш як 55 тисяч є військовослужбовицями.

Втім, не менш промовистою виглядає кількість ветеранів силових структур. За даними Міністерства у справах ветеранів, станом на 1 травня 2026 року статус ветерана мають 2 014 623 особи, що свідчить про масштаб зміни, що пройшла крізь мільйони родин, громад і цілих регіонів. При цьому найбільшу частку становлять учасники бойових дій: відповідний статус мають 1 471 193 людини, тобто 73% від загальної кількості ветеранів. Ще 159 132 особи отримали інвалідність внаслідок війни, їхня частка становить 8%. Отже, ветеранська карта України складається не лише з тих, хто брав участь у бойових діях, але й з людей, для яких війна залишила фізичні наслідки, що потребують зовсім іншого рівня державної та місцевої підтримки.

Слід зазначити, що найбільше ветеранів зареєстровано в регіонах, які ще до повномасштабної війни були серед найбільш населених. До п’ятірки лідерів входять Дніпропетровщина, в якій зареєстровано 166 300 ветеранів, далі йдуть Львівщина — 130 268 осіб, Київська область — 127 919, Київ — 120 554 та Харківщина — 117 564.

Дніпропетровщина, Харківщина, Київщина та столиця до 2022 року належали до територій з найбільшою кількістю населення, тому їхня присутність у верхній частині рейтингу не виглядає випадковою. Актуальних точних демографічних даних зараз немає, проте довоєнна структура населення пояснює, чому великі промислові, адміністративні та урбанізовані регіони дають найбільші абсолютні показники.

Однак Львівщина в цій п’ятірці має окрему природу зростання, бо після 2022 року область стала одним з головних центрів переїзду внутрішньо переміщених осіб і прийняла найбільше переселенців серед західних регіонів України.

Після областей з найбільшою кількістю ветеранів помітною залишається Вінниччина, де зареєстровано 105,7 тисячі людей зі статусом ветерана. Майже поруч за масштабом стоїть Одещина — 103,5 тисячі осіб. Житомирщина має 83,9 тисячі ветеранів, Хмельниччина — 82,5 тисячі. Ці показники дуже близькі між собою й показують, що в центральній та західно-центральній частині країни сформувалися великі ветеранські середовища, які за чисельністю вже давно не можна сприймати як вузьку категорію населення.

На Полтавщині зареєстровано 76 тисяч ветеранів, у Запорізькій області — 73,8 тисячі, на Чернігівщині — 71,4 тисячі. Поруч з ними за кількістю ветеранів перебувають Сумщина — 69,7 тисячі, Миколаївщина — 69,2 тисячі та Черкащина — 68,7 тисячі. Рівненщина має 65,1 тисячі ветеранів, Донеччина — 61,7 тисячі, Кіровоградщина — 59,9 тисячі, Волинь — 59,7 тисячі. Для Донеччини ця цифра потребує обережного прочитання, бо область частково окупована, а значна частина людей виїхала в інші регіони. Тому її показник не можна сприймати як повне відображення всіх людей, пов’язаних із цим регіоном.

Крім того, в Івано-Франківській області зареєстровано 53,8 тисячі ветеранів, у Тернопільській — 48,1 тисячі, на Херсонщині — 39,4 тисячі. Херсонська область також має особливий контекст через окупацію частини територій, бойові дії та вимушений виїзд мешканців. При цьому найменше ветеранів зареєстровано у Чернівецькій області — 32,9 тисячі, Закарпатській — 29,7 тисячі та Луганській — 29,7 тисяч. Для Закарпаття й Буковини такі цифри пояснюються меншою чисельністю населення. Частина Луганської області перебуває в окупації, тому офіційна кількість зареєстрованих ветеранів відображає неповну картину.

Отже, за приблизними розрахунками в Україні нараховується щонайменше близько 2,9 мільйона людей, які належать до чинного військового та ветеранського середовища всіх силовиків. Разом з тим за офіційними даними Міністерства соціальної політики та Пенсійного фонду України, загальна кількість колишніх військових та працівників інших силових структур, які отримують пенсію за вислугу років, становить 635,8 тисячі осіб.

Слід відмітити, що зараз точна загальна чисельність працівників інших силових структур є засекреченою інформацією через умови воєнного стану. Проте, з офіційних заяв керівництва міністерств і відомств, а також положень законодавства, відомо, що:

– у Національній поліції України служать близько 100 тисяч атестованих поліцейських;

– у Державній службі з надзвичайних ситуацій працюють близько 74 тисяч співробітників;

– законодавство встановлює граничну чисельність Державної прикордонної служби на рівні до 75 тисяч осіб, включаючи 67 тисяч військовослужбовців;

– у Службі безпеки України в особливий період чисельність може становити до 41 тисячі співробітників;

– у Національній гвардії України чисельність у мирний час становила до 60 тисяч службовців, але під час повномасштабної війни вона збільшена, хоча точна цифра не розголошується.

Отже, в Україні зараз служать щонайменше 1,25 мільйона військових і співробітників силових структур. З урахуванням того, що актуальна чисельність окремих відомств не розголошується під час воєнного стану, загальна кількість особового складу сектору безпеки й оборони може бути значно більшою.

Якщо до цієї кількості додати людей, які належать до чинного військового та ветеранського середовища всіх силовиків, то виходить, що за приблизними розрахунками в Україні всього нараховується щонайменше 3,3 мільйона людей силового блоку та ветеранського середовища. Це величезна й потужна організована спільнота в країні, здатна створити політичну партію з умовною назвою “Людина в погонах”. Вагомий управлінський досвід, авторитет і громадська активність значної частини цих людей робить їх помітною силою в суспільному та політичному житті країни.

Політика після фронту: потужний ресурс і нова суспільна еліта України

Перед Україною поступово постає питання формування нової суспільної еліти, значна частина якої пройшла через армію або інші силові структури. Це закономірний процес для країни, яка вже багато років живе в умовах війни та спирається на своїх захисників як на ключовий ресурс виживання.

Українське законодавство суворо обмежує участь військовослужбовців та співробітників силових структур у політичній діяльності. При цьому принцип деполітизації та позапартійності сектору безпеки й оборони вважається однією з ключових засад демократичного цивільного контролю та закріплений у Конституції України, законодавстві про національну безпеку, а також у профільних законах, які регулюють діяльність Збройних сил, Служби безпеки України, Національної поліції та інших відомств.

Водночас масштабні зміни, які переживає Україна за роки війни, ставлять нові питання щодо місця військових, ветеранів і представників силового середовища в суспільному житті після завершення служби. Це одна з найбільших організованих соціальних груп в Україні, тому питання її представництва та участі в громадському й політичному житті неминуче набуватиме дедалі більшого значення.

Слід зазначити, що світова практика демонструє різні підходи до цієї проблеми. У низці демократичних країн чинні військовослужбовці залишаються поза політикою, тоді як ветерани після завершення служби можуть вільно брати участь у виборах, створювати політичні об’єднання або представляти інтереси своїх спільнот у парламенті та місцевому самоврядуванні. З огляду на безпрецедентне зростання чисельності ветеранів в Україні, дискусія про механізми їхньої суспільної та політичної інтеграції після служби, ймовірно, стане одним з важливих питань найближчого часу.

Однією з головних рис, яку формує служба в силових структурах, є особливе ставлення до відповідальності. У мирному житті наслідки неправильного рішення часто можна виправити або відкласти, але на війні подібної розкоші немає. Досвідчений командир, який ухвалює рішення щодо військової операції, маршруту пересування чи застосування сил, відповідає не лише за результат, але й за життя підлеглих. Багаторічне перебування в такому середовищі виробляє звичку оцінювати ризики, враховувати наслідки та нести персональну відповідальність за власні дії.

Не менш важливою є системність мислення, яка закладається під час служби. Будь-яка військова структура існує завдяки чітко визначеним повноваженням, розподілу функцій і зрозумілій вертикалі управління. Від ефективності кадрових рішень залежить виконання бойових завдань, тому питання добору людей на відповідні посади набуває особливого значення. З роками це перетворюється на професійну навичку бачити не окремі елементи, а всю систему в цілому, розуміючи, як одна управлінська помилка може вплинути на роботу великого механізму.

Саме тому присутність військових у політиці часто розглядається як потенційна перевага для держав, які проходять через кризу, війну або складний етап післявоєнного відновлення. Люди з бойовим досвідом звикли працювати в умовах невизначеності й стресу, коли часу на роздуми обмаль, а ціна зволікання є надто високою. Здатність швидко ухвалювати рішення в екстремальних обставинах може виявитися цінною якістю для державного управління, особливо в періоди масштабних викликів.

Армійське середовище також формує високий рівень дисципліни, бо виконання поставлених завдань, дотримання визначених термінів та контроль за виконанням рішень є базовими принципами функціонування військової системи. У державному управлінні, де роками накопичувалися проблеми з бюрократією, затягуванням процесів і розмитою відповідальністю, такий підхід може стати серйозною перевагою.

Окремої уваги заслуговує стратегічне мислення, тому що офіцерський корпус навчається планувати не лише найближчий крок, а й подальший розвиток ситуації. Будь-яка операція потребує аналізу ризиків, прогнозування дій противника та оцінки можливих наслідків різних сценаріїв. Подібний підхід цілком може бути корисним і в політиці, де успішність державних рішень часто залежить від здатності бачити перспективу на роки вперед.

Крім того, суттєвим фактором залишається й суспільна довіра. Під час війни армія стала однією з інституцій, яка користується найбільшою підтримкою громадян. Люди, які пройшли фронт або присвятили роки службі, часто сприймаються як носії морального авторитету. Для значної частини суспільства їхня репутація формується не передвиборчими обіцянками, а конкретними вчинками та готовністю ризикувати власним життям заради держави.

Важливим аргументом на користь участі силовиків і ветеранів у політиці є також їхня відносна незалежність від старих політичних груп впливу. Багато представників силового середовища не мають багаторічних зв’язків з традиційними політичними кланами чи олігархічними мережами. Це створює передумови для появи нових управлінських команд, які приходять до влади без тягаря старих домовленостей і зобов’язань.

Втім, досвід служби автоматично не гарантує успіху в цивільному управлінні. Між військовою та політичною системами існують принципові відмінності, які часто стають джерелом складнощів для людей, що переходять з однієї сфери в іншу. Передусім йдеться про особливості управлінської культури. Армія функціонує на основі наказу, який підлягає негайному виконанню. Демократична політика побудована на зовсім інших механізмах. Тут важливу роль відіграють дискусії, пошук компромісів, тривалі переговори та врахування інтересів різних суспільних груп. Для людини, яка багато років працювала в системі чіткої субординації, подібна модель може виявитися непростою.

Не менш відчутною також є різниця у ставленні до результату роботи. Військовий керівник звик вимагати від себе максимальної віддачі та виконання поставленого завдання за будь-яких обставин. Природно, що він очікує такого самого підходу від підлеглих і колег. У цивільному середовищі мотивація людей, їхні пріоритети та способи роботи значно різноманітніші, тому спроба механічно перенести військові принципи управління нерідко стикається з нерозумінням або опором.

Складнощі виникають і через відмінності між військовою та цивільною системністю. Якщо в армії структура чітко визначена, а кожна ланка має конкретні функції, то державне управління часто передбачає складні горизонтальні зв’язки, взаємодію різних інституцій і необхідність погоджувати рішення між багатьма учасниками процесу. Модель, яка ефективно працює на рівні військової частини, не завжди може бути безпосередньо перенесена на рівень держави.

Водночас певні ризики пов’язані й зі специфікою професійного досвіду. Успішне командування підрозділом або навіть великим військовим колективом не означає володіння знаннями у сфері макроекономіки, міжнародної дипломатії, медицини, освіти чи судової реформи. Сучасна держава є набагато складнішою системою, ніж будь-яка окрема галузь управління, тому політична діяльність потребує постійного навчання та залучення профільних фахівців.

Додаткову небезпеку становить спокуса формувати команди переважно з колишніх побратимів. Високий рівень довіри між людьми, які разом пройшли війну, є зрозумілим і природним. Проте державна система вимагає добору кадрів насамперед за професійними компетенціями. Якщо особиста відданість починає переважати над фаховістю, виникає ризик появи закритих управлінських груп, що негативно впливає на якість державних рішень.

Крім того, не можна ігнорувати й проблему політичного популізму. Високий рівень суспільної довіри до людей у військовій формі робить їх привабливими фігурами для різноманітних політичних проєктів. За відсутності достатнього політичного досвіду окремі ветерани або військові можуть стати об’єктом впливу з боку більш досвідчених політичних технологів чи фінансово-політичних груп, які прагнутимуть використати їхню популярність у власних інтересах.

Проте всі ці ризики не скасовують головного факту: Україна отримує величезний кадровий ресурс, який вже довів свою відданість державі та інтересам народу, а також здатність діяти в найважчих обставинах. Однак для цього недостатньо лише бойового досвіду чи авторитету, здобутого на фронті. Вирішальне значення матимуть додаткова освіта, професійна підготовка, здатність адаптуватися до цивільних механізмів управління та готовність працювати в межах демократичних процедур. Поєднання військової дисципліни, стратегічного мислення та особистої відповідальності з розумінням принципів відкритого суспільства здатне створити новий тип державного управлінця, якого раніше в Україні фактично не існувало.

Суспільство дедалі частіше ставить під сумнів здатність сучасних політиків управляти країною, адже багато хто з них роками існує в замкненому світі кабінетних домовленостей, корупційних скандалів і зручних публічних формул. На цьому тлі силовики та ветерани виглядають зовсім іншою силою, бо вони знають ціну державних рішень не з трибун і презентацій, а власного досвіду. Майбутня політична еліта має великий потенціал і сильну мотивацію змінювати державу на краще, зробити її справедливою, успішною та захищеною від корупції й безвідповідальності.