Перспективи проведення виборів в Україні: ключові проблеми та ризики для стабільності в державі
В Україні, не зважаючи на війну, останнім часом політичний дискурс все активніше включає обговорення можливості проведення президентських виборів. Це свідчить про певну трансформацію підходу до політичного планування в умовах воєнного стану. Якщо раніше питання виборів категорично відкидалося як практично, так і юридично, то тепер президент заявив, що готовий до них. Водночас у парламенті відбуваються конкретні кроки, спрямовані на опрацювання механізмів їхнього проведення. Однак цей процес стикається з низкою невирішених і надзвичайно складних проблем. Як забезпечити право голосу для мільйона військових, які перебувають на передовій, для внутрішньо переміщених осіб, більшість з яких не зареєстрована, для українців, які перебувають на ТОТ, та біженців в умовах, коли існуюча мережа дільниць не покриває ці групи? Яким чином можна гарантувати свободу слова і рівні умови для всіх кандидатів, якщо значна частина опозиційних медіа закрита, а головні канали контролюють контент телемарафону? Як узгодити міжнародні вимоги щодо прозорості й легітимності виборів з обмеженнями, які передбачає воєнний стан?
Перспективи проведення президентських виборів в Україні: законодавчі ініціативи та парламентські кроки
Хоча Конституція України не містить прямої заборони проведення виборів під час воєнного стану, законодавство України забороняє їх проведення, а саме Закон «Про правовий режим воєнного стану» (ст. 19) забороняє вибори Президента України, Верховної Ради та місцеві вибори, посилаючись на неможливість забезпечити безпеку та реалізацію прав виборців в умовах бойових дій. Попри це, Володимир Зеленський доручив парламенту напрацювати кроки і розробити законопроєкт про проведення перших повоєнних виборів.
Нова риторика Володимира Зеленського щодо можливості проведення президентських виборів в Україні відзначається неоднозначністю, що відображає протиріччя між юридичною позицією та політичним тиском ззовні. Хоча президент неодноразово заявляв, що законодавство не дозволяє організовувати вибори під час дії воєнного стану, зараз він висловлює готовність до їхнього проведення за умов припинення бойових дій і забезпечення безпеки. Така позиція відкриває правове поле для обговорення виборів, але не визначає чітких механізмів їх реалізації, що створює ефект непослідовності у сприйнятті його заяв громадськістю.
Особливу роль у риториці Зеленського відіграє зовнішній тиск, зокрема заяви Трампа, який прив’язав проведення виборів в Україні до своєї критики щодо втрати демократичного статусу країни та умов мирної угоди. 9 грудня президент США в інтерв’ю виданню Politico закликав Україну провести президентські вибори і не виключив, що Зеленський здобуде в них перемогу.
Володимир Зеленський, реагуючи на ці заяви, формулює повідомлення, які з одного боку демонструють технічну можливість проведення виборів, а з іншого — відображають внутрішню небажаність робити це під час активних бойових дій. Риторичні конструкції президента часто поєднують елементи «готовності» та «неможливості», що створює двозначність і залишає простір для тлумачення його намірів. 18 грудня він заявив, що готовий до виборів глави держави у відповідь на заяви Трампа.
При цьому ключовим моментом у висловлюваннях Зеленського залишається вимога забезпечення безпеки та припинення вогню перед організацією виборів, водночас він не деталізує, які конкретні кроки держава готова здійснити для досягнення цих умов. При цьому в його публічних коментарях часто акцентується увага на міжнародній підтримці як необхідній передумові для легітимності процесу, що відображає прагнення перекласти частину відповідальності на зовнішні сили і водночас уникнути прямої конкретизації власних дій.
Отже, риторика президента характеризується суперечливістю між формальним дотриманням норм законодавства і реагуванням на зовнішній політичний тиск. Вона відкриває шлях до можливості проведення виборів і водночас стримує їхнє практичне планування, демонструючи, що політичні пріоритети Зеленського визначаються не тільки внутрішньою логікою, а й міжнародними очікуваннями та тактичними обмеженнями воєнного часу.
25 лютого 2025 року Верховна Рада ухвалила постанову про підтримку демократії в Україні, в якій йдеться про неможливість проведення виборів до завершення війни, однак зараз на виконання доручення президента парламент робить кроки до практичної реалізації виборчого процесу. Голова парламенту Руслан Стефанчук підписав розпорядження про створення робочої групи, очолюваної першим заступником спікера Олександром Корнієнком, до складу якої включено представників всіх парламентських фракцій, громадських експертів та спеціалістів із питань виборів. Завдання групи полягає у розробці законопроєкту, який гарантує одночасно безпеку громадян і демократичність волевиявлення. При чому в разі його прийняття, він буде використаний одноразово.
Формування робочої групи Верховної Ради для «швидкого опрацювання питання можливих виборів президента під час воєнного стану» демонструє прагнення законодавчої гілки влади виробити практичні інструменти, здатні адаптуватися до надзвичайних умов, водночас дотримуючись конституційних принципів і міжнародних демократичних стандартів.
Дискусії в парламенті зосереджені на необхідності створення окремого закону, який би регламентував скорочені процедури голосування та забезпечував можливість участі всіх громадян, включно з військовими та українцями, що перебувають за кордоном або на тимчасово окупованих територіях. При цьому зміни до Виборчого кодексу вважаються зайвими, оскільки розробка окремого одноразового закону дозволить забезпечити легітимність і безпеку процесу без радикальних реформ виборчого законодавства.
Історичні прецеденти в Україні показують, що ухвалення окремих законів для унікальних виборів не є новиною, однак тепер йдеться про формат «постчергових» виборів, який не передбачений Конституцією та Виборчим кодексом. На думку парламентарів, розробка такого законодавчого інструменту є необхідним для того, щоб забезпечити одноразове проведення виборів у виняткових умовах, створивши гарантії безпеки та демократичності процесу.
Ключовим елементом підготовки до можливих виборів стало відновлення роботи Державного реєстру виборців, яке відбулося 23 грудня. Цей крок дозволяє не лише актуалізувати дані про громадян, але й створює основу для організації голосування. В умовах значних демографічних змін через війну це рішення набуває особливої ваги, адже точна база даних виборців є фундаментальною для забезпечення прозорості та легітимності виборчого процесу.
Таким чином, сучасна ситуація щодо можливого проведення виборів в Україні демонструє складність поєднання правових, організаційних та безпекових аспектів у воєнний час. Законодавчі ініціативи, формування робочих груп, відновлення реєстрів виборців і консультації з міжнародними партнерами свідчать про прагнення зберегти демократичні інститути та забезпечити легітимність волевиявлення навіть у найскладніших умовах, підкреслюючи відмінність української політичної системи від систем автократичного типу. Такий підхід формує нову парадигму виборчого процесу, де головними критеріями є безпека громадян та відповідність міжнародним стандартам демократії.
Виборчий процес і свобода слова: роль ЗМІ та інформаційних майданчиків в умовах війни
Організація виборчого процесу в Україні стикається з низкою надзвичайно складних питань, які виходять за межі суто юридичних або технічних аспектів і стосуються фундаментальних принципів демократичного волевиявлення. Центральна виборча комісія (ЦВК), у своєму коментарі щодо можливості проведення виборів під час війни, звертає увагу на те, що чинне законодавство визначає конкретні вимоги до дотримання прав громадян та стандартів проведення голосування, включно з забезпеченням вільного доступу до інформації.
При чому, за словами заступника голови ЦВК Сергія Дубовика, формат телемарафону «Єдині новини», який домінує на основних українських телеканалах з початку повномасштабної війни, не відповідає цим стандартам, оскільки концентрує інформаційний простір і обмежує можливість відкритого представлення позицій усіх політичних сил.
Питання залучення медіа та свободи слова у всі часи були ключовими під час проведення будь-яких виборів. Проте зараз, коли значна частина опозиційних ЗМІ закрита або обмежена у функціонуванні, коли будь-яка критика влади сприймається як зрада, виникає питання: на яких майданчиках кандидати зможуть вільно висловлювати свою позицію і доносити програми до громадян, які не користуються соціальними мережами та не мають доступу до онлайн-платформ. Формат «Єдиного марафону», який забезпечує цілодобову трансляцію спільного контенту під контролем влади, не надає рівних умов для політичної конкуренції та потребує окремого законодавчого врегулювання, якщо вибори мають відповідати міжнародним стандартам і забезпечувати демократичність процесу.
Минулого року опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), показало, що рівень довіри до телемарафону «Єдині новини» продовжує знижуватися. При цьому в 2023 році 43% опитаних українців довіряли телемарафону, тоді як 38% – не довіряли. У 2024 році частка тих, хто довіряє, зменшилася до 36%, тоді як тих, хто не довіряє, стало 47%.
Крім того, не менш важливим у виборчому процесі є дотримання міжнародних стандартів, визначених ОБСЄ та Радою Європи, а також підготовка до присутності спостережних місій. Це є критичним фактором у питанні європейської інтеграції України та оцінки легітимності виборів міжнародними партнерами. В умовах обмеженого медіа-простору та централізованого інформаційного контролю особливо гостро постає питання забезпечення громадянам права на об’єктивну інформацію та рівні можливості для ознайомлення з програмами кандидатів, що прямо впливає на сприйняття виборів як демократичного процесу. Слід згадати, що в звіті Єврокомісії щодо виконання Україною умов для початку переговорів про вступ до ЄС підкреслювалося, що важливо відновити незалежний медіа-простір.
Отже, готовність до виборів в Україні тісно пов’язана не лише з юридичними аспектами, але й із забезпеченням свободи слова та доступу до ЗМІ всіх кандидатів, включно з тими, хто критикує владу. Відсутність реального медіа-майданчика для висловлення альтернативних позицій створює структурну нерівність у виборчому процесі і вимагає окремого законодавчого врегулювання, яке б передбачало захист виборчих прав та забезпечення умов для вільного висловлення думок. Без цих кроків навіть технічно організовані вибори ризикують не відповідати ні національним конституційним стандартам, ні міжнародним критеріям легітимності.
Ключові проблеми проведення виборів та можливі наслідки
Після можливого укладення мирної угоди або домовленостей про припинення вогню Україна неминуче опиниться у складній політичній та правовій реальності, де зупинка бойових дій не означатиме автоматичного повернення до умов, за яких можливе швидке й безконфліктне проведення виборів. Сам факт припинення активної фази війни створює очікування першої повоєнної виборчої кампанії, однак у цій точці виникає глибоке протиріччя між зовнішніми вимогами, внутрішніми безпековими обмеженнями та реальними можливостями держави забезпечити легітимний виборчий процес.
Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що навіть в разі підписання мирної угоди режим воєнного стану не може бути скасований миттєво. За його словами, воєнний стан в Україні може тривати до шести місяців після підписання угоди, оскільки держава повинна зберігати інструменти контролю за безпековою ситуацією, стабілізувати фронт і запобігти можливим загрозам відновлення бойових дій. Мобілізація при цьому також не завершиться автоматично, а може трансформуватися у м’якші або змінені форми, що ще більше ускладнює повернення до стандартних демократичних процедур. За таких умов проведення виборів залишається юридично і фактично вкрай проблематичним до повного зняття обмежень воєнного стану.
Окрему напругу в цій конфігурації створює позиція Сполучених Штатів Америки, які висунули Україні вимогу провести президентські вибори відразу після скасування воєнного стану, при цьому питання парламентських і місцевих виборів наразі фактично винесене за дужки. Такий підхід створює асиметрію у виборчому циклі, адже Конституція України передбачає системність і послідовність оновлення влади, а не вибіркове проведення окремих кампаній. Водночас важливим є принциповий акцент на тому, що навіть у цьому сценарії не йдеться про проведення виборів під час активних обстрілів або «під бомбами», адже першою обов’язковою умовою залишається встановлення реального режиму припинення вогню.
Крім того, в політичному середовищі з’являється ще один можливий процес — проведення всеукраїнського референдуму, який може стати першою загальнонаціональною електоральною подією навіть раніше за президентські вибори. Ідея його проведення належить особисто Володимиру Зеленському і безпосередньо пов’язана з питанням мирної угоди. Територіальні положення залишаються найболючішою темою переговорів, оскільки РФ наполягає на передачі їй всієї території Донецької та Луганської областей, тоді як Україна на такі умови категорично не погоджується. Саме це питання наразі є каменем спотикання і ключовим джерелом напруги в переговорах.
Фінального тексту мирної угоди на цей момент не існує, і суспільство не має уявлення про те, які саме формулювання можуть бути зафіксовані в документі. Ситуація залишається динамічною і постійно змінюється, однак очевидно, що будь-які територіальні компроміси є надзвичайно чутливими для українського суспільства. При цьому логіка президента виглядає таким чином: у разі підписання угоди її текст буде оприлюднений, після чого громадянам запропонують відповісти на запитання, чи підтримують вони умови цього документу. Формально це виглядає як пряме звернення до волі народу, однак політичний підтекст такого кроку значно складніший.
За даними соціологічних опитувань, які регулярно замовляє Офіс Президента України, українське суспільство в питаннях територій поділене майже порівну. Приблизно половина громадян готова погодитися з втратою частини територій де-факто, але не де-юре, якщо в обмін держава отримає чіткі гарантії безпеки, сталий мир і фінансову допомогу партнерів на відбудову країни. Інша частина категорично відкидає будь-які компроміси і готова підтримувати війну до повного відновлення територіальної цілісності.
Отже, референдум можна розглядати як спробу зняти з президента одноосібну політичну відповідальність за фінальну конфігурацію миру або перемир’я, розділивши її з суспільством напередодні майбутніх президентських виборів. Водночас такий крок несе суттєві ризики, адже у разі провалу комунікаційної кампанії або помилок у формулюванні запитання під час проведення референдуму українці можуть не підтримати запропонований текст угоди.
Тоді виникне питання: що робити з результатом, який юридично має рекомендаційний характер. В Україні вже був досвід подібної ситуації: у 2000 році всеукраїнський референдум схвалив низку змін, включно з обмеженням депутатської недоторканності та скороченням кількості народних депутатів, однак жодне з цих рішень не було реалізоване, оскільки референдум фактично виконував функцію політичного інструмента тодішнього президента Леоніда Кучми.
Додаткову складність створює той факт, що норми нового законодавства про всеукраїнський референдум ще жодного разу не застосовувалися на практиці. Механізм, який має забезпечити його проведення, не розроблений, фінансування на ці цілі не виділялося. У разі ухвалення політичного рішення державі доведеться у надзвичайно стислі строки виконати масштабну підготовчу роботу.
Водночас з цими стратегічними викликами накопичується величезний масив практичних проблем, які безпосередньо впливають на організацію виборів. Серед них підготовка виборчої інфраструктури, яка за оптимальними оцінками потребує близько шести місяців, а також дотримання конституційних строків: протягом місяця після припинення воєнного стану ЦВК зобов’язана оголосити дату голосування. Поряд з цим постає складність організації голосування для військовослужбовців, чисельність яких сягає близько мільйона. Значна частина їх перебуває на фронті, що створює серйозні логістичні й безпекові виклики для забезпечення виборчого права.
Цей факт кардинально ускладнює створення виборчих дільниць і реалізацію як активного, так і пасивного виборчого права, тим більше що Закон України «Про вибори Президента України» і Закон України «Про вибори народних депутатів України» не регламентують порядок голосування військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.
Не менш проблемним є питання внутрішньо переміщених осіб. З понад майже п’яти мільйонів громадян реально зареєстрованих є лише близько одного мільйона, які отримують соціальні виплати і перебувають в полі зору держави. Яким чином вони голосуватимуть, залишається поки що незрозумілим, оскільки механізм відкріпних талонів не здатний охопити пів країни. Списки виборців ускладнюються ще й тим, що їх веде Центральна виборча комісія, але наповнює місцева влада, яка на значній частині території замінена військовими адміністраціями.
Серйозним викликом є і організація голосування за кордоном 6–8 мільйонів українських біженців, механізм участі яких у виборах має напрацювати спеціальна робоча група. Наразі існує лише 102 закордонні виборчі дільниці на мільйони громадян, які виїхали з країни, і держава не має фінансових і організаційних ресурсів для істотного розширення цієї мережі. За відсутності онлайн-голосування право голосу фактично обмежується тими, хто перебуває на консульському обліку, а таких, за оцінками голови Центральної виборчої комісії, близько 400 тисяч.
Окремо постає питання пасивного виборчого права, оскільки вимога п’ятирічного безперервного проживання на території України автоматично відсікає значну кількість потенційних виборців, які були змушені виїхати через війну. Це стосується як президентських, так і парламентських виборів, конфігурація яких безпосередньо залежатиме від того, хто очолить країну після першої повоєнної кампанії.
Крім того, не менш критичним є фінансове забезпечення виборів. За словами заступника голови ЦВК Сергія Дубовика, на сьогодні точну суму назвати неможливо, якщо спиратися на розрахунки, які були підготовлені, коли Мінфін робив запит на Держбюджет 2025 року. ЦВК робить розрахунки, виходячи з тих нормативних актів, які існували для мирного часу. Якщо казати про видатки на виборчу кампанію, це виключно видатки ЦВК на ті елементи, які безпосередньо від неї залежать. Причому 70 % видатків на ті чи інші вибори – це видатки на зарплату тих, хто працює в окружних, дільничних і територіальних виборчих комісіях.
За минулих прогнозів, загальна вартість всіх трьох видів виборів мала становити близько 16,5 мільярдів гривень. Президентські вибори оцінювалися приблизно у 4–5 мільярдів гривень на перший тур і 6,5–7 мільярдів гривень у разі проведення другого туру. На сьогодні ця сума, безумовно, зростає через інфляцію. Якщо ж додати видатки органів місцевого самоврядування, загальні витрати на всі три види виборів можуть становити близько 20 мільярдів гривень.
Радник Офісу президента Михайло Подоляк заявив, що вартість можливих виборів мають обрахувати робоча комісія у парламенті, бо, за його словами «це не Україна має фінансувати». Він наголосив, що бюджет України є дефіцитним, а його пріоритетами зараз є мілітаризація та соціальні програми, які компенсують втрати економіки для домогосподарств.
26 грудня відбудеться перше засідання робочої групи з підготовки законопроєкту про вибори в Україні під час воєнного стану. За словами першого віцеспікера Верховної Ради Олександра Корнієнка, зараз до складу робочої групи увійшло близько 60 осіб – по два представники від всіх фракцій і груп Верховної Ради, 5 членів ЦВК, 10 осіб від ключових громадських організацій, а також представники виконавчої влади та силових органів. Також можливо будуть приєднуватися люди без статусу члена робочої групи, але з можливістю брати участь.
Перше засідання робочої групи складатиметься з двох великих блоків: у першому будуть вирішуватися організаційні питання, а в другому члени робочої групи заслухають виступ Центрвиборчкому. В ньому порушать всі ті проблеми, які відбудуться під час проведення виборів під час воєнного стану і після війни.
У сукупності всі ці факти демонструють, що обговорення виборів в Україні поступово вийшло з площини абстрактних декларацій і стало частиною реального політичного планування. Однак воно поки що відбувається в просторі невизначеності, де жодна з ключових змінних не має стабільного значення. Воєнний стан блокує виборчий процес, але політичний тиск, зовнішні очікування і внутрішня логіка демократичного циклу змушують державу шукати обхідні, тимчасові або виняткові рішення.
Проведення перших повоєнних виборів в Україні стане складним і багатовимірним процесом, в якому протиріччя між безпекою, легітимністю, фінансами та суспільною довірою можуть виявитися визначальними. Поспішні й непродумані рішення в цьому процесі здатні не відновити демократичний цикл, а створити нові лінії конфлікту в сучасному поляризованому суспільстві, де ціна помилки може бути надто високою. Отже, вибори, якщо вони відбудуться, стануть тестом на здатність держави управляти складним процесом. У цій ситуації головним викликом є уникнення сценарію, за яким він може стати причиною нової політичної нестабільності замість інструмента її подолання.
