Світова політика давно перетворилася на театр, де найкраще почуваються не справжні державники, а актори. При чому головна роль у цьому спектаклі завжди залишається за популістами – майстрами маніпуляції, які знають, що суспільству не потрібна правда, йому потрібна надія. Чим більше розчарувань, тим гучніше лунають їхні обіцянки у вигляді красивих гасел. І чим глибша криза, тим яскравіші гасла вони виголошують. Виборці втомлюються від складних реформ та необхідності розбиратися в деталях, вони хочуть легких рішень, і популісти готові їх продати – упаковуючи у красиві слогани, ефектні шоу і фальшиву турботу. Та чи можна перемогти популізм, якщо він так майстерно підлаштовується під людські слабкості? Чому громадяни знову і знову ведуться на політичні обіцянки, які ніколи не виконуються? І головне – чи є у демократії шанс вистояти в епоху, де політичний успіх визначає не компетентність, а вміння кричати голосніше за всіх?
Феномен політичного популізму
Феномен політичного популізму давно перестав бути тимчасовим явищем і перетворився на рушійну силу політичних процесів у всьому світі. При чому політичний успіх залежить не від стратегічного мислення чи реальних рішень, а від вміння майстерно маніпулювати емоціями людей до і після виборчих процесів. В результаті лідерами стають не ті, хто пропонує складні, але ефективні реформи, а ті, хто найгучніше обіцяє прості виходи з криз, а також має купу грошей. Політичний популізм став головним трендом сучасної епохи, бо апелює до найглибших людських інстинктів: віри в миттєві зміни, спрощених пояснень і месій, які магічним чином здатні розв’язати всі проблеми.
Популізм спокушає, бо дає ілюзію контролю. Втомлені економічними труднощами, корупцією та глобальними викликами громадяни хочуть чути не про необхідність довгих і складних трансформацій, а про миттєве вирішення всіх проблем. Вони вірять, що можна «перемогти бідність» одним законом або «розгромити корупцію» одним указом. В цьому процесі популісти чудово розуміють, як працює масова психологія. Їхні обіцянки не мають жодного стосунку до реальності, але вони гіпнотизують, бо відповідають емоційним очікуванням людей. Коли країна у стані кризи, суспільство не хоче чути про складнощі — воно хоче чарівного рішення. Саме тому популізм проростає там, де є страх, втома і розчарування.
Однією з головних причин, чому популізм такий ефективний, є те, що він апелює не до логіки, а до емоцій. Класичний політик змушений пояснювати, як працює економіка, чому зміни займають час і які компроміси необхідні. Популісту ж достатньо сказати: «Ви бідні, бо вас обкрадають! Я заберу у них і віддам вам!» – і натовп починає аплодувати. Ця стратегія спрацювала у Венесуелі, коли Уго Чавес обіцяв зробити нафтові багатства «народним надбанням». Люди вірили, що можна просто націоналізувати прибутки корпорацій, і всі стануть багатими. В результаті економіка країни обвалилася, інвестиції зникли, а дефіцит продовольства змусив людей буквально боротися за їжу.
Угорщина є ще одним прикладом. Віктор Орбан прийшов до влади, граючи на страхах населення перед міграцією та ЄС. Він заявив, що всі проблеми країни – це наслідок дій «зовнішніх сил», і виборці з ентузіазмом прийняли таку версію. Це дозволило Орбану централізувати владу, згорнути демократичні інститути та утримувати контроль, не розв’язуючи жодних реальних проблем економіки.
Дональд Трамп побудував свою кампанію на тому ж принципі. Його лозунг «Make America Great Again» («Зробити Америку знову великою») не містив жодної конкретики, але грав на ностальгії виборців за «світлим минулим», яке нібито можна легко повернути. Обіцянки звести «величну стіну» на кордоні з Мексикою, розгромити корупцію у Вашингтоні чи перемогти Китай економічними санкціями звучали потужно, хоч і не мали реального підґрунтя.
Слід зазначити, що дискусія між раціональним політиком і популістом нагадує спробу сперечатися з продавцем чудодійного зілля. Раціональний політик пояснює складну економічну динаміку, проблеми міжнародної політики та необхідність структурних реформ. Популіст просто каже: «Не слухайте цих бюрократів! Я зроблю все швидко і безболісно!». Водночас наукові дослідження підтверджують, що люди схильні довіряти тим, хто говорить просто і впевнено. Ефект Даннінга—Крюґера показує, що виборці, які мають обмежене розуміння економічних і політичних процесів, переоцінюють свою компетентність. І саме це робить їх вразливими до популістських заяв. «Ефект підтвердження» також грає свою роль: люди охочіше вірять у те, що відповідає їхнім переконанням. Якщо їм кажуть, що всі біди країни через корупціонерів або «чужинців», вони з готовністю приймають цю ідею, навіть якщо докази вказують на інше.
Важливо розуміти, що популісти уникають конкретних відповідей і завжди переносять відповідальність. Якщо реформи не працюють – винні вороги, змова еліт, міжнародні організації або опозиція. Їхні промови рясніють емоційними словами, що активують страх і гнів, але вони майже ніколи не містять реальних даних чи цифр.
Як діють популісти
Політична історія людства представляє собою нескінченний цикл обіцянок і розчарувань. Політики змінюють маски, партійні гасла та ідеології, але методи залишаються тими ж. Найкраще вміють виживати не ті, хто пропонує реальні рішення, а ті, хто найкраще розуміє психологію натовпу. Популізм – це гра, у якій виграє не найкомпетентніший, а найемоційніший. І виборець, який щоразу потрапляє в цю пастку, платить за свою наївність найбільшу ціну – роками стагнації, економічними кризами, авторитарними режимами, а часом і розвалом власної країни.
Крім того, популізм є політичною мімікрією, яка дозволяє брехунам і демагогам перевтілюватися в «рятівників нації». Щоразу перед виборами суспільство знову і знову потрапляє в одну й ту саму пастку: воно вірить тим, хто обіцяє прості рішення, бо не хоче чути про складність реальності. Виборець, який втомився від криз, корупції, економічного занепаду чи війни, жадає не плану виходу, а дива. Він прагне, щоб з’явився хтось, хто одним розчерком пера «розрулить» ситуацію. Популісти це знають і щоразу пристосовують свої обіцянки до страхів і очікувань виборців.
Найстрашніше в цій політичній грі те, що люди ніколи не роблять висновків. Їм можна брехати безкінечно. Достатньо змінити тон, риторику, знайти нового ворога, на якого можна списати всі проблеми, і суспільство знову відкриє свої обійми для того, хто тільки вчора його обдурив. Багато хто не розуміє, що популізм не вирішує проблеми, він їх просто приховує. Коли популістський лідер приходить до влади, він може деякий час підтримувати ілюзію змін, але зрештою йому доводиться стикатися з реальністю. Наприклад, Бразилія при популісті Жаїрі Болсонару отримала спалах корупції та зростання економічних дисбалансів. В Італії, де різні популістські уряди обіцяли миттєві покращення, економіка десятиліттями не може вийти з стагнації. Україна також постійно проходить через періоди популістського правління, коли реформи підмінялися гаслами, а замість реальних змін людям пропонується пошук ворогів або «чарівні» економічні рішення. Війна лише загострила цей процес, бо суспільство ще більше прагне швидких відповідей і готове вірити тим, хто їх пропонує.
Отже, популізм працює, тому що грає на базових людських інстинктах. Страх, втома, розгубленість перед майбутнім змушують виборців віддавати голоси не за того, хто говорить правду, а за того, хто дає надію. Брехун обіцяє не реформи, а порятунок. Не важку працю, а швидке полегшення. Його методи — це мікс психологічних маніпуляцій, інформаційного терору і ефектної видовищності. Головний трюк популіста — переконати виборців, що до цього їх всі обманювали, але він буде іншим, тільки він є спражнім «рятівником» держави. Його новизна — його головний капітал. Він не мусить пояснювати, як саме він досягне своїх цілей. Йому достатньо заявити, що він «не такий, як усі».
Щоб закріпити свою владу, популісти створюють альтернативну картину світу. Вони переписують історію, змінюють акценти, заповнюють інформаційний простір шумом, щоб люди втратили здатність розрізняти правду і вигадку. При цьому їхньою єдиною зброєю є красиві, але порожні гасла, які не потребують доказів. Вони не роз’яснюють, як працює економіка, чому потрібні ті чи інші реформи, що стоїть за соціальними кризами. Вони б’ють по емоціях, змушуючи людей відчувати гнів, ненависть, розчарування, замість того щоб змусити їх аналізувати і розуміти.
Популісти вміють тримати суспільство в стані перманентного збудження, водночас використовуючи медіа як майданчик для нескінченних скандалів, які відволікають від справжніх проблем. Вони запускають конспірологічні теорії, щоб посіяти недовіру до незалежних інституцій, а також створюють ворогів — внутрішніх чи зовнішніх — на яких можна списати всі невдачі. Цей механізм настільки ефективний, що виборці часто не помічають очевидного: популіст ніколи не виконує своїх обіцянок. Його слова не мають терміну придатності. Вони працюють доти, доки люди в них вірять. А якщо вони виявляються невиконаними, завжди можна переключити увагу на нові обіцянки або на «винних», які нібито завадили їх реалізувати.
Політики-популісти використовують політику не як систему управління державою, а як шоу, де головне – картинка та меседж. Політичний маркетинг перетворює лідерів на бренди, а вибори – на масовий емоційний вибух, у якому реальні програми не мають значення. Суспільство перестає оцінювати політиків за результатами і дедалі частіше голосує за тих, хто виглядає впевнено, говорить емоційно та обіцяє те, у що хочеться вірити. При цьому популісти чудово знають, як використовувати когнітивні викривлення, які впливають на народ.
Слід розуміти, що популісти діють за чітко вивіреним алгоритмом. Спочатку вони підривають довіру до всіх, хто говорить правду. Вони позбуваються конкурентів, а також знищують незалежну журналістику, тавруючи її як «ворогів народу». Вони дискредитують науковців і експертів, які розвінчують їхні міфи. Далі вони розганяють парламент, уряд і неугодних представників органів державної влади, заповнюють їх і суди лояльними кадрами, підминають під себе силові органи. Далі йде наступ на громадянське суспільство. Протести оголошуються змовою, критика прирівнюється до зради, активісти перетворюються на агентів ворога.
Коли всі інститути вже зруйновані, починається найнебезпечніший етап – консервація режиму. Популісти більше не приховують своїх методів. Вони починають відкрито репресувати опозицію, змінювати виборчі закони, проводити «референдуми», які легітимізують їхню владу. І коли країна нарешті усвідомлює, що стала заручником демагога, виходу вже немає. Суспільство настільки спустошене економічними і соціальними потрясіннями, що будь-які альтернативи здаються ще гіршими. Історія всіх країн показує, що популістські режими падають не через внутрішнє прозріння суспільства, а через катастрофи — фінансові, геополітичні, військові.
Чи може суспільство зламати цей цикл
Популізм існує лише там, де суспільство готове його сприймати. Це хвороба, але вона не виникає сама по собі — її поширюють ті, хто не хоче думати, аналізувати, брати відповідальність за власні рішення.
Щоб зламати цю систему, громадяни повинні перестати шукати легких відповідей, вимагати реальних програм, а не гасел. Вони повинні навчитися розпізнавати маніпуляції, не вестися на фальшиві обіцянки, аналізувати історичні уроки і минуле політиків, а не їхні передвиборчі ролики. Необхідно усвідомлювати, що складні проблеми не мають простих рішень. Вони не вирішуються указами чи чарівними законами. Але поки суспільство буде віддавати перевагу брехні, яка подобається, а не правді, яка болить, час популістів не закінчиться.
Виборці знову і знову робитимуть одні й ті самі помилки. І лише коли вони зрозуміють, що не існує політичного месії, який «врятує всіх», коли вони перестануть жити в ілюзіях і навчаться критично мислити — лише тоді у популістів більше не залишиться шансу. Але поки що вони його мають, і вони ним успішно користуються.
