Підлітки-готи під час війни: досвід українських тинейджерів на межі реальності, смерті й естетики темряви

Повномасштабне вторгнення Росії кардинально змінило реальність українських підлітків. Якщо ще кілька років тому типовими викликами підліткового віку були шкільні труднощі, конфлікти з батьками та пошук власної ідентичності в межах моди й субкультур, то тепер до цього додалася війна — щоденна, фізично й морально близька. Українські діти, які сьогодні тиняються міськими площами, збираються в парках і слухають музику в навушниках, дорослішають не лише під впливом глобальних цифрових трендів, а й під гуркіт сирен, на тлі новин про загибель знайомих або мобілізацію рідних.

Американське видання Vice, відоме своєю увагою до андеграундних спільнот, нещодавно опублікувало матеріал, присвячений українським підліткам, які належать до готичної субкультури. Репортаж журналіста Ніколя Дикманса став спробою зазирнути у внутрішній світ юних готів, які виросли в країні, де щоденна присутність смерті вже давно перестала бути метафорою. Уривок з вступу до статті є показовим:

«Влітку і восени 2024 року, блукаючи Україною, я натрапляв на підлітків-готів. Я зустрічав їх на міських площах, дитячих майданчиках і в парках; в Instagram, у трамваях і проходах супермаркетів. Здебільшого ці підлітки-готи були схожі на тих, кого я бачив у будь-якій іншій частині світу, за винятком однієї важливої ​​деталі: їхні барвисті історії дорослішання були обрамлені привидом війни й перспективою призову на військову службу проти мʼясорубки Володимира Путіна».

Війна як повсякденність і готика як спосіб переживання цієї реальності — ось що поєднує цих підлітків. На відміну від західних готів, які зазвичай романтизують смерть як поетичну метафору, українські тинейджери зустрічають її щодня в новинах, у вигляді сирен, руйнувань, похоронів, знайомих призовників. Готична естетика для них є не екзотикою, а рефлексією над тим, що відбувається в країні. Найбільш виразною у матеріалі Vice є розповідь киянки Анни:

«Я усвідомила, що кохаю, коли він просто переді мною нейтралізовував снаряд «Граду». Усвідомлення того, що будь-який необережний рух може вмить знищити нас обох, зробило мене дуже близькою до нього».

Свої вільні години 18-річна Анна та її хлопець проводять, за її словами, «займаючись сексом, курячи травичку та придумуючи нові способи вбивати росіян». Це — гранично чесна, жива, цинічна й беззахисна водночас позиція. Для них готика є не просто чорним одягом і депресивною музикою, а способом зробити страшне реальне бодай трохи естетизованим.

Водночас захоплення похмурою естетикою не є чимось новим. Ще до війни багато українських підлітків проходили через фази зацікавлення темним іміджем, депресивною лірикою та неформальними колами. Проте в умовах війни ці фази іноді загострюються. Суспільство сприймає підлітка як того, хто має залишатися дитиною, уникаючи тем війни, смерті, сексу чи наркотиків. Але для значної частини юних українців усе це — вже частина досвіду. Питання в тому, як на це реагувати.

ЗМІ неодноразово порушували цю тему в українському медіапросторі, аналізуючи готичні захоплення дітей та тривоги батьків. Експерт з субкультур В’ячеслав Лихачов застерігає: не варто одразу панікувати, якщо підліток фарбує волосся у чорний або носить лінзи — готична естетика у своєму первинному вигляді не є небезпечною. Важливо зберігати довіру, підтримувати діалог і не відштовхувати дитину.

Небезпечними можуть бути інші сигнали: повна соціальна ізоляція, відмова від спілкування з близькими, втеча в онлайн-світ, висловлювання знецінення життя, постійна заглибленість у тему самогубства чи смерті. В умовах воєнної реальності ці ризики подвоюються — саме тому батьки, вчителі, психологи мають бути не просто уважними, а й гнучкими. Замість того щоб забороняти музику або одяг, краще спробувати з’ясувати: чого саме дитина шукає у цій естетиці? Безпеку? Пояснення? Вихід емоцій? Війну не можна вимкнути, як телевізор, тому підлітки шукають, як її осмислити — і готика для багатьох з них стає саме такою формою осмислення.

Для деяких українських тинейджерів бути готом — це спосіб втримати себе в реальності, яка постійно розпадається. Для інших — спосіб не впасти в апатію. А для когось — спосіб виговорити те, що не можна сказати словами. Ці діти — це теж діти війни. Просто замість волонтерства або ТРО вони обрали інший спосіб впоратися зі страхом. І перед тим, як їх засуджувати, варто спершу почути.