У розпал повномасштабної війни уряд заявляє про пріоритетне спрямування бюджету на оборону. Проте під гаслами мобілізації ресурсів для фронту відбувається свідоме блокування будь-якого підвищення оплати праці для педагогів. Кабінет Міністрів фактично визнав, що в держави немає коштів на збільшення вчительських зарплат, водночас піднімаючи їх чиновникам і депутатам, не скорочуючи їм жодної з численних преміальних виплат. Освітяни залишаються в категорії “другорядних витрат”, вкотре опиняючись на межі виживання. І поки уряд пояснює, чому не може знайти необхідні кошти, освітня система поступово доходить до точки, коли вже немає кому навчати дітей.
Освіта мінус вчитель: рівняння, яке влада не може розв’язати
З початком повномасштабної війни система освіти в Україні зазнала значних втрат: було втрачено понад 1,7 тисячі шкіл і близько 54 тисяч учителів. Варто зауважити, що процес скорочення шкільної мережі розпочався ще до війни. Наприклад, у 2020/2021 навчальному році кількість шкіл зменшилась на 6% (приблизно 900 закладів). У перший рік після початку повномасштабного вторгнення у 2022 року скорочення склало 7%, що незначно перевищувало попередній рік, попри бойові дії та тимчасову окупацію частини територій. У 2022/2023 навчальному році темпи зменшення кількості шкіл сповільнилися до 2,3%, але до 1 вересня 2024 року знову трохи зросли — до 3%. Загалом за три роки війни кількість шкіл скоротилася більш ніж на 12%, що відповідає приблизно 1,7 тисячі закладів.
Щодо кадрового складу, то зменшення кількості педагогів також почалося ще до активної фази війни. У 2020/2021 навчальному році чисельність учителів знизилася на 1%. Однак уже в 2021/2022 навчальному році, на тлі початку бойових дій, спад сягнув 7,6%. У 2022/2023 цей показник становив ще 3%, а в 2023/2024 — 2,3%. Таким чином, загальне зниження кількості працівників освіти за три роки (з 1 вересня 2021 по 1 вересня 2024) склало близько 12,4%, або 54 тисячі осіб. Така ситуація виникла не раптово, і не варто списувати все на віну.
Українська освіта вже давно живе в режимі нескінченних реформ, які з кожним новим урядом отримують нові гасла, методички й нормативну базу. Проте одне лишається незмінним: вчитель у цій системі виступає найбіднішим і найменш захищеним її елементом. Чомусь чиновники, вигадуючи різноманітні реформи, не розуміють того факту, що у суспільстві, де освітянська праця девальвована не лише фінансово, а й морально, будь-яка реформа приречена на невдачу. І жодна концепція, навіть така амбітна, як Нова українська школа, не спрацює там, де вчитель постійно бореться за виживання, не маючи чим заплатити за комунальні послуги та ліки.
Офіційні документи у вигляді законів, постанов, програм, стандартів, начебто регулярних надбавок та підвищення тарифних розрядів мають дуже переконливий вигляд. Але ця красива паперова архітектура розбивається об цифри в платіжках. В українській системі оплати праці, особливо в бюджетній сфері, тривалий час панує умовна “рівність”, яка на практиці означає відсутність справедливих критеріїв оцінки складності та відповідальності роботи. Основою цієї системи є тарифна сітка, затверджена Кабінетом Міністрів, що визначає посадові оклади залежно від кваліфікації та характеру виконуваних обов’язків. Однак вона давно не відповідає економічним реаліям.
Найнижчий, перший тарифний розряд оцінено всього у 3195 грн. І це при тому, що мінімальна зарплата в Україні у 2025 році встановлена на рівні 8000 грн. Різниця компенсується за рахунок “потягування” доплатами, але це не вирішує системної проблеми: до 14-го тарифного розряду включно, а саме цей рівень мають вчителі з вищою категорією, фактична ставка все одно нижча за мінімальну.
Для розуміння ситуації маємо наступні розцінки: викладач з вищою кваліфікаційною категорією отримує базову ставку 7732 грн, а вчитель без категорії — близько 5800 грн. Урядова “надбавка” у 10% до тарифної ставки, введена ще у 2017 році, піднімає цифри до 8500 грн і 6400 грн відповідно, але це до оподаткування. Тепер порівняймо ці цифри з ринком. За статистикою 2024 року, середня зарплата офіціанта становить 20 тис грн, касира — 18,5 тис грн, охоронця — 15 тис грн, прибиральника — 12 тис грн. Ці професії не потребують вищої освіти, не передбачають щоденних годин самопідготовки, перевірки робіт, участі у вебінарах та курсах підвищення кваліфікації.
У результаті молодий спеціаліст, який інвестував у свою освіту 5–6 років життя, стикається з реальністю, де його дохід у 2–3 рази менший, ніж у представників фізичної праці без фаху. Йому обіцяють, що з роками ситуація зміниться, але лише за умови, що він працюватиме понад норму, витримуватиме навантаження в півтори ставки та чекатиме десятиліттями. У таких умовах у школах залишаються ті, хто може дозволити собі працювати “для душі” — часто завдяки фінансовій підтримці родини або через наближення до пенсійного віку. Інакше кажучи, молоді та кваліфіковані спеціалісти просто не затримуються в системі, яка не гарантує навіть елементарної фінансової безпеки.
Проблема, однак, полягає не лише в бідності вчителя. Вона в тому, що суспільство більше не бачить авторитету у професії вчителя. Батьки, які заробляють у півтора-два рази більше, працюючи охоронцями, прибиральниками чи касирами, зневажають педагога, який, навіть маючи гарну освіту, так і не зміг “зайняти своє місце під сонцем”. Школа вже давно нагадує соціальний доглядовий центр , де дитину мають зайняти, поки дорослі зайняті “справжньою” роботою. І ця зневага стає системною, бо сама держава офіційно, через постанови, які суперечать законам, закріплює її.
Стаття 61 Закону “Про освіту” прямо передбачає, що посадовий оклад педагогічного працівника найнижчої категорії має становити три мінімальні заробітні плати. У 2025 році це — 24 000 грн. Реально ж учитель без категорії отримує 5800–6400 грн до оподаткування. Очевидна різниця є прямим доказом того, що навіть фундаментальні норми законодавства не виконуються. Міністерство освіти і науки звикло “пояснювати”, чому зараз не час. Але таке “зараз” триває вже десятиліттями, а тому ці пояснення втрачають будь-який сенс.
Як бачимо, реформа без фінансування перетворюється на імітацію процесу, мета якого полягає лише в демонстрації активність, не змінюючи нічого в основі. Саме тому ми маємо красиві стандарти, нові підходи, інтегровані програми, цифрові щоденники і втомленого вчителя, який щовечора відпрацьовує черговий обов’язковий вебінар, щоб завтра знову пояснювати дітям, чому все це “має сенс”. І поки вони ще приходять на роботу, система тримається на людях, а не на політиках.
Очевидно, що без радикального перегляду підходів до оплати праці педагогів, вся системи шкільної освіти в Україні перетворюється на утопію. Коли молодь відмовляється вступати до педагогічних університетів, а чинні фахівці виїжджають або звільняються, варто визнати очевидне, що Міністерство освіти і науки (МОН) не поважає та не цінує освітня та не здатне ефективно реформувати освіту, а ринок праці з легкістю знищує її. Можна скільки завгодно планувати стандарти 2030-го чи 2040-х років, але у цих планах уже зараз немає головного — тих, хто мав би їх реалізовувати. І якщо держава негайно не повернеться до освіти обличчям, то наступне десятиліття ми зустрінемо без учителів.
Державний апарат на зарплатному Олімпі: хто платить чиновникам, коли країна економить на вчителях
У той час як бюджетна сфера в Україні балансує на межі виживання, а вчителям не вистачає коштів на адекватну заробітну плату, як стверджують чиновники, державний апарат продовжує демонструвати відносну фінансову “стабільність”, яку важко пояснити потребами країни в умовах війни та загального дефіциту ресурсів.
За даними Міністерства фінансів України, середня зарплата в центральних органах виконавчої влади у 2025 році становить 51,4 тис. грн. Це на 7 тисяч більше, ніж рік тому, і майже в чотири рази більше, ніж середній дохід шкільного вчителя з вищою категорією. Такий розрив в оплаті праці став хронічним маркером кадрової політики держави, в якій відданість суспільному служінню оцінюється зовсім не за вкладом, а за статусом.
Лідером за розміром середньої зарплати стала Національна комісія, що здійснює регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), де 532 працівники отримують у середньому 90,1 тис. грн на місяць. Очільник цього органу має ще вражаючіший показник — 294,3 тис. грн, або понад 350% середньої зарплати по країні.
На другому місці знаходиться Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) із середньою зарплатою 79,4 тис. грн, при цьому зарплата керівника НАЗК — 243,2 тис. грн. Для порівняння, ця сума дорівнює річній зарплаті середнього вчителя у державній школі. Іронія в тому, що НАЗК, створене для контролю за прозорістю доходів, саме опинилось у списку рекордсменів із витрат на оплату праці.
Третім у переліку значиться Антимонопольний комітет України, працівники якого отримують у середньому 77,4 тис. грн. На тлі цього виглядає гротескною зарплата фахівця з геодезії чи дитячих справ — 28–35 тис. грн, що у півтора-два рази менше.
Особливе місце займає новостворене Міністерство національної єдності, зарплата очільника якого становить 401,4 тис. грн. Це майже 50 мінімальних пенсій або понад 40 зарплат вчителя початкової школи. Абстрактність самого відомства і відсутність чітких суспільно значущих результатів лише підсилюють відчуття диспропорції.
Системна аномалія: навіщо платити більше?
На перший погляд, високі зарплати у державному апараті можна було б пояснити конкуренцією з приватним сектором або відповідальністю посад. Проте навіть поверховий аналіз доводить інше:у переважній більшості випадків високі виплати не корелюють із ефективністю чи прозорістю роботи органів. Варто зазначити, що більшість структур з найвищими зарплатами працюють у сфері нормативного або контролюючого регулювання, а не в секторах, які безпосередньо виробляють суспільне благо, тобто освіта, медицина, наука, культура.У результаті формується парадоксальна ситуація, коли державна машина, яка повинна бути сервісною, отримує пріоритет у ресурсах над тими, хто щодня забезпечує базову життєздатність суспільства.
Як бачимо, держава зробила все, щоб у 2025 році вчителі в Україні знаходилися у статусі “другосортних бюджетників”, яким уряд не може гарантувати навіть виконання норм чинних законів щодо оплати праці. При цьому на утримання центрального держапарату щомісяця якимось чарівним способом знаходяться сотні мільйонів гривень, частина з яких йде на “ринкову компенсацію” кадрам, які, на відміну від освітян, не мають прямого контакту з реальністю більшості українців.
Очевидно, що це не просто соціальна несправедливість, а системна девальвація принципів служіння, ефективності й пріоритетності суспільних завдань. І якщо такі пріоритети не будуть змінені, країна ризикує остаточно втратити не тільки кадровий резерв у ключових сферах, а й залишки довіри до самого поняття “державна служба”.
Вчитель за кордоном — професіонал, а в Україні — виживач
У Фінляндії вчитель педагог сприймається як цінний національний ресурс. У Німеччині він є представником еліти публічного сектору. У Канаді вчительська професія – одна з найповажніших, яка вимагає складного конкурсного відбору й дає стабільне життя середнього класу. У Південній Кореї вчителі є втіленням авторитету. В той час, як в Україні вчитель виживає, тягне, тримається на ентузіазмі та каві, а в очах багатьох батьків є втіленням невдахи. І тут цифри говорять краще за будь-які емоції.
Так, наприклад, у Німеччині середня заробітна плата вчителя становить від 4000 до 5500 євро на місяць, залежно від землі, досвіду та рівня освіти.
У Фінляндії заробітна плата педагога варіюється від 3500 до 4200 євро та має тенденцію зростати з роками. У Франції вчителі заробляють близько 2800–3500 євро на місяць, і це в державних школах. У Польщі молодий вчитель отримує 1200–1500 євро, а досвідчений — до 2000 євро. У Чехії педагогам нараховують 1400–2000 євро і це вже після сплати податків. На фоні таких заробітних плат український вчитель вищої категорії, працюючи на повну ставку, отримує менше 8500 гривень до оподаткування, що становить менше ніж 200 євро. У порівнянні з прибиральницею, яка за свою працю отримує 12 000 грн, вчитель має вигляд справжнього жебрака.
Тобто в Європі, вчитель користується повагою та цінується державою, як високоосвічений, кваліфікований, добре оплачуваний фахівець, який не думає, де взяти гроші на зимове пальто чи чиїм коштом друкувати робочі зошити для класу. В Україні педагоги, навіть маючи дві вищі освіти, стаж і портфель із саморобними дидактичними матеріалами, не мають жодної впевненості у своєму завтрашньому дні.
Ринок праці в розвинених країнах оцінює вчителя не за розпливчастими гучними критеріями “покликання”, а за чіткими характеристиками: складність праці, вплив на майбутні покоління, необхідність постійного професійного розвитку, навантаження, відповідальність. Це професія, що формує базу людського капіталу нації. В Україні вчитель виступає такою собі бюджетною одиницею, яку треба “оптимізувати”, “підтягнути до нормативів”, “утримати в межах освітньої субвенції”.
Коли молоді люди в Європі обирають кар’єру в освіті, вони розуміють усю складність цієї професії, але водночас також мають впевненість в заробітку за таке навантаження. Поки український уряд все апелює до війни, нестачі ресурсів та “необхідності перерозподілу”, освітня система повільно, але впевнено скочується до точки неповернення. І така ситуація була завжди, навіть до війни. Для вчителів постійно не вистачає коштів. Коли держава платить вчителю менше, ніж водію сміттєвоза, вона тим самим відверто заявляє, що знання в країні нічого не варті. Освіта є лише умовністю у вигляді папірця-диплому, який не має жодної користі.
А поки що в українській школі вчитель дедалі більше нагадує Дон Кіхота — шляхетного, але втомленого мандрівника, який і далі веде свій бій з вітряками освітньої системи. Озброєний не списом, а указками, методичками, нескінченними вебінарами та паперовою звітністю, він щодня вирушає на урок, ніби в черговий похід за справедливістю, сподіваючись, що світ таки визнає важливість його місії. Та замість вірного Санчо Панси йому дістаються електронні журнали, замість дами серця він має затертий портрет “Нової української школи”, а замість підтримки держави отримує мізерні надбавки, яких ледве вистачає на оплату комунальних послуг. І поки чиновники звітують про “ вдалі реформи”, наш освітній Дон Кіхот щоранку повертається в клас не тому, що вірить у систему, а тому, що досі вірить в дітей. Але й найвідданішим лицарям потрібен не лише ідеал, а й опора у вигляді гідної зарплати. Бо навіть мрії не витримують постійної девальвації.
Відсутність підвищення зарплат для вчителів у найближчій перспективі означає поступову втрату кваліфікованих кадрів, особливо в регіонах, де освітня інфраструктура й без того перебуває на межі функціонування. Молоді спеціалісти не обирають професію, яка не гарантує елементарної фінансової стабільності. Досвідчені працівники переходять в інші сфери або залишають систему.
У середньостроковій перспективі це призведе до хронічного дефіциту вчителів, зниження якості навчального процесу й подальшої маргіналізації шкільної освіти. Держава поступово втрачає контроль за відтворенням кваліфікованої робочої сили. Інакше кажучи, рішення, яке сьогодні виглядає як вимушений компроміс, закладає довготривалі ризики для функціонування освіти як сфери, критично важливої для післявоєнного відновлення. Тому уряду слід пам’ятати: країна без вчителів — це держава без майбутнього з деградованим суспільством.
