Кабінет Міністрів знову вдарив у дзвони про свою «відкритість». Цього разу уряд затвердив План пріоритетних дій – майже 400 кроків, які нібито визначатимуть майбутнє України у 2025 році. Але є одна проблема: сам план залишається за щільною завісою туману. Громадськість почула лише загальні слова, без деталей, без механізмів реалізації, без відповідей на очевидні запитання. Прозорість? Так, але тільки в тому сенсі, що деталей настільки мало, що їх просто не існує. Уряд вкотре довів: стратегічні рішення ухвалюються не для суспільства, а десь у кулуарах, де «пріоритетні дії» залишаються відомими лише їхнім авторам.
План від уряду і майже 400 конкретних кроків
Як повідомив Прем’єр-міністр Денис Шмигаль, 18 лютого Кабмін затвердив План пріоритетних дій на 2025 рік, що містить майже 400 конкретних кроків у зонах відповідальності всіх міністерств та відомств. За його словами, у документі передбачені зобов’язання перед міжнародними партнерами, у тому числі за програмою Ukraine Facility, співпрацею з МВФ, а також заходи, необхідні для євроінтеграції. Шмигаль наголошує, що у плані визначено відповідальних, прописано терміни виконання, а також встановлені зрозумілі індикатори оцінки результативності. Це вся інформація, яку надано суспільству. Однак деталі самого плану залишаються невідомими суспільству.
Водночас трохи більше про цей план повідомив представник Кабміну у Верховній Раді Тарас Мельничук, який зазначив, що план містить виконання завдань, спрямованих на розв’язання суспільно важливих проблем, спричинених збройною агресією РФ проти України, та виконання яких є необхідним для відновлення України у період воєнного стану та у післявоєнний період.
Крім того, за словами Мельничука, документ передбачає виконання міжнародно-правових зобов’язань України, зокрема в рамках євроінтеграційного процесу, відповідно до Звіту про прогрес України в рамках Пакета розширення Європейського Союзу 2024 року та скринінгових звітів за підсумками двосторонніх переговорів Україна — ЄС у межах переговорного процесу про вступ України до ЄС. Уряд також включив до пріоритетів завдання, пов’язані зі співпрацею з МВФ, реалізацію ініціативи ЄС «Ukraine Facility», виконання Плану законопроєктної роботи Верховної Ради на 2025 рік, заходи для наближення членства в Організації економічного співробітництва та розвитку, а також досягнення Цілей сталого розвитку.
400 невідомих кроків: що всередині?
Кожна поважаюча себе влада любить писати плани. Це така універсальна політична практика: коли немає чим похвалитися сьогодні, треба придумати, як все буде чудово завтра. Головне – не заглиблюватися в деталі, бо ж цифри та факти можуть викликати незручні запитання. Саме за таким принципом Кабінет Міністрів затвердив цей черговий План пріоритетних дій з його 400-ми кроками.
Звучить вражаюче, правда? Уряд діє, усе під контролем, кожне міністерство отримало свою частку завдань. Але є один нюанс: суспільство не бачило ані самого документа, ані механізмів його реалізації. Українцям запропонували повірити на слово, що цей план містить все необхідне для процвітання країни. Щоправда, віра – це чудово, але вона погано заміняє прозорість, якою так люблять хизуватися посадовці.
Нам розповіли, що 400 кроків цього плану – це не просто набір красивих фраз, а чітка стратегія, в якій все продумано до дрібниць. Уряд запевнив: визначено відповідальних, поставлено дедлайни, а оцінка ефективності буде проводитися за зрозумілими індикаторами. Звучить дуже організовано. Але якщо все так чітко розписано, то чому громадянам ніхто не показав цей документ?
З тієї мізерної інформації, яку нам надали, очевидно, що головним адресатом цього плану є не українці, а міжнародні партнери. Уряд не приховує, що значна частина зобов’язань прописана відповідно до програми Ukraine Facility, вимог МВФ та євроінтеграційних угод. Отже, поки суспільству пояснюють загальними словами, що все буде добре, для Брюсселя, Вашингтона та інших ключових донорів підготовлені більш конкретні цифри та розрахунки.
В ідеальному світі уряд мав би презентувати документ, доступний для аналізу експертами, економістами, журналістами та громадянами. Однак в реальному світі нам просто оголосили, що є важливий план, в якому «враховані всі аспекти розвитку країни». Хоча вони не вказані, але можна припустити, що серед цих 400 пунктів є заходи щодо економічного відновлення, соціального захисту, подолання наслідків війни, судової реформи, боротьби з корупцією. Але чи передбачені там реальні механізми їх виконання – велике питання. Чи є у списку конкретні дати та відповідальні особи? Чи просто задекларовано чергове «покращення», яке зникне під завалами бюрократії?
Вже не вперше уряд вдається до такого підходу: замість відкритої презентації пропонується набір гучних гасел і формулювань про важливість ухвалених рішень. Фактично Кабмін діє за давно відпрацьованою схемою: створюється враження активної роботи, але суспільство отримує лише загальну риторику. Поки прем’єр-міністр урочисто оголошує про черговий стратегічний прорив, простим громадянам залишається лише здогадуватися, що саме їх чекає в майбутньому.
Якщо цей план справді визначає розвиток країни у поточному році, то чому він не є публічним? Чому українці не можуть оцінити, наскільки ці пункти відповідають їхнім реальним потребам? Чи йдеться там про підвищення податків, скорочення соціальних виплат, приватизацію стратегічних підприємств? Чи є там гарантії, що уряд не допустить дефолту або фінансової кризи?
Поки що уряд пропонує українцям лише сліпу довіру. Але вони вже втомилися грати роль статистів у державному управлінні. Україна заслуговує не лише на красиві слова про реформування та стратегічні кроки, а й на реальну відкритість. Якщо уряд справді впевнений у своїх 400 пунктах, то чому б їх просто не показати?
Закритий уряд у демократичній країні: новий рівень «прозорості»
Відкритість уряду в Україні давно перетворилася на ритуальний танець: багато розмов про прозорість, але жодного бажання ділитися реальними деталями ухвалених рішень. Замість доступної інформації – гарно загорнуті фрази про стратегічні пріоритети та ефективне управління. Замість конкретики – розмиті формулювання, які можна інтерпретувати як завгодно. Українцям вкотре пропонують роль терплячих глядачів, які мають слухати офіційні заяви, але не ставити незручних запитань.
Влада переконує, що 400 урядових кроків змінять країну, але не поспішає пояснювати, що саме зміниться. Це як чекати на поїзд, не знаючи ні його розкладу, ні маршруту, ні навіть того, чи він узагалі прибуде. У цій ситуації громадянам залишається або вірити, що десь там у владних кабінетах сидять мудрі стратеги, які знають, куди ведуть країну, або прийняти реальність: рішення ухвалюються за закритими дверима, без обговорення, без зворотного зв’язку, без урахування реальних потреб суспільства.
Наслідки такого підходу передбачувані. Відсутність відкритості породжує підозри, недовіру та спекуляції. Коли люди не знають, які реформи готує влада, вони змушені здогадуватися або вірити чуткам. Суспільство не може контролювати процеси, які визначають його майбутнє, тому що ці процеси сховані за політичним димом загальних обіцянок. А отже, щоразу, коли уряд говоритиме про «відкритість», варто пам’ятати, що це лише слово, яке нічого не означає, доки не підтверджується реальними діями.
Виходить, що уряд просто не вважає за потрібне рахуватися з народом. Його рішення ухвалюються десь у закритих кабінетах, а суспільству залишається лише констатувати факти постфактум. Поки громадяни намагаються зрозуміти, що саме їх чекає, політичні еліти грають у свою гру, де непотрібні запитання зайві, а відповідальність розмита до рівня загальних фраз.
Ніхто не вважає за потрібне пояснювати, чому важливі рішення ухвалюються без публічного обговорення. Ніхто не запитує у суспільства, що йому справді потрібно. Людей просто ставлять перед фактом: ось новий план, ось нові правила, ось нові зобов’язання перед міжнародними партнерами – виконуйте. А що в самому документі, які реальні наслідки для країни, чого очікувати завтра – це вже не ваша справа.
Ця практика стає системною. Влада дедалі більше дистанціюється від громадян, ухвалюючи рішення у власному закритому колі. Іронія в тому, що такі дії повністю суперечать принципам демократії, про які ж самі чиновники люблять говорити у своїх виступах. Вони закликають суспільство до єдності, але самі не вважають за потрібне ділитися інформацією. Вони говорять про прозорість, але самі ж будують стіну між собою і тими, кого мали б представляти.
Отже, народ перестає бути суб’єктом державотворення і перетворюється на мовчазного спостерігача, якого ставлять перед уже ухваленими рішеннями. Уряд фактично повідомляє суспільству: «ми знаємо краще». І поки ця модель управління залишається незмінною, українці щоразу змушені чекати нових несподіванок, які влада готує для них у чергових непублічних рішеннях.
Політична закритість дорого коштує країні. Вона призводить до того, що важливі рішення ухвалюються кулуарно, а суспільство дізнається про них постфактум, коли вже нічого не можна змінити. Це ще більше віддаляє владу від громадян і перетворює демократичні принципи на декорацію. Так, уряд може писати сотні стратегій, обіцяти економічні прориви, будувати грандіозні плани – але без реальної відкритості всі ці документи залишаються лише бюрократичними маніфестами, відірваними від реального життя.
Прозорість – це не гасло у виступах прем’єра, а реальний механізм взаємодії влади з суспільством. В Україні цей механізм працює вибірково: коли треба звітувати перед міжнародними партнерами, документи дивним чином стають детальними та конкретними. Але коли йдеться про громадян, влада вперто вмикає режим «нічого зайвого». З такою політикою українці дізнаються про реальні наслідки ухвалених рішень не з офіційних джерел, а з власного гаманця, тарифів і чергових урізань соціальних програм.
Доки уряд продовжує грати в «стратегічну прозорість», суспільство й далі живе в умовах інформаційного голоду. Чи підвищують рівень довіри до влади такі його дії? Звісно, що ні. Більше того, кожне подібне рішення, ухвалене в режимі «не вашої справи», тільки поглиблює прірву між владою та суспільством. Українці вже давно навчилися читати між рядків офіційних заяв і розуміти, що за красивими словами про прозорість часто ховається черговий набір кулуарних домовленостей. І якщо уряд вперто уникає публічності, значить, у нього є що приховувати.
Рівень довіри до уряду і так критично низький, але, схоже, це нікого не турбує. Навпаки, чиновники продовжують діяти за принципом: «менше знаєте — краще спите». Чим менше суспільство обізнане про реальні плани уряду, тим легше маніпулювати настроями. От тільки проблема в тому, що ця стратегія давно не працює. Українці більше не готові сліпо вірити заявам політиків, особливо коли їхні обіцянки розбиваються об реальність.
Закритість, ухвалення рішень без обговорення, відсутність чітких пояснень – усе це лише посилює підозри. Чим більше влада уникає конкретики, тим більше громадяни починають вважати, що від них щось приховують. А це і є ідеальний рецепт для ще глибшої недовіри.
