Помер Юрґен Габермас: мислитель повоєнної Європи, чия позиція щодо України залишила питання
14 березня 2026 року у німецькому Штарнберзі помер Юрґен Габермас – філософ, без якого інтелектуальну історію другої половини ХХ століття складно уявити. Йому було 96 років. Новину повідомило видавництво Suhrkamp Verlag, яке десятиліттями друкувало його книжки.
“Я ніколи в житті не зустрічав людину, яка, намагаючись знайти істину, надає таку ж вагу обміну аргументами, як Габермас”. Так характеризував відомого німецького філософа його колега і друг Оскар Негт – це спостереження увійшло до першої біографії філософа.
Справді, схильність Габермаса до дискусії була майже легендарною. Для нього суперечка ніколи не була простою інтелектуальною вправою. Скоріше це був спосіб мислення – через переконання, що істина народжується в процесі аргументованого обміну думками. Водночас сучасники не раз зауважували: його інтелектуальний темперамент більше тяжів до мистецтва полеміки, ніж до виваженого пошуку консенсусу.
Біографи часто звертають увагу на один важливий факт його життя. Габермас народився з розщілиною піднебіння і пережив операцію ще в дитинстві. У зрілому віці він не приховував, що довго відчував дискомфорт через характерну носову вимову і зізнавався, що саме цей досвід змусив його особливо гостро замислитися над природою людського спілкування. Не випадково тема мовної комунікації стала центральною для всієї його філософії.
Українським читачам Габермас запам’ятався передусім як мислитель, який наполягав на вирішальній ролі публічної сфери у демократичній політиці. Саме там – у відкритій і раціональній дискусії, що точиться у кав’ярнях, бібліотеках, салонах – суспільство, за його переконанням, здатне виробляти спільні рішення і досягати консенсусу щодо важливих питань. Не менш важливою була й його позиція “публічного інтелектуала”: для Габермаса філософія ніколи не залишалася суто академічною справою. Він регулярно втручався у політичні дебати, коментував глобальні конфлікти і намагався зберегти у публічному просторі мову раціональної аргументації.
В українському академічному середовищі його праці десятиліттями активно цитували. Багато дослідників-гуманітаріїв використовували його ідеї як методологічну основу своїх робіт, особливо у галузях соціальної філософії, політичної теорії та медіадосліджень.
Водночас ставлення до Габермаса в Україні останнім часом втратило однозначність. Його стаття “Війна і обурення”, опублікована в німецькому виданні Süddeutsche Zeitung навесні 2022 року, викликала хвилю критики серед українських читачів. Визнаючи, що Росія розв’язала проти України агресивну війну, філософ водночас зосередився передусім на дилемах, перед якими постає Захід, – і така постановка питання багатьом здалася надто відстороненою від українського досвіду війни.
Попри суперечки, вплив Габермаса на інтелектуальне життя Європи був величезним. Пік публічного визнання його кар’єри припав на кінець 1990-х років: у 1999 році він отримав престижну Премію Теодора Хойса, а невдовзі, у 2021 році, і Премію миру німецької книготоргівлі. І хоча сам філософ не раз наголошував, що ніколи не прагнув бути “державним філософом” на кшталт Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, газета Die Zeit свого часу назвала його “Гегелем Федеративної Республіки”.
Це означало лише одне: у післявоєнній Німеччині він став мислителем, чиї ідеї формували інтелектуальний горизонт цілої епохи.
Покоління 1945-го і досвід прозріння
Становлення Юрґена Габермаса як особистості припало на час нацистської Німеччини ‒ і цей досвід він пізніше не заперечував. В інтерв’ю, яке він дав у березні 1979 року журналу “New German Critique” філософ відкрито констатував, що був у Гітлерюгенді, а в п’ятнадцять років перебував на Західному валу – німецькій оборонній лінії на заході країни. Водночас він наполягав на тому, що не схильний робити з цих фактів основу для пояснення власного світогляду. Навпаки, про юність Габермас говорить стримано й навіть неохоче, ніби відмовляючись зводити свої подальші переконання до самого лише факту життя всередині нацистської системи.
Визначальним рубежем для нього став не досвід адаптації до диктатури, а 1945 рік. Саме тоді, за його словами, він уперше по-справжньому усвідомив масштаб історичної катастрофи: Нюрнберзькі процеси, перші документальні фільми про концтабори, саме зіткнення з правдою про злочинний характер режиму. Цей момент пізнього прозріння, а не дитячу включеність у нацистські інституції, Габермас вважав тим досвідом, що надалі визначив його філософське мислення.
Біографія Габермаса показова для так званого покоління 1945-го ‒ тих німців, чия юність минула під владою нацизму, але чий світогляд вирішально сформувався вже після краху Третього рейху. Саме для цього покоління 1945-й став не просто роком поразки Німеччини, а віхою морального зламу, з якої починалося нове осмислення політики, відповідальності й демократії.
Габермас проти мовчання про нацизм
Першим справді гучним публічним жестом Габермаса став текст 1953 року про Гайдеггера. У двадцять чотири він відреагував на перевидання “Вступу до метафізики” ‒ лекційного курсу 1935 року, в якому йшлося про “внутрішню істину і велич” націонал-соціалістичного руху. Молодого філософа обурило не лише саме існування цього пасажу, а й те, що один із найавторитетніших німецьких мислителів фактично повертав його в публічний простір майже без пояснень і без виразного дистанціювання від власного політичного минулого.
Цей виступ був значно більшим, ніж просто академічна полеміка. Через постать Гайдеггера Габермас фактично атакував ширшу післявоєнну німецьку звичку мовчки обходити питання відповідальності, ніби морального краху епохи можна не помічати. Саме тому текст швидко набув символічного значення: він став ранньою заявою Габермаса про те, що філософія після 1945 року не має права звучати так, ніби досвід нацизму не вимагає ні осмислення, ні каяття.
У цьому сенсі полеміку 1953 року можна вважати першою великою публічною маніфестацією його позиції. Уже тоді в ньому проступає майбутній Габермас ‒ інтелектуал, для якого філософія не може бути сховком від історії, а публічне слово мусить мати моральну вагу.
Комунікація понад усе
У 1962 році Юрґен Габермас здобув широку відомість після виходу книги Структурна трансформація публічної сфери. У ній він сформулював концепцію публічної сфери. Йдеться про простір демократичного життя, у якому громадяни можуть формувати громадську думку через раціональні дискусії – у кав’ярнях, на сторінках газет або в інших місцях відкритого обговорення – і таким чином впливати на політичні рішення.
Водночас мислитель застерігав, що розвиток сучасного капіталізму та комерціалізація масових медіа поступово підривають цей простір. Публічна дискусія дедалі більше опиняється під впливом ринку та політичної влади. Ідея публічної сфери мала значний вплив на політичну теорію, медіадослідження та теорію демократії, а сам термін швидко став одним із ключових у суспільних науках.
Найважливішим філософським внеском Габермаса стала теорія комунікативної дії. У її межах він запропонував нове розуміння раціональності. На його думку, раціональність не зводиться до індивідуального розрахунку або інструменту досягнення мети. Вона формується у процесі взаємодії між людьми. Коли учасники розмови обмінюються аргументами, ставлять запитання та відповідають одне одному, виникає те, що він називав комунікативною раціональністю. Саме вона, за Габермасом, створює підґрунтя для демократичної політики та соціальної співпраці.
Ще одна важлива теза його філософії полягає в тому, що модерність є незавершеним проєктом. Відповідаючи на постмодерністську критику раціональності, Габермас став на захист інтелектуальної спадщини Просвітництва. Він визнавав, що модерність має власні суперечності та проблеми, однак її емансипативний потенціал ще не вичерпаний. Тому, на відміну від постмодерністів, які схилялися до відмови від раціональності, він прагнув переосмислити її у формі комунікативного розуму, здатного зберігати нормативну силу й водночас долати обмеження традиційного раціоналізму.
Після падіння муру: скепсис Габермаса
1989 рік став для Габермаса моментом політичного непорозуміння з німецькою реальністю. Його глибокий скепсис щодо возз’єднання Німеччини раптом відсунув філософа на маргінес суспільної дискусії. Вислови на кшталт “наздоганяюча революція” і особливо “DM-націоналізм” у Східній Німеччині сприймалися з подивом і роздратуванням. Адже події 1989 року для багатьох східних німців були не просто спробою “наздогнати” Захід, а власною мирною революцією.
Термін “наздоганяюча революція” у Габермаса означав революцію, яка не творить новий лад, а входить у вже наявну західну політичну й економічну модель. А “DM-націоналізмом” він називав об’єднання, рушієм якого ставали не спільне політичне переосмислення і не демократична домовленість, а економічна привабливість західнонімецької марки, добробуту й стабільності. У такій оптиці Габермас застерігав від об’єднання, заснованого радше на грошах і національному піднесенні, ніж на громадянській відповідальності.
Саме тому він із недовірою сприйняв нову хвилю національної риторики після падіння муру. Для Габермаса справжня політична спільнота мала ґрунтуватися не на етнічній єдності чи історичному захваті, а на спільних демократичних правилах і громадянській участі. З цієї причини в 1990-х він дедалі більше покладав надії на Європейський Союз як на простір, у якому повоєнна західна орієнтація Німеччини могла дістати нове політичне продовження.
Коли філософ відмовляється від нагороди
Один із показових епізодів пізньої публічної біографії Юрґен Габермас стався у 2021 році й добре ілюструє складність становища публічного інтелектуала у глобалізованому світі.
Тоді філософа оголосили лауреатом престижної премії імені Шейха Заїда у номінації “Культурна особистість року”. Премія, заснована в Об’єднаних Арабських Еміратах, супроводжувалася значною фінансовою винагородою – близько 272 тисяч доларів – і вважалася однією з найвпливовіших культурних відзнак арабського світу.
Спочатку Габермас погодився прийняти нагороду. Фактичний правитель Абу-Дабі Мохамед бін Заїд Аль Нахаян навіть публічно привітав філософа, підкресливши значення діалогу між культурами, толерантності та взаєморозуміння.
Однак ситуація швидко змінилася після критичної публікації у журналі Der Spiegel. У статті наголошувалося на очевидному протиріччі: ідеї, яким Габермас присвятив життя – відкритий публічний дискурс, вільна громадськість і демократичні дебати – практично відсутні в політичній системі Еміратів. У країні немає повноцінної політичної конкуренції, незалежних партій чи справді вільних виборів – тих самих інституцій, що становлять основу його теорії демократії.
Після цієї дискусії філософ вирішив відмовитися від нагороди. У своїй заяві, переданій через видавництво Suhrkamp Verlag, він пояснив, що спочатку недостатньо усвідомив політичний контекст премії:
“Я недостатньо зрозумів дуже тісний зв’язок між установою, яка присуджує ці премії в Абу-Дабі, та політичною системою цієї країни”.
Організатори премії у відповідь висловили жаль, але заявили, що поважають рішення філософа.
“Війна і обурення”
Текст Юрґена Габермаса “Війна і обурення”, опублікований у німецькій пресі, читали по-різному і нерідко через призму емоцій, які природно виникають у суспільстві, що переживає війну. Однак якщо уважно придивитися до аргументації філософа, його позиція виглядає не як симпатія до слабкості чи схильність до капітуляції, а скоріше як спроба утримати політичне мислення в межах раціональної відповідальності саме тоді, коли суспільство вже захоплене моральним афектом. Стаття фактично стала відповіддю на дебати щодо того, як Німеччині реагувати на агресивну війну Росії в Україні. Як написало з цього приводу видання Der Spiegel, автор, з одного боку, побачив “обурених обвинувачів”, які вимагають сильнішої підтримки України, включаючи важке озброєння. А з іншого, – “вдумливий та обережний німецький уряд”, який, враховуючи ядерну загрозу з боку Росії, не хоче ставати стороною війни.
Ключова теза Габермаса полягала в тому, що Захід безумовно має стати на бік України як жертви агресії. Водночас, на його думку, демократичні уряди не можуть діяти так, ніби ризику ядерної ескалації не існує. Саме тому філософ фактично підтримав обережну лінію канцлера Олафа Шольца. Для нього обережність німецького уряду була не проявом нерішучості, а формою політичної відповідальності в ситуації, де кожен наступний крок потребує зважування з огляду на межу, за якою Захід може стати безпосередньою стороною великої війни.
Тут особливо помітно, що політичні міркування філософа пов’язані з його власною філософією. Для Габермаса демократія тримається не на афекті, героїці чи риториці остаточного морального засудження, а на процедурі публічного обговорення. Політичні рішення, в його уявленні, мають народжуватися через аргументи, зважування наслідків і взаємне визнання позицій. Саме так працює та модель раціональності, яку він назвав «комунікативною» – раціональність, що виникає не в ізольованому мисленні, а у процесі дискусії.
У своїй статті про війну філософ фактично переносить цю інтелектуальну інтенцію у сферу геополітики. Навіть у ситуації, де є очевидний агресор і очевидна жертва, політика, на його думку, не може повністю відмовитися від горизонту переговорів. Не тому, що агресора слід морально виправдовувати, а тому, що в ядерну епоху війна перестає мати класичний фінал у вигляді однозначної перемоги. Якщо конфлікт неможливо «виграти» без ризику глобальної катастрофи, то навіть найбільш обґрунтоване моральне обурення не скасовує потреби в дипломатичних каналах, припиненні вогню і пошуку політичного виходу.
Габермас не довіряв тому, що він називав “героїчною політикою”. Він належав до повоєнної німецької інтелектуальної традиції, для якої головний урок ХХ століття полягав у небезпеці політики, що спирається на культ жертовності, історичної місії чи національної величі. Саме тому він виступав на захист “постгероїчної” ментальності: зріла демократія, в його уявленні, повинна не мобілізувати суспільство екзальтованою риторикою війни, а навпаки – стримувати її, зберігати холодний розум і намагатися уникнути катастрофічного сценарію.
Конституційний патріотизм: чому ця ідея важлива для України
Ідея конституційного патріотизму, яку розвинув Юрґен Габермас, сьогодні виглядає особливо цікавою і для українського контексту. Вона пропонує модель політичної спільноти, що ґрунтується не на етнічній однорідності, а на спільній відданості демократичним правилам і цінностям, закріпленим у конституції.
Сам термін – Verfassungspatriotismus – виник у післявоєнній Німеччина як відповідь на питання, на чому може триматися лояльність громадян до держави після катастрофи націоналізму. У цій логіці джерелом патріотизму стають не кров, походження чи культура, а політичні принципи: верховенство права, права людини, свобода слова, демократична участь і рівність громадян.
У такій моделі люди можуть мати різну мову, історичний досвід чи культурну ідентичність, але їх об’єднує спільна політична культура демократії. Громадянська єдність формується навколо конституційного порядку – навколо правил співжиття, які визнаються справедливими після публічної дискусії.
У цьому сенсі концепція Габермаса перегукується з тим, як поступово формується сучасна українська політична спільнота. Україна складається з різних історичних регіонів, мовних середовищ і культурних традицій. Проте повномасштабна війна показала, що ці відмінності не заважають формуванню спільної політичної ідентичності.
Дедалі частіше українську націю описують саме як громадянську: українець – це той, хто поділяє і захищає свободу, суверенітет і демократичний устрій держави. У цьому сенсі габермасівський конституційний патріотизм виглядає не лише теоретичною концепцією, а й можливим інтелектуальним описом того типу політичної нації, який поступово складається в Україні.
Габермас був не лише академічним ученим, а й активним публічним інтелектуалом. Від студентських протестів 1960-х років і дискусій про об’єднання Німеччини до війни в Іраку, європейської інтеграції та сучасної російсько-української війни – він постійно втручався у суспільні дебати. Він вважав, що філософи не повинні ховатися у вежі зі слонової кістки, а мають брати участь у публічній дискусії та захищати раціональні основи демократії.
Сьогодні публічний простір дедалі більше розривають політична поляризація, соціальні мережі та дезінформація. У такому світі віра Габермаса в раціональний діалог може здаватися занадто ідеалістичною.
Але саме тому його думка й надалі нагадує нам: фундамент демократії – це не лише інститути. Це здатність громадян слухати одне одного, сперечатися й разом шукати спільний світ.
Найважливіша спадщина, яку він залишив, полягає в простій, але вимогливій ідеї: раціональність, публічна дискусія та демократичне майбутнє все ще можливі.
