ПрАТ “Дніпровський металургійний завод” припинив роботу (продовження)

ІА “ФАКТ” вже писало про те, що 1 травня Міндовкілля офіційно відмовило Дніпровському металургійному заводу в дозволі на викиди через грубі порушення в документації та ігнорування зауважень громадськості.

Роботу коксохімічного майданчика — ключового забруднювача повітря в регіоні  — зупинено з 13 травня. Завод роками викидав у повітря канцерогени — фенол, аміак, бензопірен — і, можливо, робив це без чинних дозволів. Уперше завдяки тиску громади держава зупинила токсичне виробництво, позбавивши його “індульгенції” на шкоду здоров’ю дніпрян.

Однак замість прозорого плану очищення території, підтримки працівників і відповідей на правові питання — мовчання. У планах — сонячна електростанція, але без контролю та участі громади екотрансформація ризикує залишитись декорацією.

Наразі понад тисяча працівників — без чітких гарантій і підтримки. Цей кейс — не лише про Дніпро, а про те, що боротьба громади може змінити стару модель індустріального цинізму. Але лише за умови, що фінал не зведеться до чергової фікції “зеленого” майбутнього.

Зелений грим на чорному обличчі: що приховує енергетичне перетворення дніпровського коксохіму

Колишній коксохім, де ще вчора чаділи батареї і стікала кам’яновугільна смола, тепер готується до ролі “зеленої” вітрини. Принаймні так кажуть власники. На місці одного з найтоксичніших промислових об’єктів Дніпра підприємство планує встановити сонячну електростанцію. Ідея красива: замість диму — світло.

Йдеться про проєкт СЕС потужністю 30 МВт, що покриватиме близько 40 гектарів — приблизно таку площу займав сам коксохімічний майданчик. За планом, станція має видавати до 40 ГВт·год електроенергії на рік, використовуючи двосторонні фотомодулі, що ловлять як пряме, так і відбите світло. Але чи зійде це “сонце”?

Загальна вартість проєкту оцінена в 15 мільйонів доларів. Але немає жодного слова про інвестора. Немає відповіді, хто фінансуватиме енергоперехід: держава, сам завод, міжнародні донори чи китайські підрядники? А отже, немає й гарантій, що проєкт не залишиться інфографікою. Туманні й строки реалізації.

Якщо СЕС почнуть будувати на хімічно зараженому ґрунті без рекультивації, це буде не “зелена” енергетика, а зелений грим на чорному обличчі.

Про земельний статус ділянки також не сказано. Що це: держакт,  оренда? Приватизовано під промисловість чи змінено цільове призначення під енергетику? Без відповіді на це питання проєкт зависає у правовому вакуумі.

Трансформація території коксохіму — безпрецедентно важливий крок. Але якщо за словами про “декарбонізацію” стоїть відсутність плану, фінансів, термінів і відповідальності — це лише черговий PR-фасад з токсичними фундаментами.

Якщо ж DCH справді збудує енергетичний об’єкт на місці екологічної катастрофи, це буде прецедент. Але щоб це сталося, суспільство має слідкувати за кожним документом, кожною процедурою, кожною копійкою. Бо на руїнах промислового пекла дуже легко збудувати не рай, а нову ілюзію.

Сонце на отруєній землі: як під виглядом “зеленої трансформації” Дніпро ризикує отримати повільну екокатастрофу

Поки чиновники радісно звітують про “зелену трансформацію” на місці ДМЗ Коксохім, екологи тривожаться: під бетонною кіркою старого виробництва — отруйна спадщина, здатна роками розкладати місто зсередини. Отже, демонтаж — не перемога, а момент істини. Бо саме під час розрізання старих труб і резервуарів, відкриття колодязів і руйнування цехів у повітря та ґрунт може вирватись усе, що роками насичувало атмосферу фенолом, смолами й аміаком.

Типовий коксохім — не просто пил. Це фенольна вода, смоляні шлами, залишки кам’яновугільної смоли, аміачна рідина, бензол, бензопірен, нафтові залишки. Це все накопичується в ємностях, бетоні, підземних відстійниках. А там, де завод працював ще з радянських часів — це десятки років без системної рекультивації.

У 2019 році Східноєвропейський центр моніторингу навколишнього середовища повідомляв, що ґрунти біля подібних коксохімів часто містять перевищення за бензопіреном у 8–12 разів, а підземні води — не відповідають питним стандартам за фенолом та амонієм. Тобто будь-який безконтрольний демонтаж означає не очищення, а розмазування отрути ще далі.

Деконтамінації нема. Ані на сайті Міндовкілля, ані в заявах керівництва ДМЗ немає жодного слова про обов’язкову санітарну очистку ділянки. Ніхто не озвучив планів дегазації резервуарів, знезараження бетонних чаш або вилучення зараженого ґрунту. Тобто землю хочуть забудувати, не озираючись, чим вона просякнута.

Держекоінспекція мовчить. Як і в багатьох інших випадках: варто згадати хоча б історію із забрудненням річки Рось у 2019 чи мовчанку щодо викидів на криворізькій аглофабриці “Арселору”. І якщо зараз вона не втрутиться, Дніпро може стати наступним індустріальним Чорнобилем без вибуху, але з повільною інтоксикацією повітря, ґрунту та води.

Без повної деконтамінації ніяка сонячна електростанція не буде безпечною. Це буде блискуча обгортка на токсичному смітнику. А якщо землю таки забудують, станеться удар по місту, бо рано чи пізно ця хімія прорветься у вигляді хвороб, мутованих рослин або знеціненої нерухомості в усьому районі.

Кінець недоторканності: як зупинка ДМЗ відкрила фронт екологічної битви за майбутнє України

Найстаріше металургійне підприємство Дніпра уже припинило роботу, металеві пащі батарей більше не димлять, але таке враження, що міська влада не помітила ні зупинки одного з найбільших забруднювачів, ні токсичних ризиків демонтажу, ні шансу змінити майбутнє міста.

Місто не запропонувало ані нагляду, ані громадських слухань, ані навіть пресбрифінгу. Яка хімія може вивільнитись під час демонтажу, нікому не відомо. І це в місті, де бензопірен — звичний гість у легенях.

Лише активісти “Громадського контролю”, SaveDnipro та екологічні волонтери намагаються хоч якось привернути увагу до ситуації. Влада ж і далі веде себе так, ніби екологія —  справа підприємства і небайдужих, а не тих, хто сидить у міському виконкомі за бюджетні гроші.

Місто мало би оприлюднити чіткий план моніторингу якості повітря під час і після демонтажу,  створити тимчасову комісію з участю екологів, депутатів і громадськості. Мало би публічно вимагати у ДМЗ проєкт деконтамінації. Замість цього — глуха стіна тиші.

Зупинка коксохіму на ДМЗ — не просто гучний екологічний жест у Дніпрі. Це перша тріщина в бетонному фасаді української індустрії, яка десятиліттями працювала за принципом: труїмо — поки дозволяють. І тепер, коли один монстр упав, інші починають нервово озиратися.

Коли Міндовкілля не просто “не продовжило”, а відмовило у дозволі на викиди через ігнорування громадськості й фатальні порушення в документах, це вперше серйозно вдарило по системі, де великий бізнес звик домовлятись кулуарно. Це не просто перевірка, а політичне рішення, яке говорить: або з громадою, або геть.

Два роки тому закрив свою найстарішу аглофабрику найбільший меткомбінат країни — АрселорМіттал Кривий Ріг. За офіційною версією, через “застарілість обладнання”. Але всі знали: роками фабрика генерувала найвищі концентрації пилу, сірки та оксидів азоту в регіоні. Люди тиснули, екоактивісти кричали — і фабрика зникла.

Екологи били на сполох ще в 2021 році, що низка коксохімів і аглофабрик працюють без чинних дозволів на викиди. Усі це знали. І мовчали. А екологічні служби — розводили руками: “немає важелів”.
Сьогодні саме громадські організації витягують екологію з-під промислового асфальту. Вони міряють повітря, проводять публічні слухання, публікують аналітику й вимагають: або чисте виробництво, або жодного виробництва. У Кам’янському, в Кривому Розі, у Запоріжжі — рух знизу стає потужнішим за старі промислові союзи.

Те, що сталося на ДМЗ, — це не просто припинення викидів. Це втрата недоторканності для індустріальних гігантів. І тепер кожна фабрика, що чадить, у прицілі. Бо якщо в одному місті громада змусила міністерство діяти — то в іншому теж зможе. І питання вже не в тому, чи впливають люди на екологічну політику. Вони її пишуть.

Це вже не поодинокі випадки, а фронт, який розгортається на промисловому сході й центрі України. Наступна битва — не за дозвіл на викиди, а за нове майбутнє без смогу, без аміаку, без мовчання.

Битва за повітря: чому справа ДМЗ — не кінець, а початок великого екоспротиву

Поки що завод мовчить. Але тиша, яка запанувала після відмови Міндовкілля у дозволі на викиди, підозріло нагадує затишшя перед судовим штормом. ПрАТ “ДМЗ” ще не зробив жодної офіційної заяви про оскарження наказу №880 від 1 травня, однак ті, хто знає логіку великих індустріальних гравців, розуміють: коли на кону стоять мільйонні активи, жодне державне рішення не залишається без боротьби.
У 2021 році той самий ДМЗ успішно відсудив 58 мільйонів гривень штрафу в Антимонопольного комітету за рішення, що стосувалося схеми купівлі заводу. Верховний Суд став на бік металургів. Якщо підприємство тоді не злякалось боротьби з АМКУ, то хіба воно тепер змириться з “екологічною відмовою”?

Згідно із законом “Про охорону атмосферного повітря”, підприємство має право подати оновлений пакет документів (із “виправленням” порушень), через Міндовкілля оскаржити рішення в адміністративному порядку або — найімовірніше — у  судовому порядку вимагати скасування наказу.

Усе це означає, що відмова Міндовкілля — не крапка, а кома. І в кулуарах юристи ДМЗ, ймовірно, вже готують позов.

Якщо подадуть до суду, це буде бій за прецедент. Адже справа ДМЗ — перша публічна відмова у дозволі за порушення документації та ігнорування громадськості. Якщо суд скасує наказ №880, це відкриє шлюзи: кожен наступний коксохім, аглофабрика чи ТЕЦ скаже: “А чим ми гірші?”. І тоді прощавай, екологічний контроль.

Але справжній виклик не в суді, а в суспільстві. Бо на одному боці — досвідчені юристи і мільйонні бюджети. А на іншому — громада, яка довела свою впливовість, але не має ресурсів для судового опору. Якщо держава залишить цю боротьбу сам-на-сам, шанс на системну екологічну політику буде втрачено.

Цю перемогу не подарували — її вигризли. Зупинка коксохіму в Дніпрі стала можливою не завдяки добрій волі індустріальних босів і не через просвітлення в Міндовкіллі. Її витягли громадські організації, активісти та адвокати, які роками били в одні й ті самі ворота — через глухоту системи, цинізм заводу й мовчання місцевої влади.

У січні цього року адвоката, представника SaveDnipro Василя Підлужного просто не пустили на територію ДМЗ, коли він мав супроводжувати офіційну перевірку підприємства разом із Міндовкіллям і Держекоінспекцією. Завод відмовився видавати перепустку, бо мав що приховувати. І навіть держоргани не змогли відстояти право громадськості бути присутньою під час інспекції.

Активісти SaveDnipro та інші громадські ініціативи організували обговорення щодо дозволу на викиди, поширювали шаблони письмових звернень до Міндовкілля, закликали мешканців масово долучатися. Люди відповідали, заповнювали форми, підписували петиції, надсилали офіційні листи. Саме це, як згодом визнає саме Міністерство, стало однією з причин відмови у дозволі на викиди.

SaveDnipro провів спеціальний ефір із експертами та юристами, в якому розбили аргументи заводу щодо обґрунтування викидів, зокрема бензопірену та оксидів азоту. Розповіли, які хімічні речовини не потрапили до офіційних звітів. Це була не критика, а експертиза, яку мала б провести держава. Але зробили активісти.

Активісти планують власний незалежний моніторинг демонтажу. Вимагають прозорої інформації щодо вмісту резервуарів, токсичного ґрунту, наявності систем очищення повітря під час демонтажу. Вони не зняли рук із пульсу — бо знають: як тільки громадськість відійде, токсини повернуться.

…Історія ДМЗ — не екологічна успішна реформа, а повстання. Це приклад того, як громадськість вийшла на бій із системою, де навіть міністерство часом безсиле. І саме тому цю історію потрібно розповідати як приклад того, що активізм в Україні не гасло, а зброя, що працює.

Тетяна Вікторова