ІА”ФАКТ” вже писало про те, що у Німеччині, в яку прагнуть потрапити багато наших співвітчизників, навіть повна зайнятість не гарантує фінансової стабільності: понад 6% працюючих офіційно вважаються “бідними”. Поріг ризику бідності для одинака – близько 1 140 євро на місяць після податків, для сім’ї з двома дітьми – близько 2 400 євро. Значна частина українців потрапляє до вразливих груп: самотніх матерів, літніх людей без достатнього пенсійного стажу, сезонних і некваліфікованих працівників, які живуть на мінімальні зарплати або короткі контракти.
Держава пропонує підтримку у вигляді Bürgergeld, Wohngeld, Kindergeld та енергетичних субсидій, але у великих містах із високою орендою цього часто не вистачає. Рівень життя сильно залежить від регіону: у Мюнхені чи Берліні витрати значно перевищують ті, що у східних землях, а мовний бар’єр зменшує шанси на високооплачувану роботу. Але й повний робочий день для багатьох виявляється розкішшю. Неповна зайнятість, яка здається зручним рішенням, насправді часто підштовхує до ще більшої фінансової вразливості.
Між гнучкістю й бідністю: як неповна зайнятість і низькі доходи формують життя українців у Німеччині
А ще є проблема неповної зайнятості. Для когось це зручно: можна навчатися чи сидіти з дітьми. Але на практиці це означає менший дохід і менші пенсійні відрахування. За офіційними даними, торік понад 48% працюючих жінок у Німеччині були на Teilzeit, і серед них багато мігранток. За сухими цифрами стоять долі людей. Українці в різних містах Німеччини розповідають, як виглядає життя на мінімальній зарплаті чи з короткими контрактами/
Олена, 34 роки, самотня мама з Лейпцига, працює касиркою у супермаркеті на пів ставки, бо доньку потрібно забирати зі школи вже о 13:00. Заробляє близько 850 євро на місяць “чистими”, ще 250 євро отримує Kindergeld і близько 300 євро – Bürgergeld. Після оренди та комуналки залишається менше 400 євро на все інше. “Я рахую кожен євро в магазині й постійно думаю, як оплатити зимову куртку доньці”, – каже вона.
Микола, 67 років, приїхав з дружиною до Гамбурга у 2022-му. У нього 10 років офіційного стажу в Німеччині, тож пенсія трохи більше 250 євро. Разом із Grundsicherung виходить близько 950 євро на двох. Оренда невеликої квартири коштує 720 євро, решти вистачає лише на базові продукти та проїзд. “Ми звикли економити, але тут економія стала стилем життя”, – зізнається Микола.
42 річна полтавчанка Світлана приїхала працювати сезонно на м’ясокомбінат у Нижній Саксонії. Три місяці на рік виснажливо працює по 10–12 годин на день, решту року має тимчасові підробітки або життя на заощадження. “Зарплата наче непогана, але після сезону роботи немає. Знімати квартиру постійно дорого, тож доводиться повертатися в Україну”, – розповідає вона.
29-річний Андрій приїхав до Берліна без знання німецької. Працює на складі за мінімалку – 12,41 євро/год брутто. За повний місяць отримує близько 1 450 євро “чистими”, але оренда кімнати в комуналці забирає 650 євро, комунальні – ще 120. “Залишається менше ніж пів зарплати, а ціни тут, як у Європі, не як в Україні”, – каже він.
Попри всі труднощі, багато українців не здаються й шукають способи піднятися вище межі бідності. Держава і самі мігранти застосовують різні стратегії.
Від “working poor” до фінансової стабільності: як українці в Німеччині шукають шляхи підвищення доходів і зважують варіанти переїзду
У Німеччині термін “working poor” звучить трохи як парадокс – ти працюєш на повну, але все одно залишаєшся на межі або навіть нижче порогу бідності. Уникнути цього можна, але часто доводиться діяти у кількох напрямках одночасно.
Перший шлях – підвищувати кваліфікацію. Чимало українців починають із некваліфікованих робіт у логістиці, готельному сервісі чи харчовій промисловості, але з часом переходять у більш стабільні й високооплачувані сфери. Тут у пригоді стають безкоштовні або частково фінансовані курси від Agentur für Arbeit чи Jobcenter. Зокрема, програма Weiterbildungsgeld не лише покриває вартість навчання, а й виплачує щомісячну надбавку тим, хто проходить перепідготовку.
Другий варіант – приймати участь у державних програмах працевлаштування. Це можуть бути курси німецької для професійних цілей (Berufsbezogener Deutschkurs), програми інтеграції в ринок праці (Integrationskurs mit beruflicher Orientierung) або спеціальні “швидкі треки” у сфери з дефіцитом кадрів, передусім, у догляд за літніми людьми чи технічні спеціальності.
Третій спосіб – диверсифікувати дохід. Багато українців поєднують основну роботу з міні-джобом (до 520 євро на місяць без додаткових податків), фрілансом або сезонними підробітками. Це особливо важливо, коли основна зарплата йде переважно на оренду та комунальні.
Крім того, українці з тимчасовим захистом, які пропрацювали рік, отримують разову премію в 1 000 євро, але варто пам’ятати: відмова від офіційної роботи чи курсів може призвести до 30-% скорочення Bürgergeld на три місяці.
І, нарешті, варто запровадити у своє життя контроль витрат. Тут допомагає переїзд із дорогих мегаполісів у менш затратні регіони, пошук житла через Genossenschaft (житлові кооперативи) замість приватного ринку, спільна оренда або користування соціальними картками на транспорт.
За даними Destatis, ті, хто активно інвестує час у підвищення кваліфікації та користується держпрограмами працевлаштування, в середньому через 2–3 роки збільшують дохід на 20–35%. Це може стати ключовою різницею між статусом “working poor” і фінансовою стабільністю.
Реальні історії українців у Німеччині показують, що навіть за наявності роботи та державної допомоги фінансовий баланс часто залишається хитким. Це змушує багатьох замислюватися: чи достатньо адаптуватися всередині країни, чи варто шукати фінансову стабільність в іншому місці? Відповідь можна знайти, порівнявши рівень зарплат і витрат у різних країнах ЄС.
Амстердам чи Берлін: де після витрат залишається більше, а де зарплата тане в комуналці та оренді
Так, Нідерланди ваблять наших співвітчизників високими зарплатами (медіанний брутто ≈ €41–44 тис./рік; нетто ~€2 900–3 000/міс.), купівельна спроможність у Королівстві вище середньої по ЄС на 20%. Амстердам пропонує одну з найвищих середніх чистих зарплат серед порівнюваних міст – близько 4555 доларів на місяць. Середні витрати, включно з житлом, складають приблизно 3111 доларів, тож після покриття всіх потреб залишається близько 1444 доларів. Це співвідношення витрат до доходів відповідає майже півтора місяця життя без додаткових надходжень, що створює відчутний фінансовий ресурс.
Натомість, Німеччина пропонує стабільні зарплати й соцзахист, мінімальна оплата праці цьогоріч становить €12.82/год, з перспективою зростання до €14.60 у 2027-му. Купівельна спроможність вища за середню по ЄС на 18%. Проблема – висока оренда у великих містах, насамперед у Мюнхені, Франкфурті, Штутгарті, Гамбурзі та Берліні. Водночас у Берліні середня чиста зарплата сягає близько 3615 доларів на місяць, а середні витрати разом з орендою – близько 2239 доларів. Це залишає приблизно 1376 доларів вільних коштів, тобто більш ніж на півтора місяця життя без додаткового доходу, що створює доволі комфортний фінансовий простір.
У Чехії медіанна брутто зарплата у минулому році складала близько CZK 41–42 тис. (≈€1 650–1 700), ціни помітно нижчі за німецькі. У Празі середня чиста зарплата становить близько 2158 доларів, але витрати, включно з житлом, поглинають приблизно п’ять шостих місячного доходу. Залишається близько 359 доларів, що формує значно скромніший фінансовий резерв порівняно з Берліном чи Амстердамом.
У Польщі – одні з найнижчих цін у ЄС (72% від середнього рівня), але тут і зарплати нижчі; середній нетто-дохід близько €1 300. У Варшаві середня чиста зарплата становить приблизно 2153 долари, а витрати разом з орендою – близько 1870 доларів на місяць. Після базових витрат залишається лише близько 280 доларів, що робить фінансовий люфт мінімальним і ставить місто в один ряд із Прагою за рівнем матеріального комфорту.
Загалом найвигідніше співвідношення зарплати та витрат серед цих чотирьох столиць спостерігається в Амстердамі та Берліні, де після покриття основних потреб залишається значний фінансовий ресурс. У Празі та Варшаві витрати з’їдають більшу частину заробітку, залишок значно менший, і рівень фінансового комфорту там помітно обмежений.
Тетяна Вікторівна
