Під час війни питання державної власності стає частиною великої економічної стратегії. Саме тому заява заступниці міністра економіки Дарії Марчак про підготовку механізмів часткової приватизації стратегічних активів важить більше, ніж чергова новина про можливий продаж пакетів акцій.
Ідеться про модель, у якій контрольний пакет залишається у держави, а на ринок можуть виводитися лише міноритарні частки через аукціон, первинне публічне розміщення акцій або приватне розміщення. Це вже розмова не тільки про техніку угоди, а й про прозорість фінансових потоків, аудиторську звітність, спеціальні обов’язки і корпоративне управління. Інакше кажучи, держава пробує перевести великі активи з режиму політичного утримання в режим ринкової підготовки.
Від бюджетного тиску до реформи власності
У держбюджеті на поточний рік закладено лише 2 млрд грн надходжень від приватизації при 2,9046 трлн грн доходів, 1,9022 трлн грн фінансування та 2,5498 трлн грн державних запозичень. Державний і гарантований державою борг на кінець минулого року сягнув 9,0427 трлн грн, або 213,3 млрд доларів.
Торік Мінфін залучив 52,4 млрд доларів зовнішнього фінансування, і понад 70% цієї суми дали доходи від заморожених російських активів. Це означає, що частковий продаж пакетів не врятує бюджет, але може змінити саму логіку розмови з ринком і партнерами: Україна показує, що шукає капітал не лише через борг і допомогу.
Фон при цьому стає лише жорсткішим. МВФ цьогоріч оцінює видатки сектора загальнодержавного управління в 6,228 трлн грн, або 62,2% ВВП, а зовнішній фінансовий розрив цього року – у 52 млрд доларів. Паралельно оновлена оцінка потреб відновлення та реконструкції, підготовлена Світовим банком, Єврокомісією, ООН та урядом України, підняла ціну відбудови майже до 588 млрд доларів на найближче десятиліття.
Близько 40% цієї суми теоретично може прийти від приватного сектору, але лише за умови, що правила інвестування будуть зрозумілими. Тому нинішня дискусія про міноритарні пакети – це не латання дір продажем “родинного срібла”, а спроба зібрати нову модель економіки, яка більше не може триматися тільки на бюджеті, боргу і зовнішній допомозі.
Ця історія не є разовою ініціативою ще й тому, що її давно підпирає нормативна конструкція. Закон №3587-IX про вдосконалення корпоративного управління набрав чинності 8 березня 2024 року, а наприкінці того ж року уряд затвердив Політику державної власності як один із маяків програми МВФ та інструмента Ukraine Facility.
Єврокомісія й Організація економічного співробітництва та розвитку пов’язують цю реформу з переходом від інерційного володіння до селективної державної присутності. За їхніми оцінками, у держави більш як 3 100 підприємств, підпорядкованих 83 органам влади, а держсектор у 2023 році давав уже 22% валової доданої вартості проти 6% у 2021 році.
Проведений у 2024 році перегляд активів дав ще жорсткіший результат: 74% підприємств мають піти на приватизацію або ліквідацію, 16% залишаться у державній власності, 9% тимчасово зберігатимуться за державою під час воєнного стану, ще 2% потребують реорганізації. Це вже не історія про кілька лотів, а перегляд самого принципу, навіщо держава володіє бізнесом.
ПриватБанк можна рахувати, Енергоатом поки що можна лише сперечати
Найбільша помилка в цій темі – ставити ПриватБанк і Енергоатом в один ряд, ніби це два схожі об’єкти для майбутнього продажу. Насправді це два різні режими державної присутності.
ПриватБанк уже є ринково читабельним фінансовим активом. За підсумками 2025 року обсяг клієнтських коштів у ньому зріс до 731,6 млрд грн, кредитний портфель – до 156 млрд грн, кошти фізосіб перевищили 500 млрд грн, а банк перерахував до бюджету 32 млрд грн дивідендів. Він має регулярну звітність за міжнародними стандартами, аудит KPMG і зрозумілий профіль для потенційного інвестора, який рахує актив через прибутковість, частку ринку, якість портфеля і майбутній дивідендний потік.
До того ж Верховна Рада у 2024 році ухвалила окремий закон №3983-IX, який вивів продаж держпакетів у банках з-під загальної машини великої приватизації, дозволив розкривати дані покупцям і радникам та створив спеціальну процедуру саме для банківських угод.
Але навіть у випадку ПриватБанку йдеться не лише про один бренд. Це частина довшої банківської реформи, яка застрягла між стабілізацією і скороченням ролі держави. Кілька років тому держава хотіла знизити свою присутність у секторі до 25% активів, але війна, нові націоналізації та функція стабілізації відсунули цю ціль. За даними Нацбанку, наприкінці минулого року держбанки все ще тримали 52,4% активів системи та 61,8% депозитів домогосподарств, а їхня кількість зросла до 7.
Паралельно МВФ і Мінфін уже готують до продажу Sense Bank і Ukrgasbank як проміжні, але системно важливі кейси. Логіка тут очевидна: влада не хоче починати з найбільшого і найполітичнішого активу, а спершу відпрацювати процедуру на менших банках. Тому сюжет із ПриватБанком – тест на те, чи здатна Україна зменшити надмірну роль держави в банківському секторі без шоку для системи.
Натомість Енергоатом живе в іншій логіці. Це не просто велика компанія, а інфраструктурний нерв держави. Компанія управляє 15 енергоблоками сумарною потужністю 13,8 гігавата і забезпечує близько 55% потреб України в електроенергії. У 2024 році її чистий дохід від реалізації електроенергії перевищив 206,7 млрд грн, активи становили 416,8 млрд грн, а після збитку 11,26 млрд грн у 2023 році вона вийшла на чистий прибуток 1,32 млрд грн.
Але майже 43,8% фізичного обсягу продажу електроенергії та 42,5% виручки припали на сегмент, пов’язаний зі спеціальними обов’язками. Це означає, що ринкова логіка в компанії вже змішана з державною соціальною функцією. Інвестор тут купує не лише грошовий потік, а й залежність від тарифної, соціальної та безпекової політики уряду.
Юридично різниця ще жорсткіша. Закон №2896-IX фіксує, що 100% акцій Енергоатому належать державі й не підлягають приватизації. Ба більше, корпоратизація компанії у 2023–2024 роках будувалася саме як перехід у форму акціонерного товариства зі стовідсотково державною часткою, а навіть зміна організаційної форми вже потребувала нового циклу ліцензій і дозволів від державного ядерного регулятора.
Якщо влада справді захоче відкрити тут капітал, їй доведеться не просто змінити один закон, а переглянути цілий правовий контур – від режиму акцій до статусу ядерних матеріалів і ролі держави як остаточного носія суверенітету в ядерному секторі. На практиці це означає, що ПриватБанк сьогодні можна готувати до угоди, а Енергоатом поки що можна лише готувати до великої політичної сварки про межі допустимого.
…Наступного разу ми розглянемо, чому розмови про первинне публічне розміщення акцій і “вихід на ринок” у вітчизняних умовах поки що звучать дорожче, ніж реально коштують. Бо проблема не лише в тому, чи готова держава продати пакет, а в тому, що самого глибокого ринку для такої угоди майже немає: біржі слабкі, акції маргінальні, інфраструктура ще добудовується, а великі стратегічні активи заходять у продаж із воєнним дисконтом і політичним баластом.
Ще жорсткіше інше: Україна намагається продавати не стільки акції, скільки довіру до власної здатності керувати компаніями за правилами. Поки в балансах змішані ринок і державна функція, а в управлінні лишається спокуса ручного контролю, інвестор бачить не “привабливий актив”, а дорогу проблему з державою всередині. Саме тому справжній предмет торгу тут – не пакети акцій, а якість самої держави.
Тетяна Вікторова
