Податки ростуть, зарплати знецінюються: яким став четвертий фіскальний рік війни (продовження)

ІА “ФАКТ”вже писало про те, що українська економіка демонструє ознаки відновлення, проте темпи сповільнюються через нестачу робочої сили та обстріли енергетичної інфраструктури. Хоча ВВП зріс на 3%, цього року очікується лише до 2% приросту. Економіку тримають зовнішня допомога, оборонні витрати та внутрішній попит, але інфляція перевищує 15%, а бюджетний дефіцит може сягнути 20% ВВП. Податкова політика посилилась: повернуто перевірки, знято пільги, зросли ставки.

На тлі цього споживання зводиться до виживання, ціни на базові продукти зростають, а реальні доходи знецінюються. Банки кредитують активніше, особливо малий та середній бізнес, а також агросектор, хоча ставки зростають і позики дорожчають. Попри це, довіра до банків зберігається, а частка проблемних кредитів знижується, що свідчить про часткову стабілізацію фінансової системи.

Енергетика на межі: Україна готується до зими у напівтемряві

Після 13 масованих атак на критичну інфраструктуру й понад 10 ГВт знищених потужностей наразі українська енергетика виглядає як боксер після 12-го раунду. Побита, але стоїть, і ще й намагається підготуватися до наступного раунду — зими.

Минулоріч росіяни рознесли вщент генеруючі станції. Мінус 10 гігават: це як вимкнути світло в пів країни. І замість експорту ми тепер самі просимо електроенергію з-за кордону. Найближчим часом обіцяють повернути 3 гігавати: теплові станції та гідроелектрику. Але 3 — не 10. І навіть ці три ще під питанням: дефіцит техніки, людей, грошей і часу.

Металургія, хімпром, виробництво — усе, що енергоємне, працює не на повну, а іноді й не працює взагалі. Переходять на генератори, тримають склади у темряві. Це не розвиток, а боротьба за кожен кіловат.

Аграрії в ще гіршій ситуації. Коли зникає світло — зникає і вода для зрошення. Продукти псуються, сховища не витримують. Гроші на нові технології є лише у найбільших. Малий фермер просто виживає. А будівельники більше будують плани, а не будинки. Бо якщо на майданчику немає стабільного струму, там нічого не відбувається.

Олексій Кулеба очолив штаб з підготовки до опалювального сезону. Планують запустити 900 мегаватів нових потужностей: когенерація, модульні котельні. Це звучить обнадійливо, але досвід підказує, що між планами і теплом у батареї — прірва. І якщо щось піде не так, українці знову будуть ночувати в коридорах, біля буржуйок, на зарядках у торгових центрах.

Міненерго вже склало графіки ремонтів. Але ми всі пам’ятаємо: графіки — це одне, а ракета, що влучає в об’єкт, — інше. І немає гарантії, що цьогоріч не буде нової хвилі атак саме тоді, коли на електрогенерацію найбільший  попит.

Фактично маємо країну, яка стоїть на уламках енергосистеми й знову збирається з силами. Маємо підприємців, які не знають, чи буде струм завтра. І маємо суспільство, яке знову запасається свічками, павербанками і молитвами. Бо у цій країні зима — не про сніг, а про виживання.

Інвестиції в Україні: між мінними полями і бетонними рішеннями

Коли країна воює, її економіка не може бути “нормальною”, але вона може бути “принциповою”. І в цьому суть сучасного українського інвестиційного клімату: у час, коли російська ракета летить на трансформатор, вітчизняний підприємець вкладає у бетон, а європейський інвестор у логістику. Це акт віри, а не бізнес.

Якщо спостерігати за українським бізнесом сьогодні, то бачимо не просто економічну логіку. Ми бачимо етику. Хтось будує сонячну електростанцію під Миколаєвом, розуміючи, що завтра її можуть знищити. Хтось запускає підприємство з переробки зерна замість експортувати його у вагонах, бо знає: кожен зайвий кілограм у порту Одеси це загроза.

В Україні інвестують не тому, що це безпечно, а тому, що це правильно. І саме тому в агросекторі, в оборонці, у переробці — сплеск внутрішніх вкладень. Бо ці сектори формують каркас національної витривалості.

Іноземний інвестор сьогодні — як дипломат в умовах конфлікту: він не йде, але й не ризикує зайвим. У минулому році ми побачили понад 4 мільярди доларів прямих інвестицій. Це сигнал того, що Україна сприймається не як зруйнована країна, а як країна, що будується у моменті руйнування.

Але вже на початку поточного року — лише $351 млн за два місяці. Це зниження — не втеча, а пауза. Бо інвестор — не романтик, а людина, яка шукає хоча б лінію фронту, яку не буде пересунуто завтра.

Тут постає питання: а чи можна інвестувати в країну, де не припиняються воєнні дії? Відповідь української держави — “так”, але з гарантіями.  Так, від військових ризиків держава страхує через Експортно-кредитне агентство. ЄС гарантує через Ukraine Investment Framework надати  7,8 мільярда євро в проєкти, які можуть вистрілити в умовах непередбачуваності. Кабмін спрощує процедури. Більше не потрібно чекати 18 місяців, щоб отримати держпідтримку: можна будувати паралельно з поданням заявки.
Це і є парадокс українського часу: сюди несуть гроші не тому, що це безпечний ринок, а тому, що це фронт цивілізації. Інвестиція в Україну — ставка на майбутнє, якого ще немає, але напевно буде.

І в цьому головна інтрига сьогодення. Не у відсотках зростання, не у M&A-угодах. А у відповідях на питання: чи готові ми як країна перетворити акт економічної хоробрості на системну модель розвитку? Чи залишимося лише тим, хто просить, а не тим, хто пропонує?

Бо справжній інвестор приходить не на святкування перемоги. А в той момент, коли перемога ще можлива, хоча й не гарантована.

Український експорт як стратегічний жест у час війни

Коли країна веде війну, кожна тонна кукурудзи, що вирушає з порту, — акт стратегічного спротиву. Це не торгівля, а дипломатія, помножена на економіку. Це сигнал світу: ми працюємо, ми існуємо, ми не колонія гуманітарної допомоги, ми гравець.

Україна втратила частину свого торговельного простору. Але не волю до експорту. У минулому році падіння було драматичним: на понад 18% за рік. Проте цього року, зокрема з весни, почалося повільне, крихке, але реальне відновлення.

Обсяг товарного експорту в січні-квітні зріс на 11% порівняно з аналогічним періодом 2024-го. Виріс експорт кукурудзи, соняшникової олії, феросплавів. Також зросли постачання труб, електродвигунів, проводів, тобто продукції з доданою вартістю.

Ці цифри — не просто економіка. Це відповідь тим, хто ставить під сумнів суб’єктність України у глобальній системі.

До війни український експорт був прив’язаний до портів Чорного моря. Але війна змінила вектори. Нині головні напрямки — Євросоюз (⅔ усього експорту), Китай, Туреччина та Єгипет.

І головна новація — адаптація українських виробників до “європейської специфікації” товарів. Війна не лише зруйнувала логістику, але й змусила країну змінити свою виробничу ДНК.

Відновлення морського експорту — головна цьогорічна подія у логістиці. Завдяки чорноморському коридору, який Україна де-факто відкрила в обхід Росії, лише за перші чотири місяці року вивезено понад 30 млн тонн продукції.

Це не просто зерно, а спростування російського міфу про контроль. Кожне судно, що минає Зміїний і входить до румунських вод, — геополітична заява, що поширюється від Босфору до Брюсселя.

Значну частину експорту Україна тепер вивозить залізницею та вантажівками через Польщу, Румунію, Угорщину. Це не завжди ефективно, але стабільно.

ЄС став не лише партнером, а й частиною української логістики. Українські трейлери стали частиною європейських ланцюгів постачання. І це вже не тимчасове рішення, а нова географія торгівлі.

Державний борг: між необхідністю і прірвою

Держборг  України — не просто цифра, а хроніка війни, записана у мільярдах. 7 трлн гривень ми винні собі, світу і власному майбутньому. І що більш промовисте — 72% цього боргу становить зовнішній, а не внутрішній ресурс. Тобто, ми не лише воюємо на своїй території, але й боремося за виживання в системі глобального кредиту.

Цьогоріч Україна розраховує на понад $38 мільярдів міжнародної допомоги. Це не просто підтримка. Це тримання країни за руку, коли вона йде через мінне поле. Але будьмо чесними: Захід не буде тримати нас вічно. Вже у наступному році ця допомога скоротиться до $25 млрд, а у 2027 — до $15 млрд. І це не зрада, а жорстка, неминуча, неемоційна реальність..

Бюджет-2025 — це про діру в розмірі 1,64 трлн гривень, що становить майже п’яту частину ВВП. І це найбільший виклик для будь-якого уряду, який хоче не просто “керувати”, а існувати. Влада планує покривати цей дефіцит зовнішніми кредитами і лише частково внутрішніми облігаціями.

Але як довго ми зможемо стояти на цій тонкій лінії, залежить не лише від розрахунків Мінфіну, а й від рішень Конгресу США, Європарламенту чи німецького Бундестагу. Бо наш бюджет —  вже не суто український бюджет. Це синдикат надії на збереження вільного світу.

Це не просто бюджет. Це щоденник епохи, у якому кожна позика — сторінка, написана потом, залитим на фронті. Кожен мільярд — плата за незалежність, розбита на транші.

Україна має шанс вийти з цієї війни не лише з прапором, а й з балансом. Але цей баланс не у бюджетних статтях, а у здатності перейти від воєнного економічного шоку до післявоєнної реформи.Та достатності політичної волі. Бо фінанси — лише тінь реальної політики, яка нині падає на всю Європу.

Тетяна Вікторова