Депортація та зникнення дітей є однією з найтемніших і найгостріших тем у тіні повномасштабної війни, яку Росія веде проти України. За офіційними даними, понад 1300 українських дітей вдалося повернути додому, однак близько 20 тисяч — за приблизними оцінками — і далі перебувають у Росії або на окупованих територіях. Частина з них втратила контакт із родиною, частину вивезли в глиб країни, змінили їм імена, документи, громадянство. Про масштаби, механізми, виклики й приклади такої практики розповів Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець.
Скільки дітей вдалося повернути й чому ми не знаємо точної кількості депортованих
За словами омбудсмена, станом на сьогодні в Україну повернуто 1324 дитини, які були насильно вивезені на територію Російської Федерації чи залишалися на окупованих територіях. Проте точна кількість українських дітей, які досі утримуються за межами контрольованої урядом території, невідома.
Проблема полягає в тому, що українські інституції не мають доступу до тимчасово окупованих територій, а російська сторона відмовляється надавати будь-яку інформацію — як українським структурам, так і міжнародним організаціям, зокрема Міжнародному комітету Червоного Хреста чи агенціям ООН. Таким чином, Україна не може навіть документально підтвердити перебування окремих дітей у РФ без зовнішнього свідчення.
Як виглядає процес повернення: тиск, посередники й документальні пастки
Росія офіційно не визнає депортацію дітей і, за словами Лубінця, фактично перекладає відповідальність на українську сторону, вимагаючи документів, які б доводили, що конкретна дитина має українське походження, має родичів в Україні й сама бажає повернутися. Без повного набору паперів та відповідного юридичного ланцюжка повернення неможливе. Більше того, РФ розглядає повернення кожної дитини як індивідуальний виняток, а не як результат системної правопорушної політики.
Що впливає на позицію Росії: розголос і міжнародний тиск
Лубінець визнає: публічність іноді змінює ситуацію. Зокрема, саме після ордерів Міжнародного кримінального суду на арешт Путіна і Львової-Бєлової, виданих за незаконну депортацію українських дітей, Росія стала час від часу повертати дітей — через посередників, часто після багатомісячного тиску. Після створення міжнародної коаліції, яка займається питанням повернення депортованих українських дітей, в окремих випадках вдалося досягти результату, хоч і зі значними зусиллями.
Однак процес залишається важким, повільним і вкрай вибірковим. Як приклад, омбудсмен навів історію дівчинки, яку вдалося повернути з Бєлгорода лише після виступу її матері на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН. До цього півтора року жоден із запитів не дав результату.
“Батьківство” за гроші: фінансова мотивація російських прийомних родин
Ще одним шокуючим аспектом є використання українських дітей як джерела фінансування. Як зазначив Лубінець, родини, які всиновлюють українських дітей у Росії, отримують щомісячні грошові виплати, розмір яких залежить від регіону, статусу дитини (наприклад, за дитину з інвалідністю — вища ставка), а також від кількості дітей у родині.
Більшість таких прийомних родин мешкають у віддалених районах Росії, зокрема в Сибіру. Відомі випадки, коли діти перебували роками в одному й тому самому одязі, в якому їх вивезли з України. Їх не забезпечували елементарними речами, і про жодну турботу чи теплоту мови не було.
Ідеологічне перевиховання: дітей змушують забути, ким вони є
За словами омбудсмена, після депортації українським дітям змінюють документи, змушують користуватися російською мовою, нав’язують російську ідентичність і героїзують роль РФ як «визволителя». Їм прищеплюють думку, що вони повинні стати «солдатами великої держави», а отже — готують до майбутнього використання в якості гарматного м’яса.
Лубінець розповів історію підлітка з Маріуполя, якого повернули до Києва у грудні 2022 року. Він вийшов із російської території через треті країни. Коли омбудсмен зустрівся з ним, той досі носив той самий спортивний костюм, у якому його депортували. Його нові “батьки” не придбали йому жодного нового одягу. Їхня мотивація була суто матеріальна — а сам хлопчик був для них лише інструментом отримання виплат.
Чому не всі історії стають публічними: ризик і тактика мовчання
За словами Лубінця, більшість випадків повернення дітей не розголошуються. Це свідоме рішення української сторони, яка розуміє: надмірна публічність може стати причиною посилення перешкод з боку РФ. У деяких випадках Росія після публічного резонансу навмисно починала ховати дітей або міняти їхнє місце перебування.
Лише в окремих виняткових ситуаціях інформація про дитину виходить у публічний простір — і то лише після її повернення. Фото дітей не публікують, маршрути не розкривають, аби захистити тих, хто допомагає, і не зірвати майбутні операції.
Як знаходять дітей і хто допомагає в поверненні
Пошук дітей починається з підтвердження місця перебування. Команда Уповноваженого встановлює, де дитина знаходиться, які в неї нові документи, хто оформлений як «опікун». Далі починається пошук юридичних і дипломатичних рішень для фізичного повернення.
У деяких випадках українські представники вирушають на територію РФ. Ці поїздки готуються у співпраці з дипломатами третіх країн, зокрема Катару, які гарантують безпеку. Саме через таку координацію вдалося повернути низку дітей у найскладніших кейсах.
Цим займаються окремі групи в різних інституціях, включно з Офісом президента, структурами, залученими до плану «BringKidsUA». Без участі високопосадовців, визнаних посередників і міжнародної підтримки жодна така операція не була б можлива.
Позиція Ватикану: підтримка з боку Папи Римського
Питання депортації українських дітей порушується на кожній міжнародній зустрічі. Омбудсмен відзначив активну участь Ватикану, а також готовність новообраного Папи Римського допомагати у справах гуманітарного характеру. Вперше з початку повномасштабної війни Ватикан публічно заявив про готовність брати участь у поверненні дітей і координувати дії з українською стороною.
Українські діти, яких незаконно вивезли, переоформили, змусили мовчати або змусили забути своє ім’я — це не лише жертви воєнного злочину. Це свідчення того, що боротьба Росії ведеться не лише за території, а за свідомість і майбутнє. І ця боротьба — надзвичайно брудна. Повернення кожної дитини — це результат не лише дипломатичних зусиль, а й тиску, ризику, складних рішень і майже завжди — боротьби з порожнечею замість діалогу. Українська команда не припиняє працювати, але для багатьох родин чекання все ще триває. І жодна цифра, навіть така, як 20 тисяч, не здатна передати масштабу цієї тиші.
