Протез є, ходити неможливо: де ламається система повернення військових до життя (продовження)

ІА “ФАКТ” уже писало про протезування військових з двох боків: як про нову інфраструктуру – мікроклініки, французькі гранти, Львівський виробничий центр, 3D-принтери й навчання фахівців – і як про конфліктну зону, де звучать заяви про корупційні ризики, завищені ціни, неякісні протези та потребу в ліцензуванні майстерень.

Тепер питання глибше: що відбувається з військовим між ампутацією і реальним поверненням до життя. Бо протез – це не фінал, а лише одна деталь маршруту. Якщо після госпіталю людина сама шукає довідки, протезиста, ремонт, психолога, роботу й доступне місто, вона стає не пацієнтом системи, а менеджером власної травми. Саме це й показує, чи реформа протезування буде політикою повернення, чи просто дорогою системою звітності.

Карта нерівності: коли адреса стає бар’єром

Реформа протезування може створити нову інфраструктуру, але водночас відтворити стару українську проблему – нерівність між сильними центрами й периферією. Мережа мікроклінік, виробничі потужності, навчання фахівців і регіональні проєкти потрібні. Але сама поява нових точок на карті не гарантує, що військовий у Львові, Дніпрі, Полтаві, Кропивницькому, Чернігові чи маленькій громаді матиме однаковий шанс на якісне відновлення.

Регіональна нерівність починається не з протеза, а з поінформованості. Людина після ампутації має знати, куди звертатися, які документи потрібні, хто допоможе з вибором підприємства, де отримати корекцію, як діяти, якщо протез болить, хто відповідає за ремонт. У великому центрі поруч можуть бути лікарі, протезисти, фізичні терапевти, ерготерапевти, психологи, техніки, соціальні працівники, ветеранські простори й громадські організації. У маленькій громаді частина цих ланок може просто не існувати. Формально право є. Практично шлях до нього довший, дорожчий і виснажливіший.

Тут вузьким горлом стає дефіцит фахівців. Обладнання можна купити швидко. Приміщення можна відремонтувати. Грант можна підписати. 3D-принтери можна доставити. А професійну школу протезування й реабілітації наказом не створиш. Її формують роки практики, наставництва, клінічного досвіду, стандартів і командної роботи. Короткі курси в умовах війни потрібні, але вони не замінюють системної підготовки фахівців, здатних працювати зі складними ампутаціями, супутніми травмами, психологічними наслідками й довгим відновленням.

Саме тому важливим є стандарт реабілітаційної допомоги при ампутації кінцівки, затверджений Міністерством охорони здоров’я у грудні 2025 року. Він закріплює мультидисциплінарний підхід, у якому ампутація не є справою одного хірурга або одного протезиста. Але стандарт має перейти в регіональну практику, інакше він працюватиме передусім там, де вже є сильні команди.

Далі починається те, що часто не потрапляє в розмову про протезування: місто. Навіть найкращий протез не поверне людину до життя, якщо після реабілітаційного центру вона повертається в під’їзд без ліфта, на тротуари з ямами, у транспорт, куди важко зайти, у лікарню з порогами, у Центр надання адміністративних послуг без нормального доступу, на робоче місце без адаптації. Протез повертає рух. Доступне місто вирішує, чи буде цей рух свободою, а не щоденним квестом.

Це вже зона відповідальності громад. Повернення ветерана – не тільки справа Міністерства охорони здоров’я чи Міністерства соціальної політики. Це транспорт, архітектура, житло, лікарні, школи, університети, роботодавці, місцеві бюджети, аудит доступності й участь самих військових у перевірці рішень. Погано зроблений пандус не є безбар’єрністю. Доступність – це коли людина може вийти з дому, доїхати до роботи, потрапити до лікаря, оформити документи, відвести дитину до школи й бути в місті без відчуття, що її тіло не вписується в архітектуру.

Після фронту – на фронт документів

Другою травмою після поранення може стати бюрократія. Не тому, що документи не потрібні. Вони потрібні, бо йдеться про бюджетні кошти, статуси, медичні рішення й захист від зловживань. Проблема починається тоді, коли процедура стає важливішою за людину. Коли військовий після ампутації змушений доводити очевидне: що був поранений, що це сталося під час служби, що він має право на лікування, реабілітацію, протезування, виплати й допомогу зараз, а не після завершення паперового кола.

Законопроєкт №13704-д намагається частину цих гарантій закріпити законодавчо: повне збереження грошового забезпечення на час лікування й реабілітації, фінансування лікування та реабілітації з держбюджету, продовження реабілітаційних заходів у довготривалому періоді, медичний огляд військово-лікарською комісією перед поверненням до частини, право на оскарження постанови комісії. 

Але навіть сильний закон не замінює навігації. Якщо довідка з військової частини затримується, якщо родина їздить між установами, якщо дружина, мати або побратим стають фактичними менеджерами маршруту, система працює не для всіх, а для тих, хто здатен її продавити.

Тут голос самих військових потрібен не для емоційної прикраси тексту, а для точності. Без нього розмова про протезування перетворюється на діалог установ між собою: держава говорить про програми, виробники – про технології, політики – про корупцію, експерти – про стандарти. Але саме військові можуть показати, де система працює, а де лише виглядає працюючою. 

Для одного головною проблемою буде не протез, а документи. Для іншого – біль і корекція гільзи. Для третього – ремонт за сотні кілометрів. Для четвертого – відсутність роботи після реабілітації. Для п’ятого – те, що після видачі протеза він залишився сам із новим тілом і новим життям.

Про них не можна писати без них. І не тільки з етичних причин. Військові після ампутацій мають бути не лише отримувачами послуг, а співрозробниками системи. Вони знають, де маршрут ламається: у довідці, у сервісі, у транспорті, у ставленні, у браку психологічної підтримки, у поверненні до роботи, у недоступному місті або в тому, що позитивний досвід часто тримається на одному сильному лікарі, волонтері, протезисті чи родині. Якщо хороший результат залежить від щасливого збігу, це ще не система.

Повернення не в палату, а в життя

Найкоротший спосіб зіпсувати розмову про протезування – звести її до моменту, коли людина встала на протез. Це важливо, але не фінал. Якщо військовий навчився ходити, але не має містка до роботи, перекваліфікації, навчання, підприємництва, служби в іншій ролі або цивільної професії, відновлення лишається незавершеним. Протез повертає рух. Робота повертає роль.

Робота для пораненого військового – не лише дохід. Це структура дня, колектив, відповідальність, відчуття потрібності й майбутнього. До ампутації людина могла бути командиром, водієм, інженером, фермером, підприємцем, механіком, викладачем, фахівцем із дронів, логістом або айтішником. Після поранення вона заново відповідає собі на питання, ким може бути далі. Держава, яка інвестує в протез, але не створює маршруту до професійного життя, відновлює тільки частину функції. Вона допомагає рухатися, але не завжди допомагає знову бути суб’єктом.

Це не означає, що людину треба цинічно “повернути до продуктивності”. Людина цінна не лише тоді, коли працює. Але можливість працювати – частина свободи. Торік медіа писали про “Games for Heroes” у Харкові, де військові з ампутаціями використовують спорт як інструмент фізичної й психологічної реабілітації; у цьому ж контексті видання нагадувало, що Україна має справу з десятками тисяч військових з ампутаціями та потребою в довгостроковій реабілітації, медичній допомозі й реінтеграції. Це не просто надихаючий сюжет, а нагадування, що відновлення працює лише тоді, коли повертає людині дію, зв’язки й мету.

Психологічна адаптація тут не додаток. Ампутація змінює тіло, самообраз, сексуальність, роль у родині, впевненість і відчуття майбутнього. Протез може повернути рух, але не автоматично повертає людині відчуття себе. Якщо військовий боїться виходити з дому, соромиться тіла, не приймає нової залежності, відчуває себе тягарем, не бачить професійної траєкторії або замикається в ролі пацієнта, відновлення не завершене. 

Нещодавно The Guardian писав про реабілітаційний центр в Україні, де робота з ампутаціями включає не лише фізичну терапію, а й психологічну підтримку, групові активності й довгу мотиваційну роботу навколо повернення до осмисленого життя.

Окремий економічний шар – власна галузь протезування. Воєнна потреба може перетворитися або на довгу залежність від імпортних комплектуючих, грантів і зовнішньої експертизи, або на вітчизняну індустрію відновлення: з виробництвом, сервісом, ремонтом, стандартами, навчанням, дослідженнями й контролем результату. Урядова дорожня карта передбачає розвиток вітчизняного виробництва, інновацій і нових технологій у протезуванні. Але локалізація не має ставати рекламним замінником якості. “Зроблено в Україні” має сенс лише тоді, коли військовий швидше отримує якісний протез, може відремонтувати його поруч із домом і реально повертає автономність.

Тому реформа протезування не може вимірюватися тільки кількістю відкритих центрів, виданих виробів або освоєних мільярдів. Її справжній показник у тому, що військовий після ампутації не губиться між госпіталем, документами, протезистом, ремонтом, психологом, громадою й роботодавцем. Його не карає власна адреса. Бюрократія не стає другою травмою. Протез не лежить удома як пам’ятник невдалій реабілітації. Місто не виштовхує його з публічного простору. Робота не зникає разом із кінцівкою. Держава рахує не вироби, а повернену автономність.

…Якщо Україна навчиться видавати протези, але не навчиться вести людину після ампутації, вона отримає дорогу систему звітності без повноцінного відновлення. Якщо навчиться рахувати не предмети, а рух, сервіс, роботу, психологічну адаптацію, доступне місто й голос самих військових, протезування стане політикою повернення. Для держави це різниця між бюджетною програмою і спроможністю. Для пораненого військового – між тим, що йому щось видали, і тим, що його справді не залишили після фронту.

Тетяна Вікторова