Після ампутації військовому потрібен не лише протез, а й маршрут – через медицину, документи, реабілітацію, громаду, роботу й повернення до нормального життя. Саме тут протезування перестає бути “соціалкою” і стає питанням нового суспільного контракту між державою та ветеранами. Після трьох років великої війни Україна входить у фазу, коли фронтова травма стає не тільки медичною, а й політичною проблемою: держава має довести, що здатна відповідати за людину не лише на полі бою, а й після госпіталю, ампутації, довідок, протеза, реабілітації та повернення додому.
Саме тому урядова дорожня карта реформи протезування, схвалена у лютому, є перевіркою системи державної спроможності. Вона фактично визнає те, про що в системі довго говорили обережно: після ампутації людині часто бракує супроводу від першого лікування до реального відновлення; послуги зосереджені в кількох сильних регіонах, фахівців не вистачає, зворотний зв’язок слабкий, бюрократія забирає час і сили, а сервіс, ремонт і довгострокова підтримка нерідко з’являються лише тоді, коли проблема вже стала болючою.
Протез більше не можна сприймати як виріб, який оплатили, видали, внесли у звіт і забули. Це лише один елемент довгого шляху, на якому вирішується, чи стане військовий після ампутації повноправним учасником суспільного життя, чи буде змушений сам ставати менеджером власної травми.
Масштаб цієї теми давно вийшов за межі вузької медичної спеціалізації. За перше півріччя 2025 року понад 56 тис. українців отримали майже 208 тис. допоміжних засобів реабілітації на 2,4 млрд грн, серед них – 9,4 тис. протезів верхніх і нижніх кінцівок.
На поточний рік держава заявила 8 млрд грн на забезпечення протезами та допоміжними засобами реабілітації. Це вже не допоміжна соціальна програма, а великий сектор воєнної політики, де помилка коштує не тільки бюджетних втрат, а й місяців болю, втраченої мобільності, зірваної роботи, виснаженої родини й недовіри до держави.
ІА “Факт” уже висвітлювало цю тему з кількох боків: інфраструктурного – про французькі гранти, мікроклініки, Львівський виробничий центр, 20 сучасних 3D-принтерів, виробничі станки, заявлену потужність до 600 протезів на місяць, навчання фахівців і підготовку регіональних майданчиків у Полтаві та Київській області; і конфліктного, через заяви про корупційні ризики, законопроєкт №13704, завищені ціни, неякісні протези, ліцензування майстерень і референтні ціни.
Тепер питання глибше: що відбувається з військовим між ампутацією і реальним поверненням до життя, якщо держава, ринок, лікарі, громада й роботодавці відповідають кожен за свою ділянку, але ніхто не відповідає за людину цілком.
Протез є. А хто веде людину далі
Для системи це може бути “пацієнт після ампутації”. Для нього – ранок, у який треба одягнути протез, зрозуміти, чи не натирає гільза, дістатися до лікаря, не впасти на сходах, зателефонувати у військову частину щодо довідки й ще знайти сили не зірватися на рідних.
У державному документі цей шлях називається маршрутом. У житті він часто виглядає як розсипані по різних кабінетах фрагменти: госпіталь, післяопераційне лікування, реабілітація, документи, статус, військова частина, соцзахист, протезне підприємство, ремонт, психолог, громада, робота.
Формально всі мають свою ділянку відповідальності. Лікарня лікує. Реабілітаційний центр відновлює. Органи соцзахисту працюють із забезпеченням допоміжними засобами реабілітації. Протезне підприємство виготовляє виріб. Військова частина видає документи. Громада має допомагати з побутовим і соціальним поверненням.
Але для військового це може бути не маршрут, а набір дверей. За одними пояснюють медицину, за іншими – документи, за третіми – оплату, за четвертими – технічні нюанси протеза. Якщо ніхто не бачить весь шлях, людина змушена сама ставати менеджером власної травми.
Саме тому “координатор випадку” – не канцелярська вигадка, а нерв реформи. Це має бути людина або команда, яка знає, на якому етапі перебуває військовий, які документи йому потрібні, коли починати підготовку до протезування, куди звертатися в разі болю, хто відповідає за корекцію гільзи, що робити після виписки і як не допустити, щоб після формальної видачі протеза людина просто зникла з поля зору системи. Урядова дорожня карта говорить про потребу вдосконалити маршрут особи з ампутацією і передбачає інтеграцію протезування в реабілітаційний процес, зокрема із залученням протезиста-ортезиста, соціального працівника та фахівця із супроводу ветеранів війни й демобілізованих осіб.
Без такого супроводу держава ризикує звітувати про кількість профінансованих виробів, але не бачити результату. Протез, яким людина не може користуватися через біль, погану посадку, страх падіння, відсутність навчання або недоступний ремонт, не повертає її до життя. Він просто закриває рядок у звітності. Те саме з реабілітацією: курс занять ще не означає відновлення, якщо після нього людина повертається додому й не розуміє, що робити далі.
Тут протезування переходить із медицини в політику. Бо питання не в тому, чи може держава оплатити виріб. А в тому, чи здатна вона взяти відповідальність за весь шлях людини. Якщо госпіталь зробив свою частину, соцзахист свою, підприємство свою, щось додала громада, але військовий усе одно не ходить, не працює, не має ремонту, не отримує психологічної підтримки й не знає, куди звертатися, то формально всі могли виконати інструкції, а система як ціле не спрацювала.
У цьому й проблема: без синергії між медициною, соцзахистом, ринком, військовою частиною, громадою й роботодавцями протезування розсипається на набір послуг, які не складаються в повернення людини до життя.
Виданий протез – ще не відновлена людина
Друга помилка – рахувати протези замість поверненої автономності. У публічній дискусії легко зачепитися за цифри: скільки грошей виділено, скільки виробів закуплено, скільки підприємств працює, скільки людей забезпечено. Але ці дані показують потужність системи, а не її ефект. Вони не відповідають на питання, чи людина після цього ходить, працює, доглядає за собою, користується транспортом, водить авто, повертається до професії, не живе в постійному болю й не випадає з родини та суспільства.
Успішне протезування починається не в момент видачі виробу. А тоді, коли військовий може користуватися ним у реальному житті, а не лише в залі реабілітаційного центру. Дорогий, імпортний, біонічний або високофункціональний протез сам по собі цього не гарантує.
Якість складається з правильної операції, підготовки кукси, підбору виробу під конкретну ампутацію й спосіб життя, доброї посадки гільзи, фізичної терапії, навчання, психологічної адаптації, доступу до ремонту й можливості швидко відкоригувати протез, якщо він натирає, болить або не витримує навантаження.
Протез не є одноразовою покупкою. Він має “сісти” на тіло. Кукса змінюється, м’язи перебудовуються, вага коливається, навантаження зростає або зменшується. Те, що працює в кабінеті протезиста, не завжди працює в маршрутці, на слизькій вулиці, у під’їзді без ліфта, на роботі або після 10 годин на ногах. Після видачі виробу починається етап, який часто вирішує все: корекція, ремонт, заміна комплектуючих, повторне навчання, консультації, медичний контроль стану кукси й нормальний зворотний зв’язок.
Саме тут видно різницю між системою забезпечення і системою відновлення. Перша каже: “ми видали”. Друга питає: “чи людина користується, чи їй не болить, чи вона рухається, чи вона повертається до життя”. Урядова дорожня карта визнає цю різницю, коли говорить про відсутність довгострокової підтримки, регулярного моніторингу, сервісного обслуговування, ремонту й модернізації протезів. Але визнати проблему в документі – ще не означає прибрати її з життя.
Це має і жорсткий економічний сенс. Якщо держава витрачає гроші на протез, яким людина не користується, вона купує не відновлення, а дорогу імітацію результату. Якщо ж вона оплачує не лише виріб, а весь цикл – підбір, навчання, корекцію, ремонт, сервіс, психологічний супровід і повернення до активності, – тоді протезування стає інвестицією в людський капітал. Людина знову може працювати, менше залежить від родини й соціальних виплат, повертається в громаду, сплачує податки, підтримує родину й не зводиться до статусу пацієнта.
Те саме стосується ринку. Після гучних заяв про корупційні ризики важливо не застрягти в партійній оптиці. Професійніше питання звучить інакше: яким має бути ринок протезування, де є конкуренція, але немає дикого поля; є приватна ініціатива, але є професійний допуск; є бюджетне фінансування, але є захист пацієнта.
Тут потрібні прозоре ціноутворення, зрозумілі вимоги до тих, хто має право протезувати, незалежна оцінка якості, право на скаргу, гарантія, переробка, якщо протез не підійшов, і відповідальність після підписання актів. Верховна Рада 3 грудня 2025 року прийняла за основу законопроєкт №13704-д, який стосується права військовослужбовців, ветеранів і звільнених з полону на медичну допомогу, реабілітацію, протезування, високофункціональні протези та право вибору протеза, протезиста і суб’єкта господарювання.
Але право вибору без захисту слабкої сторони – неповна гарантія. Поранений військовий не є звичайним споживачем, який спокійно порівнює пропозиції. Він часто перебуває в болю, залежить від документів, має обмежену інформацію й довіряє фахівцям. Якщо послуга неякісна, він не повинен залишатися сам на сам із підприємством, яке вже отримало оплату. Інакше ринок заробив, держава прозвітувала, а людина залишилася з гільзою, яка не дає ходити.
…Наступного разу ми розглянемо, чому реформа протезування може впертися не в сам протез, а в карту нерівності: сильні медичні центри, слабкі громади, дефіцит фахівців, недоступний транспорт, під’їзди без ліфтів, кабінети з порогами й міста, де навіть якісний протез не гарантує свободи руху.
Йтиметься і про інший фронт після поранення – документи, довідки, комісії, ремонт, роботу й психологічну адаптацію. Бо якщо військовий після ампутації змушений сам шукати маршрути, вибивати рішення й доводити очевидне, він стає не пацієнтом системи, а менеджером власної травми.
Тетяна Вікторова
