Коли держава починає вважати загрозою не лише те, що роблять на її території, а й слова, лекції та політичну активність людей за кордоном, це вже не внутрішня політика, а спроба поширити зону контролю за межі власних кордонів.
Саме так варто читати новий китайський закон про “етнічну єдність”, що набуває чинності 1 липня і дозволяє Пекіну притягувати до відповідальності людей та організації поза КНР за дії, які влада Піднебесної трактуватиме як підрив етнічної єдності чи розпалювання сепаратизму.
Як Пекін перетворює “етнічну єдність” на інструмент контролю за кордоном
На папері документ говорить про гармонію між народами, захист суверенітету й формування “спільної” китайської ідентичності. Але його найчутливіша частина – не про фольклор і не про мовну політику. А про те, що Китай юридично фіксує право вважати порушником не лише людину всередині країни, а й ту, що живе, працює, навчається чи виступає за її межами.
Йдеться не про те, що китайська поліція завтра легально заарештує активіста в Берліні чи Сіднеї. А про інше: Пекін будує правову рамку, що дозволяє занести людину або організацію в категорію “порушників”, а потім використати це як підставу для заборони в’їзду, тиску на родичів, публічного таврування, санкцій чи ризику затримання під час поїздки до Китаю, Гонконгу або дружньої до Пекіна країни.
Закон підписали 12 березня, а на розгляд парламенту він потрапив ще у вересні 2025-го. Він стосується 56 офіційно визнаних етнічних груп КНР – це ханьці, які становлять понад 91% з 1,4 млрд населення, та 55 меншин, серед яких уйгури, тибетці, монголи, хуейці й маньчжури. Ключовою нормою стала стаття 63: організації та особи поза КНР, що діють проти Китаю й “підривають етнічну єдність і прогрес” або “розпалюють етнічний сепаратизм”, несуть відповідальність за законом.
Тут і ховається головна новизна. Закон не дає Пекіну магічної влади над світом. Він дає мову, якою можна описати правозахисну, академічну, журналістську чи діаспорну активність як юридичний ризик.
Якщо раніше уйгурський активіст у Франції чи тайванський дослідник у Європі могли бути об’єктами неформального тиску, то тепер держава отримує ще й норму, на яку посилається. Заступник міністра юстиції Ху Вейле вже назвав таку екстериторіальну дію законною, необхідною й такою, що “відповідає міжнародній практиці”.
У цьому й полягає головна політична новизна: Пекін не просто посилює контроль, а намагається легалізувати його мовою закону. У цій майже оруелівській новомові “єдність” означає контроль, “гармонія” – дисципліну, а “безпека” – право держави оголошувати нелояльність загрозою.
Щоб зрозуміти, чому це важить, треба відійти від букви закону й подивитися, що за Сі Цзіньпіна сталося з самим поняттям “етнічної єдності”. У китайській політичній мові воно давно означає більше, ніж мирне співіснування. Це частина архітектури держбезпеки: мову, освіту, релігію та історичну пам’ять дедалі частіше розглядають не як нормальну культурну різноманітність, а як простір, де можуть зародитися “ризики” для територіальної цілісності.
Сам закон просуває мандаринську як основну мову освіти й вимагає, щоб у публічному просторі китайські ієрогліфи мали пріоритет над писемністю меншин, якщо їх використовують разом. На словах повага до мов меншин лишається. На практиці баланс зміщується: мова меншини стає культурним додатком, а мандаринська – головним каналом освіти, кар’єри й політичної соціалізації.
І ось тут важливо не вестися на враження, ніби це закон народився з нуля. Він кодифікує те, що Пекін робив роками. У Сіньцзяні після 2017-го світ побачив найжорсткіший варіант цієї логіки: масові затримання уйгурів, табори “перевиховання”, тотальний цифровий нагляд. У 2022 році Управління Верховного комісара ООН з прав людини оприлюднило оцінку, де йшлося про серйозні порушення прав уйгурів та інших переважно мусульманських спільнот регіону.
У Тибеті той самий курс проходить через освіту й мову, у Внутрішній Монголії у 2020-му навіть спалахнули рідкісні протести через переведення частини шкільних предметів на мандаринську. Раніше це виглядало як три окремі “чутливі регіони”. Тепер логіка однакова для всієї країни.
Але найбільш тривожний вимір цієї історії – не внутрішній, а зовнішній. У ХХ столітті держава могла ізолювати суспільство кордоном, цензурою й монополією на медіа. У ХХІ столітті критика легко виходить назовні: дисидент отримує притулок у Європі, журналіст працює з еміграції, студент говорить про репресії в університеті, діаспора лобіює санкції. Людина виїхала – а її голос лишився. Саме це авторитарні режими й намагаються дістати.
Freedom House називає це транснаціональними репресіями – спробами урядів діяти через кордони, щоб змусити замовкнути дисидентів і діаспори. Методи різні: від убивств, викрадень і зловживання Інтерполом до цифрового стеження, погроз і тиску на родичів.
За даними організації, торік зафіксували 126 нових випадків прямого фізичного переслідування, а вся база за 2014–2025 роки сягнула 1375 інцидентів. Китай у ній є найактивнішим джерелом: 272 інциденти, близько 22% усіх зафіксованих за десятиліття.
Як така логіка працює в праві, вже показав Гонконг. Тамтешній закон про нацбезпеку, запроваджений Пекіном у 2020-му після протестів 2019 року, криміналізував сепаратизм, підрив влади й змову з іноземними силами – і дозволив застосовувати норми до дій проти Гонконгу, скоєних з-за його меж. Після цього влада почала видавати ордери на активістів за кордоном і призначати за них винагороди.
У грудні 2024-го оголосили винагороду по 1 млн гонконзьких доларів за шістьох продемократичних діячів і анулювали паспорти ще кільком людям. Рік тому Гонконг видав ордери ще на 19 активістів за кордоном: для 15 призначили винагороди по 200 тис., четверо вже мали попередні по 1 млн.
Лабораторією тут був Гонконг. Пекін перевірив, як працюють широкі формули про “нацбезпеку”, як реагує світ і як далеко можна зайти з ордерами та винагородами. Новий закон про етнічну єдність переносить цю логіку на ширше поле: тепер йдеться не лише про гонконзький рух, а й про меншини, Тайвань, Сіньцзян, Тибет, діаспори, університети та медіа.
Найчутливішою перевіркою тут виявляється Тайвань. Формально закон про етнічну єдність, але політично він чіпляє тайванське питання, бо Пекін трактує острів як частину Китаю, а підтримку незалежності – як сепаратизм. Китайські суди не мають реальної юрисдикції на самому Тайвані, але ризик виникає там, де тайванці перетинаються з простором китайського впливу: у поїздках до КНР, Гонконгу, Макао чи третіх країн, у бізнесі та родинних контактах.
Тайванські експерти говорять про загрозу заборон на в’їзд, санкцій, публічного таврування й бізнес-тиску для тих, кого Пекін вважатиме причетними до “підриву єдності”. А під ризик потрапляють не лише політики – ще й бізнесмени, викладачі, журналісти, студенти й навіть іноземні компанії, що мають контакти з островом.
У червні одразу три відомства США попередили губернаторів штатів і бізнес-лідерів, що китайські посольства й консульства намагаються відмовляти місцеву владу та компанії від співпраці з Тайванем. Тиск іде не лише на Тайбей, а на всіх, хто підтримує з ним публічні зв’язки.
…Наступного разу ми розглянемо, кого такі закони зачіпають першими: не абстрактних “іноземців”, а конкретні спільноти, які давно перебувають у полі зору Пекіна: уйгурів, тибетців, гонконзьких активістів, тайванців, китайських дисидентів, студентів, журналістів, дослідників і бізнес.
Нові ризики працюють не лише через безпосереднє покарання, а через його очікування: люди починають думати, чи безпечно їхати до Китаю, чи не постраждають родичі, чи не зірветься віза, грант, конференція або доступ до ринку.
Це вже не просто китайська внутрішня політика, а частина більшого тренду, в якому авторитарні держави намагаються глобалізувати не лише торгівлю й дипломатію, а й страх. Вони використовують право, технології, посольства, економічні важелі, тиск на сім’ї, ризики транзиту й самоцензуру, щоб контролювати людей навіть після того, як ті фізично виїхали.
Для нас ця тема знайома, коли мова, історія, паспорти, карти й розмови про “єдність” можуть бути не культурними деталями, а інструментами влади.
Тетяна Вікторова
