Примусова евакуація дітей з районів активних бойових дій без згоди батьків: складний вибір між безпекою і батьківськими правами

Повномасштабна війна, яка триває вже понад чотири роки, змінила не лише лінію фронту на карті України, а й саму структуру повсякденного життя мільйонів людей. Найболючіше ці зміни відчуваються у прифронтових громадах, де у багатьох містах і селах досі залишаються родини з дітьми, які з різних причин не наважуються або не можуть виїхати. Для когось це страх втратити останнє житло, для інших — неможливість почати нове життя в іншому регіоні, а для деяких — переконання, що навіть у небезпечних умовах дитина має залишатися поруч з родиною та рідним домом.

Водночас держава дедалі активніше закликає населення прифронтових територій до евакуації. За роки війни цей процес став окремою гуманітарною системою з евакуаційними потягами, тимчасовими центрами розміщення, соціальними програмами підтримки та міжнародною допомогою.

Особливу увагу влада приділяє саме дітям, адже їхнє перебування в районах активних бойових дій завжди супроводжується підвищеним ризиком для життя і здоров’я. Саме тому питання дитячої евакуації неодноразово піднімалося на рівні уряду, військових адміністрацій та міжнародних гуманітарних організацій, проте на практиці евакуація далеко не завжди відбувається добровільно. У прифронтових громадах неодноразово виникали ситуації, коли батьки категорично відмовлялися залишати небезпечні території разом із дітьми, навіть попри постійні обстріли, руйнування інфраструктури та відсутність базових умов для життя. У таких випадках місцева влада фактично опинялася перед складним вибором: поважати рішення родини або ж втручатися заради безпеки неповнолітніх.

10 лютого 2026 року Президент України підписав закон № 4779-IX, який встановлює порядок примусової евакуації дітей з районів активних бойових дій у випадках, коли батьки не погоджуються на їхнє вивезення. Документ надає право поліції та органам опіки переміщати дітей у безпечні території, а у разі тривалої відмови батьків від співпраці передбачає можливість позбавлення їхніх батьківських прав.

Втім норми нового закону викликали чимало дискусій серед юристів, правозахисників і психологів. Попри очевидну гуманітарну мету врятувати дітей від війни, експерти попереджають, що нові механізми можуть створити складні правові колізії, а також підняти цілий пласт соціальних та психологічних проблем, пов’язаних із можливим втручанням держави у сімейні рішення. Сьогодні головне питання звучить значно ширше, ніж просто евакуація: чи може держава примусово вирішувати долю дитини, якщо її батьки відмовляються залишати небезпечну територію?

Щоб зрозуміти, як ситуація виглядає не лише з точки зору законів і рішень держави, а й у реальному житті прифронтових громад, журналісти ІА «ФАКТ» поспілкуватися з людьми, які безпосередньо працюють з родинами під час евакуації. Ми поговорили з харківськими волонтерами, які допомагають вивозити людей з небезпечних територій, а також із юристами, які стикаються з правовими питаннями таких ситуацій. Їхні історії дозволяють побачити проблему значно ширше — не лише через офіційні документи, а через щоденну реальність людей, які залишаються під обстрілами.

Волонтерка Світлана Нищук, яка вже кілька років займається евакуацією цивільних із прифронтових територій Донеччини, погодилась розповісти про те, як відбувається цей процес.

«Насправді все набагато складніше, ніж здається. Люди думають, що ми просто приїхали, посадили всіх у машину й вивезли. Але так майже ніколи не буває. Дуже багато родин до останнього не хочуть їхати. Особливо це стосується людей, які прожили у своєму домі десятки років. Для них залишити будинок — це як втратити частину себе», – каже  Світлана.

За її словами, найбільші труднощі виникають саме тоді, коли в сім’ях є діти:

«Буває так, що ми приїжджаємо вже не вперше. Спочатку люди категорично відмовляються. Потім проходить кілька тижнів або місяців — ситуація погіршується, обстріли стають ближчими, і тоді вони починають замислюватися. Але є й інші випадки, коли батьки все одно не погоджуються їхати, навіть якщо поруч уже руйнуються будинки».

Волонтерка розповідає, що інколи сім’ї намагаються приховувати присутність дітей у населеному пункті:

«Такі випадки теж бувають. Люди бояться, що якщо скажуть, що в них є діти, то їх почнуть змушувати евакуюватися. Тому іноді вони просто не говорять про це або намагаються відправити дитину пожити до родичів у сусідній будинок. Ми про це дізнаємося вже випадково — від сусідів або під час повторних виїздів».

Водночас, за словами волонтерки, навіть ті родини, які погоджуються на евакуацію, часто натрапляють на труднощі після переїзду.

«Люди дуже бояться невідомості. Вони питають: де ми будемо жити, чи буде робота, чи буде школа для дітей? І на ці питання далеко не завжди є відповіді. Тому багато хто тримається за свій дім до останнього, навіть якщо розуміє, що це небезпечно», – каже Світлана.

Саме такі історії, за словами волонтерів, показують, що проблема евакуації дітей з прифронтових територій значно складніша, ніж може здатися на перший погляд. І за кожним рішенням стоїть не лише питання безпеки, а й страх, невизначеність та втрата звичного життя.

Попри всі зусилля волонтерів і держави, реальність показує, що кожна евакуація є не лише логістичною операцією, вона являє собою складний психологічний процес для дітей та їхніх родин. За словами психологів, розлучення дитини з батьками, навіть якщо воно тимчасове і відбувається заради безпеки, завжди залишає слід: страх, сум, тривога і відчуття покинутості. Діти, які раптово опиняються у новому місті чи громаді, мають великі труднощі: незнайоме середовище, нові люди, інші школи, а інколи й нестача стабільного житла та підтримки. Батьки, своєю чергою, змушені балансувати між обов’язком захистити дитину і власним бажанням залишитися поруч, що створює додатковий емоційний тиск і відчуття провини.

«Ми намагаємося пояснити батькам, що навіть якщо вони не можуть виїхати самі, їхня дитина отримає підтримку та догляд, але не завжди це спрацьовує. Діти відчувають втрату контакту з рідними, а батьки — страх за їхню безпеку. Іноді навіть після кількох тижнів перебування у безпечному місці дитина не може звикнути, бо кожен звук сирени чи гучний шум повертає її думками додому, до небезпечного місця», — розповідає психолог з гуманітарної організації Галина Смаглюк, яка працює з евакуйованими дітьми.

За її словами, особливо складно тим, хто пережив евакуацію без згоди одного або обох батьків. Такі випадки, за спостереженнями волонтерів, трапляються частіше, ніж можна було б очікувати, і завжди потребують психологічної підтримки. При цьому додатковим фактором є відсутність чіткої інформації: родини не завжди знають, де перебувають їхні діти або як швидко з ними можна зв’язатися. Саме ці прогалини підсилюють стрес і формують негативне ставлення до будь-яких примусових заходів.

Водночас навіть у складних обставинах є приклади, коли підтримка волонтерів і організацій допомагає родинам адаптуватися.

«Коли ми супроводжуємо дітей і батьків під час переїзду та на перших етапах перебування у безпечному місті, намагаємося створити атмосферу стабільності. Разом з місцевою владою ми допомагаємо забезпечити людей житлом, організовуємо навчання дітей, надаємо сім’ям психологічну підтримку. Іноді цього достатньо, щоб сім’я не боялася наступного кроку, а дитина змогла швидше адаптуватися», – каже Галина.

Примусова евакуація дітей є складним організаційним і юридичним процесом, де перетинаються безпека, психологічний стан дитини, рішення батьків і соціальна підтримка громади. Від того, як він буде організований на практиці, залежить доля тисячі дітей у прифронтових регіонах.

Юридичний аналіз ситуації показує, що питання примусової евакуації дітей у зоні бойових дій перебуває на стику кількох нормативних актів, що інколи створює складні колізії та невизначеність для практиків. Адвокат Григорій Величко розповів нам, що Конституція України гарантує непорушність сімейних прав, у тому числі право батьків самостійно виховувати дітей і вирішувати питання їхнього перебування та навчання. Водночас держава також несе обов’язок захищати життя та здоров’я дітей у небезпечних умовах, що витікає з Конституції та загальноприйнятих міжнародних норм, зокрема Конвенції ООН про права дитини.

Водночас Сімейний кодекс України також регулює відносини між батьками та дітьми, закріплюючи пріоритет сімейного виховання та необхідність забезпечення гармонійного розвитку дитини. В рамках цих правових норм механізми примусової евакуації, навіть у гуманітарних цілях, вступають у прямий конфлікт з правами батьків на визначення місця проживання та вирішення питань безпеки своєї дитини.

Юридична проблема посилюється тим, що законодавство поки не містить чітких процедур щодо реалізації права держави на примусову евакуацію, зокрема: хто ухвалює остаточне рішення, які документи оформлюються, як фіксується згода або відмова батьків, які гарантії зв’язку дитини з родиною після евакуації. Ці прогалини створюють ризик для застосування закону в реальних умовах, оскільки кожна ситуація може трактуватися по-різному, а дії влади, які формально спрямовані на захист життя, потенційно можуть трактуватися як порушення сімейних прав.

Особливу увагу в нашій розмові юрист приділив питанням адміністративної відповідальності. В умовах війни та невизначеності, коли батьки відмовляються від евакуації, застосування штрафів або інших примусових заходів може не лише посилити недовіру до держави, а й поглибити соціально-економічні проблеми родин, що залишаються на прифронтових територіях. І навіть якщо держава аргументує свої дії необхідністю захисту життя дитини, практична реалізація цих норм без чітко прописаних процедур завжди буде викликати правові суперечки.

Отже, з точки зору юридичної позиції примусова евакуація дітей у зоні бойових дій перебуває на межі між захистом життя та порушенням сімейних прав, і для її ефективного та справедливого застосування необхідне одночасне врегулювання процедур, правових гарантій і механізмів контролю, щоб рішення держави не ставало джерелом нових конфліктів і соціальних травм.

Попри всі юридичні гарантії та механізми державного втручання, соціальні наслідки примусової евакуації дітей з прифронтових територій зараз залишаються найскладнішою і найменш прогнозованою частиною процесу. Кожна родина, яка стикається з необхідністю залишити дім, переживає унікальний комплекс емоцій — страх втрати власного простору, тривогу за майбутнє, почуття провини за те, що дитина може опинитися в новому місті без звичного середовища.

Діти, навіть якщо вони фізично перебувають у безпеці, часто несвідомо переживають розлуку з батьками, відчувають невизначеність і втрату звичної опори, а це формує психологічний тиск, який може проявлятися у страхах, замкненості, проблемах із навчанням та соціальною адаптацією. Водночас ті родини, які змушені приховувати дітей або ігнорувати офіційні евакуаційні заходи через недовіру до держави, створюють замкнене коло ризиків: небезпека зберігається, а стрес від невизначеності і страху перед владою лише зростає.

Аналітичний погляд на цю ситуацію показує, що соціальні наслідки неможливо відокремити від юридичного контексту: правові колізії та недостатньо чіткі процедури змушують батьків приймати рішення, керуючись страхом і інстинктом самозбереження, а не раціональною оцінкою ризиків. Це підсилює соціальну напруженість, сприяє недовірі до держави та формує у дітей і батьків відчуття небезпеки навіть там, де вона формально подолана. Складність ситуації полягає в тому, що одночасно держава має забезпечувати безпеку, виконувати гуманітарні функції і водночас поважати права сім’ї, і будь-яке однобоке рішення загрожує створенням нових травм та соціальних конфліктів.

Тільки інтегрована робота органів державної влади, волонтерів, психологів і юристів створити умови, в яких захист життя не суперечитиме правам сім’ї, а кожне рішення держави буде не джерелом додаткового стресу, а опорою в умовах, коли звичний світ руйнується навколо. В умовах війні, де перш за все слід рятувати життя людей, вкрай важливо не допустити, щоб цей процес не перетворився на джерело нових психологічних і соціальних травм. Необхідно створити таку систему, де безпека та права родин з дітьми існувала б не у конфлікті, а розумному балансі.